Залягти на дно в Бухаресті
Протягом останніх п’яти місяців я отримав декілька запитів на інтерв’ю, і на кожен із них відмовив. Не тому, що уникаю преси, і не тому, що така моя філософська позиція, а просто через те, що мені немає що сказати. У мене немає новин, які б я вважав вартими для оголошення urbi et orbi – місту і світу. Навпаки: мені хочеться помовчати. Думаю, саме у мовчанні зріють добрі, мудрі, потрібні слова.
Зрештою, привілей письменника-колумніста полягає в можливості висловлюватися коли треба й не треба, і завдяки «Дню» я можу розповідати читачам про мандри, варті прочитання книжки, ділитися міркуваннями на ту чи іншу тему. Тож нагода своєрідної втечі (а насправді просто дослідницької резиденції у Інституті перспективних досліджень New Europe College) стала для мене справжньою розкішшю. Я приїхав на кілька місяців у Бухарест, де заліг на дно – перечитую скирти книжок про Овідія, їжджу в Констанцу і намагаюся відшукати кордони давно знищених імперій. Акумулюю мовчання, колекціоную відтінки самотності. Бухарест для цього виявився ідеальним містом, адже його стихією є східний Хаос, візантійська покрученість вуличок, виноград, що плететься стінами покинутих вілл, сліди мегаломанії кривавих диктаторів, бродячі пси, як бездомні душі. Я живу тут, але маю враження, ніби мене немає. Ідеальне відчуття.
І достоту як у згірклих анекдотах, за місяці життя в Бухаресті зі мною трапилися лише дві варті уваги події – одна хороша і одна погана. Румунія – південна країна, а це означає передусім вино. Тож приїхавши сюди, я заповзявся доглибно вивчати асортимент місцевих винарень, дегустував вина різних цінових категорій, регіонів походження й кольорів. І шляхом ретельних емпіричних досліджень я відкрив найкраще тутешнє вино – білий напівсухий напій у досить непривабливій пляшці. Називається воно взагалі трагічно – «8 селянок». На етикетці зображений хоровод радісних жінок у народних костюмах. Виготовляють його у маленькій винарні віддаленого села. Коштує це вино жалюгідні півтора євро (аж соромно класти його на стіл, коли приходять імениті гості). Але нічого не можу з собою вдіяти – це одне з найкращих вин, які я куштував у житті. А запах, який фруктовий аромат літа! Як ви вже зрозуміли, це відкриття стало найрадіснішою подією мого тут добровільного екзилю.
Але як то в житті трапляється, були й сумні миті. Три тижні тому у болгарській частині Добруджі, всього за якусь дюжину кілометрів від румунського кордону, така подія дослівно трапилася мені на шляху. Я їхав автом до Констанци, дорога була безлюдною й прямою, весна починала зеленити рослинність обабіч шляху, а сонце чи не вперше цієї весни добряче припекло. І хоч швидкість була нижче середньої, бо хотілося надовше розтягнути той день і мальований шлях, та все ж невидима кінська сила моєї автівки не встигла зупинитися перед кольоровою плямою, яка раптово, з нізвідки вибігла і потрапила просто під колеса. То була птаха – і мені нестерпно сумно, що я змушений писати про неї в минулому часі. Чому вона не летіла? Адже народжена літати не має бігати провінційними дорогами! Уже запізно з’ясовувати, жаль і сум не здатні нічого змінити. Можливо, таким було її призначення ‒ стати кольоровим вибухом розвіяного в повітрі пір’я. Найкращим із бачених мною полотен імпресіоністів. Живим, а одночасно вже мертвим.
І більше мені немає про що вам розказати.
