Заручники землі
або Чому я готовий подарувати свій пай Юлії Тимошенко
Село Нововознесенське Високопільського району, що на Херсонщині, нараховує лише з півтисячі мешканців. Воно відносно молоде, засноване лише 1885 року переселенцями з півдня України. Але за неповні 132 роки прискореними темпами пройшло всі етапи природної еволюції і зараз перебуває на одному з останніх — занепаду.
Лише за останні кілька років тут майже знищили середню школу (спочатку її «оптимізували» до рівня початкової, а нині планують ліквідувати взагалі), в якій я навчався з 3-го по 8-й класи, ліквідували фельдшерсько-акушерський пункт, зруйнували Будинок культури (який так-сяк намагався існувати, принаймні організовувати дискотеки для невибагливої місцевої молоді). У селі немає постійно діючої церкви, тут закрили єдиний рейсовий автобус, що курсував у районний центр — ще за моїх шкільних років він їздив тричі на тиждень (пн.-ср.-птн.), потім — один раз (ср.), а зараз люди змушені йти на попутний транспорт чи платити 200 грн тим кільком місцевим власникам авто, що готові по бездоріжжю відвезти вас аж у район — насправді за якісь 15 км. Щоб викликати «швидку» у село, ви, як у 90-ті, повинні заправити машину. Вам ніхто офіційно це не підтвердить, але всі люди у селі про це знають, а тому — «поболить і перестане», «може, пройде».
У селі практично немає роботи.
Сам же районний центр також давно перестав бути навіть уявною «панацеєю»: районну поліклініку, знову ж таки після «оптимізації», перенесли у сусідній райцентр Нововоронцовку, частину інших адміністративних послуг надають або у Нововоронцовці (42 км), або у Великій Олександрівці (45 км).
До найближчої нормальної бібліотеки — 15 км, до найближчого кінотеатру — 80 км. До найближчого театру — 82 км. До обласного центру — 180 кілометрів. Пошту доставляють лише тричі на тиждень.
Втім, найбільша біда — це тотальне бездоріжжя. Дороги практично немає не лише в селі чи районі, а й в області. Лише одного разу я зважився поїхати до батьків на власному легковому авто. Сума витрачених після повернення в Київ на СТО грошей щоразу омиває мене «холодним душем», коли знову з’являються подібні думки. Через неймовірно незручну логістику я буваю у батьків лише двічі (!) на рік. Відстань від столиці до Високопілля — майже 500 км. Її, звісно, можна подолати потягом, плацкартним вагоном за 117 грн (купе — 190 грн). А потім останній рубіж — від райцентру до села — 15 км — за 200 грн.
У селі немає річки чи озера, немає лісу чи нормального природного парку. Єдине, що тут є, — це ЗЕМЛЯ. І неймовірна південна спека, від якої практично все живе на цій землі, якщо у травні не пройде 2-3 хороші зливи, вже до червня вигорає.
Втім, ця розповідь не про проблеми села. А про найдорожчих мені людей — батьків, які давно стали… заручниками землі. У них — два власні паї, ще два — отримали у спадок від своїх батьків. Здати всю цю землю за копійки в оренду чи продати «по-сірому» — вони не хочуть. Продати по-чесному, з оподаткуванням і за нормальну вартість, — не можуть. Вони, як і сотні інших людей у ХХІ столітті, позбавлені одного з головних прав людини — права на вільний вибір. У них немає вибору. Вони у формально цивілізованій країні не можуть продати свою ж власність — землю. А тому змушені далі жити у селі, щодня риючись у цій святій, як говорять політики, родючій (додають деякі з них, хто ніколи сапки в руках не тримав) українській землі.
Батьки з року в рік, як і багато інших односельців, «фермерують». Наймають трактор, щоб посіяти, зробити культивацію, протравити; наймають комбайн, щоб скосити… Потім все це треба переорати. І знайти нормальну ціну, щоб продати врожай. Це якщо врожай буде. А мріють батьки зовсім про інше — продати землю і переїхати ближче до своїх дітей, спробувати подорожувати країною, підлікувати хронічні недуги і хоч раз у житті побувати в Європі. Безвіз!
Цього року батьки посадили озиму. Вона вимерзла. На весну все переорали і посадили соняшник на позичені гроші. Один рік щось може вродити — ура! Інший рік — все вимерзне чи вигорить. І батьки в боргах.
…Я не хочу вдаватися у дискусії, як врятувати українське село. До того ж я прекрасно розумію, що, на щастя, далеко не всі села у такій ситуації, як моє рідне. Я розумію, що великою мірою занепад села — провина самих людей. І тому жодним чином не хочу образити чи бодай якось принизити тих, хто залишився жити у селі. Єдине, що скажу, повноцінно жити у моєму рідному селі — це подвиг. І життєвий вибір. Вибір тих людей, які там залишилися. Але точно не мій і не моїх батьків. Не треба нас хапати за ноги і важкими ланцюгами популізму на ім’я «мораторій» ще на 10 років прив’язувати до землі. Дайте право вибору!
Безумовно, частка правди має місце в тих темах, якими спекулюють популісти, мовляв, «кілька олігархів скуплять всю землю» або «земля буде продана іноземцям»... Саме це і є завданням для депутатів: зробити такі «правила гри», щоб унеможливити всі ймовірні ризики.
Цивілізований ринок землі — це ніяка не вимога МВФ чи інших «поганих дядьків» з Європи. Це передовсім вимога самих селян, зокрема, моїх батьків, яким набридло бути новітніми кріпаками. Так, Україна отримала безвіз, і це прекрасно! Але неправильно, коли для мене Париж чи Берлін ближчі, ніж для моїх батьків лікарня чи нормальний продуктовий магазин. Коли я можу продати свій будинок чи авто, а не можу продати іншу приватну власність — свою землю, це неправильно.
Рівень цинічного політичного популізму на тему земельної реформи зашкалює. Він просто дістав. На українському ТБ — жодної серйозної розмови. Лише… «бла-бла-бла» — не дамо вкрасти святу землю.
Я так само, як і мої батьки, є власником невеликого паю. Цілком серйозно заявляю, що свій пай готовий подарувати Юлії Тимошенко. Лише за єдиної простої умови — щоб вона погостювала хоча б місяць у домі моїх батьків. І принаймні частково спробувала на собі ті принади землі, за які бореться. У сусідню кімнату моя родина готова поселити інших популістів — борців за кріпацтво — на таких же умовах.
І на завершення. За підрахунками експертів, тіньовий ринок обігу сільськогосподарських земель тільки у 2017 році становитиме приблизно 10-12 млрд грн. Якщо хтось не в курсі, то ринок землі вже давно існує. Тільки він «сірий», такий «сірий», що вже майже «чорний», як і сама земля. І від нього мають справжній прибуток всі зацікавлені сторони, крім номінальних власників — селян.
Вадим ЛУБЧАК, «День»
