Як би подорослішати...
«09–15.02.2018»
Уявіть, якби нам не було за що ображатися на Захід. Якби Меркель ввела війська. Якби Обама і Кемерон, скрутивши в трубочку, надавали Путіну Будапештським меморандумом по пиці, і той, забувши про ядерну валізу, весь у шмарклях і ботоксі, що потік, втопив Чорноморський флот і мішок із «зеленими чоловічками» у Севастопольській бухті. Якби ЄС, США, МВФ ощасливили нас «Планом Санта Клауса», ну, або, гаразд, погодимося зі скрипом на «План Маршалла», — завалили б нас донесхочу безпроцентними стомільярдними кредитами, постановили б продавати до США і ЄС мед та курятину виключно українського виробництва, а увесь газ до Європи, навіть з Африки, сам не знаю як, але качати лише через українську ГТС. Якби всі варяги світу з’їхалися до Києва покерувати...
Як на мене, це найгірше, що могло б статися з Україною.— Стати такою собі Пуерто-Україною при Європейському Союзі... Тропічний острів посеред Карибського моря, чиїм основним експортним товаром є мігранти, Пуерто-Ріко понад століття як, переклавши всю роботу з управління й оборони на Сполучені Штати, безтурботно потягує через трубочку з кокосу пінаколаду, злізаючи з шезлонга хіба що задля того, аби проголосувати на черговому референдумі за вступ до США. І ще покрикують на Штати: як, всього лише 28 мільярдів фінансової допомоги? Та ви там у себе у Вашингтонському обкомі взагалі що?! — Загалом, Гаїті, якому пощастило. Та й не такий вже й рай у цьому Пуерто-Ріко, інакше гадаєте, чому на рідному острові пуерториканців давно вже менше, ніж переїхало мешкати до США. Не держава і не штат США, — еволюційна безвихідь, що більш ніж на століття поринула в історичне лихоліття. Все ж таки хочете, як у Пуерто-Ріко? — Валіза, аеропорт, Сан-Хуан. Хочете жити, хочете просто відпочити від нашого цікавого часу.
Та не з нашим щастям. І клімат у нас не той, і оточує нас не тепле безкрає море. У Пуерто-Ріко тропічні урагани. А нам поталанило народитися в найтемнішому кримінальному закутку Європи. Тут не лише пінаколаду, тут, хоч би скільки мами й бабусі водили нас до школи за ручку, і носа розквасять, і гроші на сніданок все одно відберуть. Тут немає ні парасольки «Доктрини Монро», ні «парасольки» НАТО. Тут причеп не люблять, тут їх відгодовують нафтою і газом, лише щоб приготувати з них обід. Тут лише один спосіб вижити — вчитися битися, вчитися заробляти гроші і якнайшвидше дорослішати. І лише тоді нас пустять під парасольку, — разом з усіма тримати, а не просто під нею сидіти.
Два ситі спокійні десятиліття після розвалу СРСР, поки ми писали розлогі тексти про свою унікальність і жартували про двох маток і лагідне теля, сусіди, нехай бідніші, проте розумніші, вже скінчили цей університет. Тепер, ще недавно завширшки з автостраду, дорога стиснулася до ширини вушка голки. Виявилось, як Росію всі багатства Сибіру, нас не прогодують кредити, чорноземи, нафто- і газопровід. Що жодні договори не коштують готових захищати свою Батьківщину солдатів. Що те, що нам простягають руку допомоги, ще не означає, що нас по життю мають пронести на руках.
Трохи розбавлю пафосний тон попереднього абзацу. Пам’ятаєте старий анекдот? Людина у храмі так довго і щиро била поклони з проханням до Бога допомогти їй виграти в лотерею, що навіть апостоли заволали до Христа. — «Та допоможи ти вже йому, Господи, виграти в цю лотерею, бачиш, зовсім у кров розбив лоба чоловік». — «І радий був би допомогти, — відповів Христос, — аби ж він лишень купив лотерейного квитка». Так от, випадково звернув увагу, алкоголіки в Трубі під Майданом, виканючивши у народу кілька гривень, скидаються тепер не на горілку. «Ну що, спробуймо схопити удачу за хвіст», — кажуть вони, і несуть зібрані гривні до нелегального казино, що відкрилося в тому ж таки підземному переході. — Фінал вийшов більше іронічний, ніж оптимістичний. Утім, вже добре, що ми перестали просто молитися і таки купили лотерейного квитка.
