Гуманітарна посилка

Несподіване продовження дістала історія зустрічі головного редактора російської радіостанції «Эхо Москвы» з митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом. Цього тижня прес-служба Одеської єпархії заявила, що Агафангел не говорив того, про що в ефірі «Эха» переказував головний редактор радіостанції: «Розповідали, що коли до нього приходили, — він досі веде службу, незважаючи на 73 роки, — підходили до нього парафіяни за благословенням, він запитував: «За кого голосував? За Ющенка? — пішов без благословінння. Скажи спасибі, що не прокляну». Це я не чутки розповідаю, а розповідаю те, що розповідав він», — наголосив Олексій Венедиктов під час бесіди з колегою в прямому ефірі.

Натомість прес-служба Одеської єпархії стверджує, що «ні в ході приватної бесіди з паном Венедиктовим, ані в інший час митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел не повідомляв про згаданий журналістом епізод. Цей епізод не тільки не відбувався, а й не міг статися в принципі, оскільки владика Агафангел ніколи ні словами, ні діями нікому не погрожував ніякими «прокльонами» хоч за що б то було», — йдеться в заяві, передає УНІАН.

У своєму блозі на платформі «Твіттер» Олексій Венедиктов стверджує, що він розповів те, що переказав йому сам про себе Агафангел: «Мої слова «Розповідали, що... Він це сам говорив». Російською це означає, що він переказав мені розповіді про нього».

Так чи інакше, доволі суперечлива ситуація, в якій опинився журналіст (що стосується митрополита Агафангела, то його репутація в Україні відома давно), стала зайвим свідченням того, про що ми писали ще тиждень тому, а саме —незнання та небажання пізнати український контекст. До речі, цими днями журналісти «Эха Москвы» — знову в Одесі як учасники ХІІІ «Конгресса русской прессы». Може, цього разу польове дослідження виявиться більш вдалим? Хоча...

Очевидно, що не варто очікувати на глибоке порозуміння між суспільствами (а надто — політиками), допоки спільної мови не зможуть знайти його думаючі представники. А це означає, що нам і нашим колегам ще належить багато що обговорити, осмислити та переосмислити.

І тут ми можемо чесно сказати — «День» постійно робить спроби встановити продуктивний контакт. Наші читачі, мабуть, пам’ятають проект «Яку Росію я люблю?», до якого ми залучили провідних українських інтелектуалів та який здійснили спільно із «Российской газетой» (до речі, зовсім не ліберальною, а проурядовою, втім, саме це видання виявилося готовим розпочати діалог), що опублікувала думки авторитетних росіян про те, яку Україну люблять вони. Запрошення до діалогу — це також «Бібліотека газети «День», зокрема, книжки «Україна Incognita» і «Дві Русі», які були видані й українською, й російською мовами; праця Станіслава Кульчицького «Чому ВІН НАС знищував», яка була видана не лише українською та російською, а й румунською та вірменською мовами.

Отже, як продовження діалогу (який, на жаль, часто є монологом), ми сформували своєрідну «гуманітарну посилку» для наших колег із бібліографією, яка, на думку наших цінних авторів та експертів, може знадобитися тим, хто прагне пізнати Україну.

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець:

— Те, що російська демократія закінчується на українському питанні, загальновідомо. Це почалося дуже давно, тому я навіть не знаю, чи хвороба зверхнього, самовдоволеного ставлення «старшого» брата виліковна. І не має великого значення, чи цей брат — запеклий шовінюга чи ліберал. І той, і другий Україну знає погано і, схоже, не дуже хоче знати. Принаймні, мій досвід різноманітних спілкувань переважно такий. Пригадую одну свою розмову з поважним санкт-петербурзьким літературознавцем, перекладачем Данте десь на початку 2000-х. «Да, народные песни у вас действительно хорошие», — сказав мій колега, коли зайшлося про українську культуру. Щось подібне про «племя поющее и пляшущее» казали ще за часів Пушкіна й Белінського. А «Слово о полку Ігоревім»? — здивувався я. А «Житія святих» Туптала, написані, до речі, в часи Мазепи тут, в українських монастирях? А великий масив культури бароко? А Іван Франко з його геніальними прозріннями сценаріїв ХХ століття, прозою, поезією? А драматургія Лесі Українки? А новелістика Михайла Коцюбинського, в якій поєдналися можливості імпресіоністичного й неоромантичного письма?

