Я не є brave woman і не хочу нею бути
Кілька днів тому я евакуювалася з дітьми до Болгарії. Нас дуже тепло прийняла, поселила і опікується родина мого чоловіка.
Чи мені соромно? Аж ніяк. Жодного синдрому «того, хто вижив». Більше двох тижнів ми з дітьми лишалися вдома не тому, що не боялися, а просто від любові до батьківщини, яка не дозволяла її полишити.
Я відчувала всередині якір, який тримав мене в моєму красивому будинку під Києвом, навколо нього вже з’явилися перші паростки і співали пташки. Але я майже не чула їхні голоси, адже напружено прислухалася до голосу своєї землі, майже фізично відчуваючи її біль. Хотілося перетворитися на губку, яка би увібрала би весь жах з повітря, що мене оточує. Порівняння з внутрішньою пружиною, що стискається, жодним чином не передає того стану: ти припиняєш відчувати внутрішні процеси в організмі, ти весь – сама шкіра, що холоне від кожного вибуху (в один відносно тихий день я спробувала їх рахувати – 63).
Періодичні (з першого дня війни) прицільні ранкові удари по сусідньому аеродрому і нафтобазі у селищі, що знаходиться за 5 км від нашого, зробили своє: у будинку без підвалу я зрозуміла, що не готова щоночі тремтіти над двома маленькими тілами, які маю берегти. Півтора тижні я писала важливий для себе текст, який в інший час зайняв би не більше двох діб. Перечитувала кожне написане речення, не розуміючи, яким чином літери складаються у слова. І тоді зрозуміла найголовніше.
Я не є brave woman і не хочу нею бути. Я люблю свою батьківщину і хочу бути їй корисною, але здатна на це лише тоді, коли я і діти у безпеці. На жаль, я не вмію акумулювати сили у кризовій ситуації. Я мусила евакуюватися саме тому, що хочу продовжувати щось робити для своєї країни.
Ці кілька днів я переважно спала. Поруч з нами аеродром, і над моїм будинком постійно пролітають літаки, але їхні звуки зовсім не схожі на ті, які я чула вдома. Тому я продовжую спати. Я відновлююся для того, аби говорити про українців як про культурну націю, а не лише хоробру…
