Заради покути
Нещодавній приватний візит польського президента Анджея Дуди у волинське містечко Олика залишив більше запитань, ніж відповідей
Приїзд президента сусідньої держави у стару Олику став неабиякою подією для місцевих. Немало людей, хоч вже і поважного віку, були народжені, жили «під Польщею», у державі Річ Посполита, бо радянська влада сюди прийшла лише у 1939 році. Олика століттями була резиденцією знатного магнатського князівського роду Радзивіллів, і є ще тут люди, які вживу бачили, спілкувалися з останніми князями. Палац Радзивіллів, у якому вже кілька десятиліть розташована обласна психіатрична лікарня, місцеві інакше, як «зАмком», і не називають.
Колишнє католицьке кладовище, на якому хоронили небіжчиків ще з XVII, якщо не XVI, століття, називають «польськими мОгилками». Люди віку мого чоловіка (народженого у 1950-му) добре пам’ятають ще цілі надгробки на ньому, напівзруйновані родові склепи, де з привідкритих трун виглядали людські кістки...
А колишній голова Ківерцівської райдержадміністрації Леонтій Кричкевич пригадує, що хата їхня стояла біля самих мОгилок, і коли ішли з матір’ю на базар, вона завжди розказувала, де хто похований. «Тут хороший чоловік, він мав таку родину, а це чоловік був поганий...». Дізнавшись про візит польського президента, місцеві люди три дні прибирали це кладовище від сміття, пляшок та іншого непотребу. Загалом територія останнього притулку оличан католицького віросповідання збережена, залишилася велична брама до неї, старовинна огорожа, напівзруйнована каплиця, але свого часу місцевий люд не погребував старими пам’ятниками для замощення своїх дворів. Що польські. Свої кладовища руйнували так, що від них і сліду немає.
«Сердечно вітаю вас з Волині з місцевості Олика, в околицях якої колись жила чимала кількість поляків перед Другою світовою війною. Також під час Другої світової поляки володіли тут землями, приходили до костелу й упродовж століття хоронили своїх близьких на тому цвинтарі, руїни якого зі зруйнованою каплицею бачите за моєю спиною... Я тут зараз не для того, щоб дорікати, а насамперед для того, щоб помолитися на цьому цвинтарі, цих могилах, де поховано 40 замучених у грудні 1943 року поляків. А поблизу ще одна могила, де поховані ті, які загинули в лютому 1944 року...». Ці слова з виступу Анджея Дуди ще довго будуть обговорювати в Олиці.
Загалом Олика завжди була прикладом толерантності у співжитті різних національностей. До Другої світової війни це було містечко євреїв, українців і поляків. Поляки прийшли сюди разом з Радзивіллами і переважно працювали у князівській обслузі. Магістрат, поліцейський постерунок, вчителі... Після Першої світової війни польський президент Пілсудський нагородив своїх легіонерів землями на території Волині, котра тоді ж була у складі Речі Посполитої. Спогади людей про Радзивіллів — донині добрі. Моя свекруха, Надія Дмитрівна Малімон, якій вже 93 роки, має чисту пам’ять, пригадує, як один sз Радзивіллів зазіхнув на земельну ділянку її рідних, що знаходилася якраз за польськими мОгилками. Князь хотів будувати там лікарню (для оличан же), але батько свекрухи не хотів ту ділянку віддавати чи навіть продавати, подав на князя у суд у Дубно, і суд вирішив справу на користь мужика. Анатолій Гура, вчитель Олицької школи, краще за якого історію Олики, певно, вже ніхто не знає, може навести багато прикладів толерантного співжиття оличан різних національностей. Як він каже, «саме у цій толерантності і чарівність Олики!»
Коли ще Анджей Дуда мав їхати в Олику, загалом його візит сприймали, як намір проінспектувати реконструкцію середньовічного олицького костелу. Він — найдорожча культова споруда за межами Польщі, реконструкцію у якій здійснює ця держава. Чому Дуда їде в Олику в рамках візиту задля вшанування поляків, загиблих під час так званої Волинської різні? Це питання ставили собі багато людей. Візит президента був приватним, програму його складали у Консульстві Республіки Польща в Луцьку, українська сторона до того не мала стосунку, лише забезпечувала безпеку візиту. Братські могили?.. Які могили?.. Оличан, крім виголошених Дудою цифр про вбитих у «ході етнічної чистки» ста тисяч поляків (і всього п’яти тисяч українців) шокували, але ще більше: заявка про дві братські могили убієнних поляків на старих мОгилках... Тут — лише старі надгробки і напівзруйновані склепи, але слідів від такого масового поховання пригадати не можуть і старожили. Це ж мало б бути велике захоронення. Ще один дослідник історії Олики та околиць, вихідець із села Залісоче (то її передмістя) київський фізик Андрій Жовтянський повідомив мені, що бачив у олицького ксьондза список з 77 осіб польської національності, яких знищили, як вважають поляки, українці у цьому братовбивчому протистоянні. Він також розповів, що поляків справді вбили у «недобру ніч напередодні католицького Різдва у грудні 1943 року», і вказав, де стояла хата, де те і сталося.