Цей ряд можна було б, звичайно, продовжувати, але... щось муляло мені. Виглядало так, що я щось доводжу. Хоча доводити якраз і не потрібно. Треба просто добре робити свою справу (не забуваючи, звісно, про постійну потребу «проштовхування» власної національної культури за межі України).

Що ж до пропозиції для О. Венедиктова (і його слухачів), то якби була така можливість, я б із задоволенням поїздив із ним (ними) по Україні. Почати можна з Києва й Чернігова, із пагорбів над Дніпром, із храмів і вулиць, із Києво-Могилянської академії... А далі — Новгород-Сіверський і Путивль, Чигирин і Батурин, Корсунь і Глухів, Острог і Дубно, Вишневець і Білгород-Дністровський... Переконаний: Україна, її історія й характер після цього стануть зрозумілішими, ближчими.

А щодо читання... Може, варто взяти до рук книжку під назвою «Україна Incognita» із «Бібліотеки «Дня»»? Може, зняти з полиці томик М. Коцюбинського з «Тінями забутих предків»? Або — зовсім свіжа річ! — розгорнути книгу публіцистики Івана Дзюби «Нагнітання мороку», в якій так багато написано про погану традицію україноненависництва?

Є багато способів пізнати, збагнути Україну. Можна піти в театр «на Ступку», подивитися фільм з Іваном Миколайчуком, прочитати вірші й поеми Ліни Костенко... Зараз усі читають роман «Чорний Ворон» Василя Шкляра, — і його також не варто проґавити...

Та багато чого можна! Головне — ХОТІТИ. Хочеться вірити, що Росія Герцена й Сахарова, вільна від імперських комплексів, не перестала існувати. Подумалося про це зовсім недавно, перед Трійцею, коли перечитував щоденники Ігоря Дєдкова, совісного й проникливого російського критика...

Ігор ЛОСЄВ, публіцист:

— Для першого наближення до істини варто познайомитися з книгою Ореста Субтельного «Історія України», тим паче, що є російськомовний переклад. Вона не ідеальна, але доволі зважена. Її видали в перші роки незалежності, коли ще не сприймали ніяких, так би мовити, ультра-варіантів. Є також непогані книжки російських авторів, видані в Росії. Наприклад, доволі об’єктивна книга петербурзького історика Олександра Гогуна «Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы». Я б рекомендував також книгу «Степан Бандера. Биография», видану в Харкові російською мовою у видавництві «Фоліо». Вона також доволі об’єктивна: без компліментів і проклять.

Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:

— Серед книг, які могли б пояснити російському читачеві, що таке Україна й у чому полягає суть українського питання, я б, навіть не думаючи, назвав нову книгу Івана Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ». Ця книжка буквально анатомічно показує, що таке український культурний контекст та яким було становлення України в ХІХ столітті. Свою книжку я б посоромився називати, але, зрештою, може хтось інший назвав би мої «Нариси історії культури України». Україну треба розуміти як історію професійної культури. Але для Росії головне не це. Росії треба зрозуміти, що сьогодні Україна протистоїть Москві так, як у 1968 році Прага протистояла Радянському Союзу. А наразі цього розуміння немає. Росії здається, що весь націоналізм однаковий. Загалом, найкраще було б запросити росіян із ліберальними поглядами в Київ на круглий стіл «Що таке Росія для України? І що таке Україна для Росії?». Це було б те, що треба.

