Яка Україна потрібна Європі?

Ілля Федосєєв

03 квітня, 12:04

Напередодні настання 2017 року «95-й квартал» вустами актора, що зображав Петра Порошенка, пожартував: «Ми йдемо в Європу семиміліметровими кроками!». Тепер, майже через півтора року, доводиться розуміти, наскільки цей жарт правдивий - і одночасно гіркий, попри навіть горезвісний безвізовий режим, який з того часу став реальністю.

Днями єврокомісар з питань європейської політики сусідства Йоганнес Ган вибухнув дуже жорсткою заявою на адресу офіційного Києва. Дипломат розкритикував Україну за те, що тут електронне декларування грошових коштів, спочатку призначене для державних службовців, стало обов'язковим для громадських активістів у боротьбі з корупцією. Надалі, попри заперечення європейських інститутів, цей захід так і не був скасований. «Це грає на руку тим, хто хоче знищити зусилля України щодо ефективної боротьби з корупцією», - вважає Ган.

Насправді те, про що він говорить, - лише частковість, щоправда, така, в якій відбивається набагато більш серйозна проблема. Але до цього ми ще повернемося, а поки давайте докладніше розглянемо проблему, на яку вказав європейський політик.

Навряд чи на світі знайдеться така річ, яку не можна перекрутити і перетворити на її власну протилежність. Хірург здатний за допомогою скальпеля врятувати чиєсь життя, але той же скальпель може стати знаряддям вбивства. Адвокат у суді покликаний захищати інтереси свого клієнта, але згадаймо сталінські процеси: «Немає кари, достатньої для мого підзахисного!».

Подібним чином йде справа з електронними деклараціями. Спочатку цей захід замислювався як інструмент контролю суспільства над владою. Однак у сьогоднішній Україні це - інструмент контролю влади над суспільством.

Позицію Гана можна схвалювати або засуджувати з практичної точки зору, але доводиться визнати, що логічно вона несуперечлива. До того ж цей дипломат хоч і критикує Україну, зовсім не відмовляє їй у підтримці. Процитуємо його заяву з сайту Єврокомісії: «Відносини ЄС з Україною ґрунтуються на спільних цінностях. Обидві сторони згодні, що повага до демократичних принципів, прав людини і основних свобод становлять найважливіші елементи Угоди про асоціацію. За останні роки Україна досягла значного прогресу. Важливо не створювати невдачі і підривати досягнутий прогрес. Парламент України повинен повернутися до цього питання і зняти зобов'язання щодо декларування активів з активістів громадянського суспільства та якомога швидше переспрямувати їх на державних посадових осіб».

Отже, Європа (в цьому випадку в особі Йоганнеса Гана) не відвертається від України і готова її прийняти. Але не ту Україну, яка є, а ту країну, якою вона може і прагне стати. Щоправда, поки що не дуже в цьому досягла успіху.

Вкотре пригадаємо Революцію Гідності. Це був потужний порив до оновлення і очищення України. У разі успішного завершення цього процесу вона стала б гідним членом європейської сім'ї - цивілізованою і демократичною країною, в якій великий бізнес усунений від безпосереднього ухвалення політичних рішень, а сама система їх ухвалення відкрита, прозора і підконтрольна виборцям.

Відтоді минуло більше чотирьох років, але Україну навіть до цього дня тільки з великою часткою умовності можна назвати європейською країною. Йдеться не тільки і не стільки про горезвісні електронні декларації. Набагато важливіше те, що соціально-політична система, сконструйована за президентства Леоніда Кучми, збереглася в недоторканності, змінилися лише обличчя на перших постах. Система ж ця абсолютно закрита і від зовнішніх впливів, і від зовнішніх спостережень. У ній йде своя «гра престолів», жодним чином не пов'язана з волею та інтересами громадян. Важко дорікати європейцям за те, що вони не дуже прагнуть бачити в своєму співтоваристві країну з подібною системою. Як то кажуть, якщо живеш в Римі - живи по-римському. А в Європі потрібно жити за європейськими принципами.

Судження про те, що Україна цінна для Європи як «Гондор», який захищає цивілізований світ від російського «Мордора», справді справедливо. І ЄС зацікавлений у тому, щоб для нашої країни це протистояння йшло як можна більш успішно. Однак слід враховувати, що сама Україна на роль «Гондора» не напрошувалася і з власної волі відмовитися від неї не може. Вся справа в російській військовій агресії, що почалася в 2014 році і продовжується до сьогодні. А якщо Україна змушена бути «Гондором» в будь-якому випадку, то не має сенсу надавати їй за це якісь преференції. Загальний рівень моральності в західноєвропейському суспільстві, звичайно, набагато вище, ніж на пострадянському просторі, але політики там настільки ж цинічні, як і всюди, і мало чим цікавляться, крім голосів виборців. Ті, в свою чергу, не схильні жертвувати чимось на користь інших країн, тим більше таких, жителі яких не цілком поділяють європейські цінності.

Або ж поділяють - але... скажімо так, платонічно. На стику 2013-2014 років українці були готові на смерть битися за те, щоб стати Європою, але відтоді багато чого змінилося. Революція породила нову владу, якій було доручено вести країну до цивілізованого майбутнього, суспільство ж було вилучено з цього процесу - воно просто не мало дієвих механізмів впливу на керівників держави. А ті явили собою живу ілюстрацію до знаменитого афоризму Альберта Ейнштейна: «Ви ніколи не зможете розв’язати проблему, якщо збережете те ж мислення і той же підхід, який привів вас до цієї проблеми». Українським політикам, як владним, так і опозиційним, взяти інше мислення було просто нізвідки, адже вони і самі - практично без винятків - породжені тією кучмівською системою, яка становить суть проблеми. Можливо, в країні можуть з'явитися й інші політики, але звідки - поки що абсолютно незрозуміло. Як незрозуміла і сила, здатна змусити цих людей діяти в інтересах виборців, а не олігархів, які дали їм путівку в політичне життя.

Оскільки в Україні зберігається такий порядок речей, то вона приречена на взаємне нерозуміння з Європою, що зараз наочно і продемонстрував Йоганнес Ган. Один від одного їм нікуди подітися, але й об'єднатися повною мірою теж не виходить.

Остаточний розрив із Заходом був би для України загибеллю - сама по собі вона не в змозі чинити опір російській агресії. Але для повноцінної інтеграції з Європою потрібно було б довести революцію до кінця, повністю розв’язавши її завдання.

Питання, чи можливо це зараз, - зовсім не риторичне.