«И хруст французской булки»
Написати цей текст мене примусили спогади. Скануючи радянську плівку з мого дитинства я пірнув в світ тих особливих відчуттів, які залишаються в нашій підсвідомості з особливим присмаком і з особливими відтінками, які бувають лише тоді, коли свідомість лише формувалась, коли критичне мислення лише тільки зароджувалось і не знаходило опори знань і досвіду. Ці спогади з апеляцією до наївної інфантильності дитини, яка всьому вірить і у всьому шукає радість, саме зараз актуальні як ніколи. Тому що їхня аура пояснює, як мислить вже доросла людина і як легко її обманути… Вже досвідчену і начебто обізнану. Досі для мене радянський гімн і радянський герб не викликають відрази, хоч мої знання і переконання суперечать цим відчуттям. Чому? Тому, що з дитячого садочка, з самого малечку по чайній ложечці нам згодовували цю отруту підсолоджуючи сиропом пропаганди. Досі навіть значи, що це отрута, я відчуваю присмак солодощів. Але я ЗНАЮ, що це отрута. Мої ж луганчани, з якими я ріс, далеко не всі ЗНАЮТЬ. Тепер вони не просто діжками її споживають, але й виробляють її. За ці вісім років окупації вже вирощено нове покоління тих хто ковтає цей «сироп» як єдино вірні ліки, які пояснюють чому батька, який з останніх сил в цьому ницому місті годує сім’ю, чи брата забирають зненацька до воєнкомату, чому колись мирне і достойне місто перетворилось на клоаку, чому навколо постійна війна, яка лише змінюється перемир’ями… Але найстрашніше - вони вже не пам’ятають того Луганська! Багатьом з них вже ні з чим порівняти це життя і те, яке сховалось за поворотом недавньої історії.
Що ж зараз там?
Те що коїться в Луганську навіть адепти «республіки», а точніше вірні слуги окупанта, не бояться називати словом «сюр». Вони ще пишуть якісь незграбні пояснення того що відбувається, намагаються якось виправдати ситуацію, звертаються до методичок, але, як це було і раніше, окрім безпосереднього заохочення за цим стоїть банальний, але злий страх. Перш за все страх. Страх, про який я часто писав на сторінках «Дня», і який є елементом того нелюдського експерименту, який проводить Путін на теренах окупованих територій Луганської та Донецької областей. Без цього фактору страху склад отрути за існуючих умов був би не ефективним. Це до 2014-го року у вільній Україні можна було ностальгувати за вигаданими «хрустом французской булки» і «упоительными вечерами в России» з пісень, які прокручували в кабаках. Це за часів свободи, яка була чомусь при «злих бандерівцях», можна було лаяти державу, владу і все українське, при цьому розповідаючи про «настоящий советский пломбир» та «развитой социализм», який насправді не був ні «социализмом», ні тим більше «развитым». Зараз пісні в окупації скінчились, навіяна романтика неіснуючого світу розчинилась. Натомість залишилась реальність гетто з дозованими ін’єкціями необхідної інформації та надлишком пропаганди, яка в луганському форматі носить фантасмагоричний характер. Насправді той «хруст французской булки» виявився хрустом кісток в підвалах. А ница людська сутність виплеснула зовні весь накопичений гній, коли тобі до рук потрапив автомат та майже необмежена влада.
Але це про окуповані землі. Що ж зараз з тими хто на вільній Україні? З тими хто ще не чув «прильотів» і «відльотів», хто не навчився визначати «звідки стріляють» і «де бахає»? З тими хто не знає, що «вишньовая девятка» - це знову ж таки не про кабацьку пісню, а про патрулі по місту, які вас можуть схопити в будь-який момент? В Києві відчувається тривожний спокій. Перша надія на сформовану армію, на бойовий досвід. В тилу надія на себе. Люди дійсно запасаються зброєю, а отже готові до будь-якого розвитку подій хоч все одно, як-то кажуть, «не віриться». Та і в будь-якому разі, Київ, Дніпро, Харків і Одеса – це міста, де вже не може повторитись Луганськ 2014-го. Це важлива відмінність між абсолютно різними світами в тому числі в часі і умовах. Згадані «вішньовиє дєвяткі» можуть з’явитись тут лише за умов капітуляції, чого не буде. Навіть якщо уявити собі, що ворога впустять під шаленим вогневим тиском та за допомогою колаборантів зсередини, то він не приживеться. Адже навіть проросійський киянин – це вже не проросійський луганчанин в окупації. Перший насолоджується можливістю любити Булгакова у вільному місті Києві під сумні російськомовні пісні киянина шансоньє Вертинського і цінує цю свободу. Другий може насолодитись лише сатисфакцією «закласти» сусіда або пограбувати його оселю. Це, до речі, також реалії війни. І те, що в цей момент відбувається на окупованих територіях на тлі загострення ситуації – це ще один привід для «отжимів».