Леонід ФІНБЕРГ, головний редактор видавництва «Дух і Літера»:

— По-перше, бар’єром для такої акції є мова, адже книжки, про які може йтися, — переважно україномовні. По-друге, в психології є поняття психологічної настанови. Зазвичай вона формується тоді, коли людина вперше дізнається про щось для неї несподіване — чи то про події, чи про тенденції. Подолати ці настанови дуже складно. Так само дуже складно подолати неусвідомлені стереотипи, закладені системою виховання. Гадаю, якби Росія справді прагнула порозуміння, одна з їхніх ліберальних структур спільно із однією з наших мали б організувати низку діалогів під умовною назвою «Без упереджень». Звісно, варто говорити й про книжки, які могли б стати іншим досвідом. Щоб усвідомити їхній зміст, передусім потрібне бажання. Боюся, що такого бажання немає навіть у найліберальніших колах. Втім, скажу, що такою книжкою є «Походження Русі» Михайла Брайчевського. Як на мене, воно не залишає можливості говорити про так зване єдине коріння. Варто було б прочитати книги Ярослава Грицака з точки зору контроверсійних тем, що стосуються українських трагедій ХХ століття, які, на мою думку, найбільш виважені.

Євген СВЕРСТЮК, український дисидент, письменник:

— У нас немає налагоджених культурних взаємин із Росією, в зв’язку з цим немає належної співпраці, в результаті якої мали б з’явитися такі книжки. У цьому не зацікавлена політична верхівка Росії, яка задає тон. Російський читач ніколи не мав об’єктивної інформації про Україну, тому що спершу царська, а потім радянська цензура пильно стежила за дотриманням інструкції про меншого брата, якому не дозволено було вирости. Але упродовж століть роль приязного ознайомлення виконували твори Гоголя, де піднімалися українські теми. Хоча вони не давали належної інформації, але забезпечували потрібний інформаційний клімат. Часом проскакували твори, які були більш інформативними, наприклад, «Історія русів» 1846 року. Наскільки мені відомо, ця книжка була перевидана — як фотокопія — у 1990-х рр. Тема, яку ви зачепили, є дуже важливою. Над нею мали б працювати хоча б до 20-річчя нашої незалежності. Мала б вийти книжка добре дібрана, розумна, нетенденційна, російською мовою. Такі книжки майже кожна країна випускає англійською, а для нас важливо також і російською мовою. Ваше питання мало б бути хорошим початком, щоб хтось із молодших істориків чи літературознавців взявся за цю справу. Це надзвичайно важлива й відповідальна справа — випустити коректну книжку про історію України й навіть довідники для туристів, яких у нас теж бракує. Я порадив би росіянам також прочитати книжку всесвітньо відомого автора Роберта Конквеста «Жнива скорботи», вона є в російському перекладі. Це книжка про Україну першої половини ХХ століття. Також згадаю французького філософа й публіциста Алена Безансона, який багато розмірковував про радянську спадщину та про належне чесне її висвітлення. Він говорив про Україну як про замовчувану перед цілим світом сторінку історії. Важливо всім зрозуміти, що Україна фактично ніколи не мала нагоди заговорити до світу власним голосом. Також варто звернути увагу на твір «Все течет» Василя Гроссмана та перекласти спогади Семена Підгайного про Соловки. Окремо було б нескладно видати книгу «Російські письменники — про Україну». Така тематика культивувалася в СРСР, але вона була дуже кон’юнктурною політично. Якщо ви запитуєте, що б я порадив прочитати зі своїх книжок, то в мене є одна — «Правда полинова», видана минулого року. Це десяток есе, виданих різними мовами, зокрема російською, про Україну.

Євген ГРИЦЯК, підпільник, член ОУН, лідер Норильського повстання в ГУЛАГу (1953 р.):

— Замість того, щоб назвати конкретні книги, розкажу вам про один випадок. Я виступав на міжнародній конференції «Спротив у ГУЛАГу». Після закінчення конференції до мене в готельний номер прийшов працівник Московського державного університету. Ми почали розмовляти. Він був справжнім великоросом, тому бесідував із цієї позиції. Я помалу почав розповідати йому, скільки негативу ми мали від Росії. Наприкінці він мені сказав: «Гарна бесіда вийшла, шкода, що я не взяв із собою диктофона й не записав її». Через рік відбулася наступна конференція на цю ж тему, де знову брав участь цей чоловік. Він раптово перервав свій виступ і сказав: «Мені соромно за нашу Росію, що ми досі не зрозуміли, скільки болю завдали Україні». І це був результат нашої спокійної, неагресивної розмови. Тому переконувати треба терпляче.

