«Зброя добра»
«15-21.09.2017»
На відміну від деяких моїх співвітчизників, мені байдуже, кому і які пам’ятники ставлять у себе росіяни. Врешті-решт, це їхня особиста справа, чи хочуть вони увіковічувати колишніх або нинішніх коронованих катів або тим більше київських князів, більшість з яких не була помічена в особливій пристрасті до гуманізму. Захотіли поставити в Москві пам’ятник Михайлу Калашникову, і гаразд, нехай навіть автор всесвітньо відомого автомата увічнений у вульгарній позі кримської «ввічливої людини» — лише з АК у руках замість кота. Чи у нас мало ставлять такого ж пекельного трешу в монументальному жанрі?! Для мене важливе інше, що наговорили довкола цього говорючі голови Росії, аби зрозуміти стиль думки, основні тенденції модернізації ідеологічної зброї нашого сьогоднішнього ворога.
А наговорили вони довкола цього пам’ятника чимало, добре, що розмови довкола нього тривають вже майже три роки. Відкриття монумента двічі відкладалося лише за останній рік. Автором пам’ятника Калашникову є нинішній придворний скульптор Кремля Салават Щербаков. «Придворним скульптором» я його назвав не лише в прямому, але і в переносному значенні — за останні роки декілька пам’ятників його авторства було встановлено безпосередньо по периметру кремлівських стін. І кожен з них — чи то пам’ятник патріархові Гермогену, чи імператорові Олександру І або Володимиру Великому — викликав масу претензій з приводу художнього виконання, з іншого боку, ніс у собі важливий імпульс, що не просто міститься, але безпосередньо ілюструє основні положення нинішньої імперської доктрини Кремля.
Нехай пам’ятник Михайлу Калашникову і встановлено на Садовому кільці — віддалено від Кремля, він цілком вкладається в цю тенденцію. Насамперед, свідченням цього служить увага, з якою поставився до його створення російський Президент, рівно рік тому оглянувши і схваливши його макет під час свого візиту в одну із збройних столиць Росії, місто Іжевськ. Саме там і тоді прозвучали слова скульптора Салавата Щербакова, що назавжди закарбувалися в моїй пам’яті: «Автомат Калашникова був задуманий як зброя добра». Незбагненне для мене насильство над здоровим глуздом, а з іншого боку повністю пояснює відмічені мною на початку колонки візуальні паралелі між пам’ятником Калашникову і пам’ятником «Ввічливій людині» в Криму.
За декілька місяців до його смерті, в 2013 році, російська преса повідомила про лист, з яким Михайло Калашников звернувся до патріарха Росії: «Якщо мій автомат позбавляв людей життя, отже, і я, Михайло Калашников, 93 роки від народження, син селянки, християнин і православний по вірі своїй, винен у смерті людей, нехай навіть ворога?». Сам стиль листа, і те, як його розтиражувала преса, видає в ньому чужу задумку і чуже виконання. «Михайло Калашников, син селянки» — чим не новий Ломоносов, хоч зазвичай борзописці і порівнюють Калашникова не з ним, а з героєм Лєскова Лівшею.
Порівняння з Ломоносовим, поза сумнівом, більш вдале. Нехай Лівша і був зброярем, зате син архангельського рибалки академік-самоук був так само розпещений увагою царів, і, про що шепотіли за спиною, його авторитет був так само штучно роздутий. Адже оригінальний винахід Калашникова був абсолютно нефункціональним, і ще понад десятиліття доводився до ладу декількома талановитими конструкторами, перш ніж удалося досягти хоч якоїсь прийнятної ваги, кучності стрільби, влучності та простоти в збірці.
Під час попереднього обговорення пам’ятника російськими діячами культури неодноразово піднімалося питання про те, що за допомогою автомата Калашникова було вбито людей більше, ніж усіма снарядами і авіабомбами. У відповідь міністр культури Росії Володимир Мединський зауважив, що, на відміну від останньої зброї, автомат Калашникова, мовляв, створювався як «зброя захисту» (до речі, чи не звідси пізніше висловлена теза про «зброю добра»?). Ця «зброя захисту» несла смерть і поневолення в десятках малих воєн Радянського Союзу; ставши улюбленою зброєю терористів і диктаторських режимів, вона забрала життя без перебільшення десятків мільйонів мирних жителів по всій Землі. Та й сам Михайло Калашников у своєму листі патріархові писав, що його дітище «вбивало ворогів», закриваючи очі на те, що, починаючи з прикордонних конфліктів з Китаєм та Афганістаном, і закінчуючи Чечнею, Сирією та Україною, зі створеного ним автомата було вбито тисячі російських солдатів.
Хоч як дивно, я багато в чому згоден з відповіддю на лист винахідника автомата патріарха Кирила. Він написав, що «відповідальність за ці смерті лежить не на винахідникові, а на тих злодіях, які досягнення технічного прогресу обертають на шкоду ближнім». АК — цю високоефективну дубину ХХ століття, і складно назвати «досягненням технічного прогресу», поза сумнівом, основна відповідальність за смерті мільйонів лежить на тих, хто з Кремля віддавав наказ про використання цієї зброї, хто мільйонами одиниць продавав і просто передавав цю зброю диктаторам і терористам. І коли цього вівторка на відкритті пам’ятника Михайлу Калашникову міністр культури Росії Володимир Мединський назвав автомат Калашникова «справжнім культурним брендом Росії», — що ж, він правду сказав, — я погоджуся і з ним.