Інформаційне нагнітання ситуації навколо можливого подальшого вторгнення Росії на територію України мають під собою об’єктивні підстави не лише тому що ці заяви лунають з вуст найвищих високопосадовців топових країн світу, але й тому, що Україна має конкретний і болісний досвід такого вторгнення. І не лише Україна. Сценарії путінської інвазії не лише не унікальні для Кремля, але й здатні до певного регулярного повторення з невеликими відгалуженнями стосовно кожної конкретної ситуації. Безумовно, перш за все йдеться про психологічний тиск і шантаж. Цей фактор апріорний, але у випадку з Путіним мова йдеться не лише про залякування, а й про конкретну мету – винищення України і українців, як суб’єкта. Саме так, винищення, а не лише окупація чи підкорення. І не лише фізичне винищення (безпосередня атака – це лише один із методів досягнення такої мети), а й моральне, щоб стерти національну пам'ять, свою національну ідентичність.
В цьому сутність його дій, поведінки та взагалі політики. І тут не варто особливо заморочуватись над питанням для чого йому – диктатору з неймовірними статками і владою така мета. Це його сутність і таку істину треба прийняти без зайвих тлумачень, які стосуються більш до вузько медичної тематики. Якщо втішати себе поясненнями такої поведінки, то можна потрапити на той гачок, на який потрапила більшість політиків, які неминуче в таких роздумах приходили до висновку, що з Путіним можна домовитись. Вони дійсно вірили в те, що мають справу з хитрим політиком з хижацькими нахилами, а не з сутнісно і ментально хворою людиною. І так, маніяки теж бувають розсудливими, з бездоганною пам’яттю і навіть талантами (хоч не знаю які таланти є Путіна), але знову ж таки – їхня сутність вбивча і садистська. Більш того, мова йдеться не лише про одного Путіна. Ця хвороба є спадковою для дуже багатьох росіян у яких абсолютно механічно спрацьовує компенсаторний психологічний ефект (знову ж таки термін із медицини) у випадках, коли треба довести свою «повноцінність». Інакше кажучи знайти привід до бійки. Ось вам знову ще один банальний привід для такої сатисфакції – «бей хохлов!».
Спостереження за тим, що відбувається зараз спонукає до проведення історичних паралелей. Та ж сама «евакуація» жінок та дітей з окупованих територій до Росії разом з загальною мобілізацію чоловіків майже один до одного нагадала історію 2008 року в Цхінвалі. Ну а дати активізації російської агресії в Україні цього разу взагалі майже день в день сходяться з кривавою розправою на Майдані, початком окупації Криму (тому свідчення відповідна російська медаль «за повернення Криму» датована 20 лютого 2014 року) та закінченням Олімпіади. Для Путіна це вже не просто спецоперації, а показний ритуал.
Але хто буде брати участь в цьому ритуалі зараз на восьмому році війни? Російське вторгнення має правило – спочатку гарматне м'ясо, спочатку чужими руками.
І ось саме в цей час, коли я пишу ці рядки, в моєму рідному Луганську хапають чоловіків в барах, ринках, автобусних зупинках (трамваїв там давно немає)… Це конкретні повідомлення звідти, з того паралельного світу, який може здатись нереальним. Як будуть воювати ці люди, які просто пристосувались до реалій окупації і не збирались ні з ким воювати?
Але повернусь до спогадів про «пломбір», «сироп» і радянську атрибутику. А точніше про те, як легко обманути «дитину» навіть якщо їй вже 40, 50, 60 років. Ті, хто таку «мобілізацію» допустив виправдовуючи окупацію, йдучи на службу до окупанта зі зброєю чи без – це ті кого, безумовно, так само обманули. Але в тому-то й справа, що вони не діти і виправдання тому, що вони повелись на цей обман немає. В цьому плані Путін на жаль досягнув одного із своїх завдань – він, зігравши на не ним в мирний час вигаданих казках про «упоітєльниє російськіє вєчєра», таки зумів перетворити згаданих персонажів на адептів їхньої ж власної загибелі. Таке собі фанатично фатальне «Біле братство» чи секта Аум Сінрікьо. Тепер йому залишається лише культивувати ці міфи, розчиняти ці отруйні «сиропи» в свідомості своїх «бєзмолвних» камікадзе. І найстрашніше, що вони не здатні зупинити заведений в собі механізм не самопожертви заради захисту Батьківщини, а банального суїциду заради задоволення маніакальних потреб кремлівського карлика.
Валентин ТОРБА, «День