Мустафа ДЖЕМІЛЬОВ, народний депутат України, голова меджлісу кримськотатарського народу:

— Мені багато разів у житті доводилося стикатися з проявами російського імперіалізму в мисленні навіть відомих і загальновизнаних демократів. Свого часу депутати Держдуми звинувачували мене в тому, що я видав книжку «Мустафа Джемільов проти Російської Федерації». Хоча сперечатися тут було ні з чим — у книжці були викладені слово в слово, літера в літеру матеріали Омського судового процесу, де судили навіть не мене, а весь наш національний рух за те, що ми вимагали для свого народу того самого, що й російські демократи для свого. Як відомо, російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність, а я б сказав незалежність будь-якого іншого народу, зокрема й кримських татар. І мова тут навіть не про Хутір Михайлівський, географічну втрату, навіть таку велику, як Україна та Крим, російські демократи якось пережили б. Російським інтелектуалам складно пережити ментальну втрату, адже все, навіть права інших народів, дані їм, як і російському, Богом, вони хочуть приписати в заслугу собі: як це так, українці й кримські татари відокремилися й нас не запитали, відокремилися самі, а не ми їм дарували свободу на блюдечку, й вони нам за це не кланяються до землі? У інтелектуальному світі з’явилася ніша, що від росіян не залежить, — і це їм важко пережити. Адже ще Шевченко в «Кавказі» зауважив, що росіяни не можуть змиритися з втратою своєї панівної ролі в усьому.

Тому російським демократам слід перечитати не одну книжку, а всю демократичну бібліотеку. І розпочати слід з тлумачних словників, тільки не радянських, а світових, де слово «націоналізм» трактується як патріотизм, а слово «шовінізм» як ідеологічна основа імперіалізму.

Скажімо, окрім Шевченка це корисне читання слід почати з герценівського журналу «Колокол», де Олександр Іванович писав про гоніння на інші народи, зокрема й на кримських татар, на українців.

Крім того, дуже хочеться порекомендувати російським демократам чотиритомник відомого російського публіциста Світлани Червонної «История крымскотатарского национального движения», твори Петра Григоренка, а особливо «Хронику текущих событий» за 1970—1980-ті роки. Є також такі корисні для них книжки, як дослідження петербурзького історика Валерія Возгріна «Исторические судьбы крымских татар», книжка кримського краєзнавця позаминулого століття Євгена Маркова «Очерки Крыма». Будуть дуже корисними для розширення російського світогляду книжки українських письменників Михайла Коцюбинського та Лесі Українки, а також невелике, але змістовне дослідження Ісмаїла Гаспрінського «Русское мусульманство».

Проте я не думаю, що російськими демократами ще щось не прочитане, що читання їм допоможе зрозуміти інші народи. Хіба Олексій Венедиктов, якого я як журналіста дуже поважаю, ще щось із цього не прочитав? Не думаю. Звільнення від шовінізму та від розумового імперіалізму — це складний процес, складніше, ніж просто руйнування імперій. Імперський менталітет здатен самовідтворюватися навіть уже без наявності імперії, так само, як і народжується він, як правило, ще до фактичного утворення імперії. Імперія — це вже результат імперської самосвідомості, вона первинна, вона творить імперську історію. І це сьогодні дуже небезпечно. Я думаю, що має минути ще декілька десятиліть, а може й століття, перш, ніж народиться покоління росіян, не заражених імперською свідомістю, які зможуть сприймати інші народи як рівні собі, а не як залежні. І цей процес багатий, на жаль, на чисельні катаклізми, які будуть нам іще не раз загрожувати, як з боку російських політиків, так і з боку російських лібералів, на жаль. І треба вміти цьому протистояти.