Зимовий вечір із Гретою ГАРБО
Гарна річ не славитися і не бути професійним рецензентом, профі першого відтиску, який достеменно розуміє різноманіття кінотечій, експертом біографій зірок світового рівня. Мій варіант зручний, затишний і безпечний, а тому маю право на безтурботне зітхання. Я — простий глядач. Все, що відчую, вловлю, може не станцьовуватися з думкою знавців експресіонізму. Раптом, дивлячись на екран, все ж проґавлю обов’язкову хворобливу напруженість емоцій або не зрозумію в чому ірраціональність образів, або ще гірше — так і не дізнаюся, як все це позначилося на деформації світу. Мій гід — власні емоції і вічна цікавість.
Недавнього зимового вечора, прийшовши в один із найстаріших київських кінотеатрів імені Чапаєва (назва не для людей зі слабкими нервами), передчуваючи рафіноване задоволення від зустрічі з ожилим на екрані часом, толком і не знала, що в старій стрічці 1925 року режисера Георга Вільгельма Пабста побачу 19-річну Грету Гарбо. Це був мало не її дебют, початок тріумфальної кар’єри легендарної актриси ХХ століття. Мене просто зацікавила чергова тема кіноклубу «Ракурс» «Експресіонізм: між світлом і тінню». Однак солодкий присмак вечірньої культурної програми дещо загальмував — чи витримаю 2,5 години, кіно ж бо німе. Час вечірній, на вулиці морозно та й у залі, м’яко кажучи, не дуже тепло. На передніх рядах студентського вигляду компанія вже грілася, попиваючи каву з термоса. Мабуть, тут не вперше, знали, на що йшли. Сама зала — чистенька тією ретельно, особливо продуманою акуратністю, коли начебто латка є, але її непомітно. Установка, призначена для музичного супроводу, ще до показу стала навіщось гарчати, дрижати і пирхати. Відповідальні за залу заметушилися — почали її лагодити, заспокоювати, мало не гладити, вона на якийсь час затихла, а потім знову за своє — шипіти і буянити. Врешті-решт, довелося просто відключити, тому ми не почули розкішну музику, що прикрашає фільм під назвою «Безрадісний провулок».
Показ усе затягувався. Та сидіння скрипіли так, що зрозуміла — ось він, супровід. Дерев’яні стільці зчеплені, як піонери в строю, однією спільною, хотіла сказати ідеєю, ні, простою планкою, мабуть, давно заслужили на спочинок. Їх якщо рухати, то одразу по п’ять — десять одночасно. До чого ж вони вразливі — якщо хтось ворухнеться на одному стільці, зітхнуть всіма старими подробицями інші, якщо ж хто необережно поведе ногою, то вони застогнуть протяжно і тужливо. Щоправда, швидко візьмуть себе, не знаю, напевно, в підлокітники, неначе заспокоюючи, — ми потерпимо, але й ви зрозумійте — ми дуже старі, адже місто не фінансує кінотеатр. Позаду мене якась жінка, постійно шмигаючи носом, дуже голосно розмовляла по мобілці. Мимоволі, чувши її репліки, роздумувала — навіщо їй чужий експресіонізм, їй би культури додати. Проте чужа ця розмова мене здивувала, спочатку навіть подумала, що вона просто жартує. І раптом спало на думку те, що ще півроку тому й не подумалося б — раптом вона розмовляє з контуженим на східному фронті, який знову вчиться жити. Жінка запитує когось: «Ти зав’язуєш шнурки? Врахуй, я прийду й перевірю. Ти що, плачеш? Не втрачай часу — зав’язуй шнурки, буду за три години».
Ні, до кінця швидше за все не досиджу, подумала, щільніше затягуючи курточку. Й одразу ж відмахнулася, скільки витримаю. Артистичного вигляду гід з експресіонізму досить образно, розумно, а тому не солодко ввів глядачів в історію створення фільму. «Пробачте, що не вийшло з музикою», — вибачився він, кутаючись у шарф. Теж, мабуть, замерз.
Зараз мені здається, що всі ці передпоказні подробиці не були випадковими — вони так загострили нервові рецептори, що з першої ж миті втупилася в екран, боячись пропустити щонайменшу деталь подій у Відні 1921 року. На тлі голоду, убогості — у багатьох в Європі було не завжди солодко та гладенько, перламутрово світилися жіночі обличчя й тіла, укутані то в шовки, то в особливо скроєні хутряні пальта або манто із запахом та інтригуючими комірами, заманювали дивовижними капелюшками, насуненими на лоб. Немає нічого прекраснішого, упевнена, еротичності й бездоганності моди 1920—1930-х років минулого століття. Поза тим основна інтрига, при всій соціальній спрямованості стрічки, все ж у грі світла й тіні, уловлюваних чутливою камерою, якоюсь танцювальною графічністю прямих ліній, неначе прикритих серпанком сцен, знятих лише в декораціях. Детективність камери просто приголомшувала. Відчуваю — в цьому кінематографічному будинку можна й загубитися, але картина так і створена, щоб на перетині багатьох майданчиків-доль сьогоднішній глядач (хоч, природно, ніхто тоді й не думав, що за 90 років когось зацікавить творче пошанування тих подій) відчув трепет упізнання вічних проблем: жаху бідності, неможливості уникнути обману, несприйняття багатими дядечками різних станів і часів, що далеко не всі жінки продадуться за шматочок чогось смачненького. Вічна краса справжнього кіно в тому, що пошук виразних прийомів підсилює, але не замінює талановиту суть оповіді. Грета Гарбо обійшлася і без гротескової надломленості, її гра й зараз хвилює, хоча акторська палітра всього ансамблю могла б і застаріти. Та ось, не захотіла.
«У нас особлива атмосфера, ви це відчуєте», — протягуючи мені репертуар роботи клубу на грудень сказала пані Надія, мабуть, відповідальна за творче життя кінотеатру. Звичайно, в інтернеті досить пропозицій, багато стрічок тих років відцифровано, але хіба то порівняти — маленький екран в домашньому теплі і вечір у старому кінотеатрі. Відзначила, що в інтелігентних колах з тих, що не обтяжені життєрадісними фінансами, досить часто звучить ключове визначення — атмосферність. Мабуть, лише це й залишилося у людей освічених, уточню, що набагато важливіше, — які постійно шукають, осмислено збирають дивне і ще ними непізнане. До речі, в атмосферність входить і вельми лояльна ціна за сеанс і коментар — 15 гривень.
Беззвучний фільм так яскраво показав, як непросто Європа йшла до свого благополуччя, що подумала — ми щодня вільно або мимоволі, швидше, від нинішньої безвихідності неначе хапаємо Європу за місця індивідуального користування. Мабуть, вона, якщо не струсимо самі свою реальність, поки не пізно, візьме й повернеться до нас цим одним своїм місцем.
Треба ж, далекий вранішній туман старого фільму, відчай холодного нерозуміння і порятунок, принесений коханням, так пограли в світло й тінь, що фінал вийшов щасливим. Та і в старих стільцях стільки шарму. Ну, хіба ж цього замало.
Коли там наступний фільм?
