Зри: третій вік
У мене є мрія. Скоро-скоро вийти на пенсію, отримати чарівне посвідчення і в час пік приставати до пасажирів київських маршруток: «По льоготному. Чоловіче, не роби вигляд, що спиш, бо ти не спиш. Дєвочка, уступи бабусі місце». Як каже один мій знайомий, котрий не має дітей: «Я буду крутим дідусем!».
Репетувати, зіпати і чіплятися між тим доведеться. У мене є теорія, чому не поступаються місцем у транспорті пенсіонерам. Їх не бачать.
Після певного віку стало потрапляєш до режиму невидимості. Роса Рібас, популярна іспанська письменниця, створила комікс про п’ятдесятирічну жінку «Міс П’ятдесят». Її суперсила – бути невидимою. «А як ми всі знаємо, – іронізує авторка, – цієї сили набувають зрештою всі жінки 50+».
Нечасто називаємо старих людей старими. Все більше прислуговуємося евфемізмами: елегантний вік, третій вік, поважний вік, осінь життя, прихильний вік, пенсійний вік. Не синоніми – саме евфемізми: щось звучить настільки непристойно і жахливо, що у спілкуванні вимагає пом’якшення. «Старість» казати незручно. Старість бачити ніяково. От і не кажемо, от і не бачимо.
Один наш видавець одержимий ідеєю зробити ідеальну «Історію України» для малят. Пояснення так само ідеальне: бабусі-дідусі, читаючи неписьменним ще дітлахам цю книжку, і самі засвоять як не знання з історії, то принаймні «привілейований» спосіб її трактувати. Бог йому в поміч. Мене тут не історія цікавить, а ті згадані «медіумні» бабусі-дідусі. Вони тут на правах операційної функції, здається. А інформація ж саме так і передається, між іншим – через покоління. А напряму до них хтось, окрім політиків перед виборами, говорити пробував? Чи під прямим поглядом старі люди просто розфокусовуються?
Питаю у мами: «Коли ти зрозуміла, що старієш?». «Коли перестала себе обмежувати в їжі, – каже. – Шоколадні цукерки!!!». «Що?!», – перепитую, заскочена. «Я знаю, що болітиме від них тіло і все одно не відмовляю собі в смаколиках, бо скільки там того життя залишилося. Старість – це коли ти стаєш своїм тілом на сто відсотків. А тіло треба радувати. От я вдягну шорти і коротку майку, не ховаючи драглистих рук і товстих ніг – бо моєму тілу так зручно. І в носі я мала, що про це думає моє оточення». Я люблю цю мудру жінку. І хай, коли вона знайомиться з якимсь чуваком і бреше, що у нас з нею різниця у шістнадцять років, мені доводиться надувати, що я – її молодша дитина.
Старість як втрата привабливості. Це один із факторів похилого віку, який ґвалтовно «осліплює» молодших людей. Останні років десять стало виходить кіно про любов старших людей – жанрово витримані, отож популярні романтичні комедії. В обоймі таких кіношок – зірки першого ряду. Кажуть, свою старість починаєш фіксувати, коли бачиш, як старіють ті, кому не положено за рангом – секс-символи твоєї доби. Отож. Першою ластівкою була, певно, «Something’s Gotta Give» з Дайян Кітон і Джеком Ніколсоном, відома зокрема і тим, що обидва немолоді актори чесно відпрацювали оголені сцени. Раз-два на рік нам розповідають, що старші люди займаються сексом, розважаються, закохуються – і це не тільки природно, це красиво. (Хоча я особисто не знаю, як Кітон могла обрати Ніколсона, а не Кіану Рівза).
Соціально важливе послання в легковажній обгортці. І я б уже всією душею пристала до думки, що старість є привабливою і можна старішати красиво і повноцінно. А за рогом твого 60+ на тебе чекає як не Алек Болдуїн, так Пірс Броснан.
Поп-культура – це робота зі стереотипами плюс ще щось, що нам намагаються по ходу продати. Ці фільми почали з’являтися, коли зостарілося найбагатше покоління в історії Америки – бебібумери. Вони собі можуть дозволити перевести субкультуру в розряд мейнстріму. Часи, коли Гарбо ховала від людей свою «непривабливу» старість – у минулому. На часі старість як клас?
Віктору Шкловському приписують такий жарт. Він після свого 80-літнього ювілею на ранок розповідав: «Поліз у словник почитати “старість”, а там пишуть: “див.: смерть”, я і закрив книжку». Старість і смерть – настільки очевидна кореляція, що ми забуваємо: смерть у старості – не тільки прогнозована і природна, вона ще обмежена у своїх проявах і відтак контрольована.
В Україні пенсійний вік – це плюс/мінус 60 років. А середня тривалість життя – десь чоловічі 62 та жіночі 73. Але це середній вік, який вираховується від народження до смерті. Якщо рахувати середній вік від пенсії і до смерті, картина міняється. Після пенсії чоловік проживе в середньому ще 15 років, а жінка 24-и. Тобто варто жіночці добути до пенсії, і вона має всі шанси дожити до 79-и. Фраза «лише б дотягнути до пенсії» набуває нового змісту, еге ж? Цікаво натомість, де взялися ті додаткові роки?
Хвороба, від якою помирає більшість із нас, проявляється приблизно десь в сорок п’ять. Далі ми з нею живемо, зживаємося, боремося з нею, кохаємося в ній – у кожного свій підхід. Ми знаємо, звідки чекати удару. Молодий чоловік може загинути за кермом авто, у старого – менше на те шансів. Молода жінка помре в пологах, стара – ні. Смерть у п’яних бійках, під час родинної сварки, на війні, від запущеної інфекції (ну, бо чого до того лікаря йти, коли там вухо трішки болить?), від спортивних травм тощо – це ризики, які переважно людям старшим не загрожують. Зокрема, через обмеження їхньої соціальної активності. І через те, що живуть вони тілом – тілом, яке треба берегти і тішити.
Недавно ВОЗ оновив класифікації віку. Тепер: 44-60 – середній вік, 60-75 – похилий, 75-90 – старість, за 90 – довгожителі. Я з нетерпіння чекатиму наступного оновлення. Бо «живи швидко, помирай молодим» краще реалізовувати десь під вісімдесят.