«Людобуйство, вбивство поляків таки було», — підтверджує і Анатолій Гура, який ще раз детально розпитав про той час колишнього вчителя Петра Ярощука. Дідусь має унікальну пам’ять, яку роки не применшили. «Ця хата стояла на околиці Олики, за болотом, тепер це тільки улоговина по дорозі, як іти з центру містечка на ринок, — передає спогади Ярощука Анатолій Гура. — Це була велика хата-пустка, і у ній поселилися поляки з навколишніх колоній, бо певні тертя між людьми, які завжди жили у мирі і дружбі, вже були. А хата Ярощуків стояла недалеко, мати чула вночі звідти якийсь гам, і вранці послала сина-підлітка (думала, дитину не зачеплять) подивитися, що там сталося. Хлопець застав побитих поляків і інших, котрі збиралися їх хоронити. Але і він не знає, де вони були поховані, чи на польських мОгилках, чи деінде».
Головне, відзначає Анатолій Гура, що про цей випадок людобуйства (вбивства) олицькому ксьондзу розказав саме Петро Ярощук. Проте він каже, що тоді загинуло не більше двох з половиною десятків людей, але аж ніяк не 77. Хоча, звісно, хто тепер знає, скільки їх було поховано, чи перебільшено, чи не перебільшено. Чи мова суто про олицьких поляків, чи ще про яких.
Анатолій Гура роздумує: «Дивно, що після Другої світової війни радянська влада не піднімала питання про братські захоронення поляків в Олиці. Вона завжди використовувала такі моменти, як доказ «злочинів українських буржуазних націоналістів». Чому ніхто зі старожилів, а опитав я багатьох, не говорив мені про ці захоронення?.. Вже ж були часи, коли і про це можна було говорити». Власне, каже він, термін «Волинська різня» почали вживати не так давно, у 80-х роках минулого століття про це і мови не було. А потім опубліковали так звані «дослідження Сємашків», і цифра втрат польської спільноти сягала на початку взагалі кілька сот тисяч. Потім цифри зменшувалися і зменшувалися, і серйозні дослідники сходяться у тому, що і названа президентом Польщі цифра у 100 тисяч значно і значно завищена. Але то все, як кажуть, політика. Наступного дня після візиту Анджея Дуди на Волинь воєвода з Люблінського воєводства (на території якого село Сагринь, де Петро Порошенко відкрив меморіал замученим українцям) взагалі назвав нову цифру польських втрат: вже не 100, а 130 тисяч...
Тому прикметним видається інший момент візиту польського президента. Той, коли він на фоні розкішного пшеничного поля покладає квіти до місця, де колись було село Покута. Як в’їжджати у село Залісоче з боку Рівного (по дорозі, між іншим, прокладеній ще останнім олицьким Радзивілом майже сто літ тому і вона досконаліша пізніших), то у полях буде місце, де знаходилося село Покута. Петро Ярощук пригадує, що то був хутірець на хат десять. Жили там поляки-колоністи не багаті, бо із землі особливо не розживалися. Місцеві ще називають те місце Липками, бо стояла там старезна липа. Коли настали непевні часи, поляки з Покути-Липок знялися і виїхали. Казали, хто у Польщу, хто в колонію Пшебраже (тепер Гайове) під Ківерцями. Ніби залишилася одна стара жінка, чому, з якої причини, вже невідомо. І кажуть, коли хутір палили (також не відомо хто, чи таки упівці, чи переодягнуті енкаведисти), то вона і загинула.
ПОКУТА — це слово словники пояснюють як «1. Визнання своєї провини, вияв жалю з приводу неї; каяття. 2. Покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок». Саме покути, розкаяння — і взаємного прощення за минулу історію і минулі історії — так бракує і полякам, і українцям.
