Ярослав Грицак і долання минулого
З величезним задоволенням я прочитав нову книжку професора Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України». Цей розкішно виданий ґросбух претендує на статус magnum opus шанованого історика і точно стане інтелектуальним бестселером в Україні. Це одна з тих книжок, які я точно хочу мати в домашній бібліотеці, щоб через кілька десятиліть повернутися до неї й звірити годинники.
Припускаю, що професор Грицак навмисно вибрав настільки провокативну назву, адже саме закладений у ній парадокс одразу приваблює читача. Де таке чувано, щоб історик долав історію – це ж ніби взяти пилу й пиляти гілку, на якій сидиш! Але пан Грицак свідомо йде на такий крок, цією публікацією підсумовуючи не тільки історію України, а й власну трансформацію з історика в публічного інтелектуала й громадського діяча.
Власне кажучи, пропонована книга є не так результатом історичних досліджень чи архівних пошуків, як спробою автора проаналізувати, узагальнити історію України в глобальному контексті. З неї ви не дізнаєтеся якихось нових історичних фактів, але зможете під несподіваним, цікавим кутом побачити давно відоме; крім виходу поза межі українських земель і включення нашої історії в європейський, а пізніше і в глобальний контекст, праця Ярослава Грицака цікава тим, що для аналізу він використовує західні методологічні зразки і чи не вперше комплексно пояснює суспільні й інституційні трансформації, що відбувалися на українській території.
Я не історик, тому не беруся оцінювати саме історичні концепції професора Грицака, але можу кілька слів сказати про його письмо. Ярослав Грицак володіє блискучим есеїстичним стилем і вміє майстерно будувати свою оповідь, відірватися від такого читання вкрай важко. Окремо слід наголосити на його вмінні висловлюватися образно: саме завдяки яскравим метафорам історику вдається простими словами пояснити складні процеси й феномени, цьому вмінню позаздрили б багато поетів і прозаїків. Ще один плюс – у відсутності нагромадження коментарів та посилань у самому тексті, вони винесені на кінець книжки, а розширена бібліографія доступна через QR-код; словом, ця книжка написана для широкого читача.
Це колосальна праця, в якій автор підготував для своїх читачів чимало тем для переосмислення. Чого лишень вартує концепція української тридцятилітньої війни 1914-1945, запропоновані концепти Селянської революції, урбанізації як містка до модернізації, версія про те, що УРСР була фактично модифікованим втіленням УНР, а шістдесятники – українським аналогом покоління гіппі. Не з усіма із запропонованих тез можна погодитися, але автор висловлює їх настільки ненав’язливо й тактовно, що радше запрошує до дискусії, ніж диктує єдино правильний вердикт.
Не обійшлося без певних перегинів, які здаються недоречними в цій книжці (наприклад, абсолютно зайва спроба представити неоднозначну постать Михайла Дубинянського як втілення ідеї нової України). Мені як читачеві хотілося б також більш обширного представлення впливів Півдня (Візантії й Османської імперії) на Україну. Наслідуючи прийом професора Грицака, який любить узагальнювати, скажу, що чим ближче до кінця, тобто чим більше в книзі Грицака-соцілолога й політолога, тим дискусійнішим стає сприйняття його тез. Як на мене, книга тільки виграла б, якби останній розділ був опублікований у форматі авторських колонок, а не як інтегральна частина книги про історію.
Хоча насправді історія України від Ярослава Грицака, як і заявлено в назві, насамперед про футурологію: це спроба подолати минуле, щоб нарешті змогти будувати майбутнє. Свого роду це книжка-маніфест, заклик до дії й співтворення нової України. Професор Грицак, який уже роками популяризує думку про те, що слід виходити зі своїх бульбашок, закасувати рукави й творити нову країну, сам подає приклад, остаточно переходячи з комфортної, але нішевої ролі кабінетного історика в роль публічного інтелектуала, що хоче не тільки вивчати чи коментувати, а й творити суспільну думку. І це в нього переважно блискуче вдається.
