Принижені і безпритульні

Схоже, молоді режисери серйозно вирішили виправити ситуацію десятирічного ігнорування «нової драми» в столичному театральному просторі. Так, у «Сузір’ї» вже рік іде «Депо «Північне» за п’єсою Василя Сигарєва «Фантомні болі» («День» писав про це в № 52-53), і ось тепер terra incognita сучасної російської п’єси освоюють і в Київському театрі на лівому березі Дніпра. На малій сцені випустили виставу «Пізно лякати...», яка стала дебютом одразу двох молодих режисерів, студенток Едуарда Митницького. Цілком логічно, що вистава «на двох» і складається з двох частин — у першій грають п’єсу Василя Сигарєва «Божьи коровки возвращаются на землю» (режисура Тамари Антропової), в другій — Льва Проталіна «Итак, она звалась Татьяной» (режисура Анастасії Осмоловської). Чесно кажучи, секрет, як адекватно втілювати на сцені ці жорсткі, до грубості відверті тексти, і в Росії знають лише пара-трійка режисерів — скажімо, Кирило Серебрянников або Віктор Рижаков. П’єси, у яких із документальною прискіпливістю відтворюється «дрімучий побут» провінційних селищ міського типу (про які столичні жителі дізнаються хіба що з кримінальних хронік ЗМІ, які монотонно твердять про згвалтування, крадіжки, мародерства, вбивства), ці режисери-умільці перетворюють на естетські вибудувані на метафорах вистави.

У «Пізно лякати...» ставку зроблено все-таки на більш звичний і зрозумілий реалістичний театр, у якому на актора чекає складна марафонська дистанція вибоїнами чорнушно-абсурдних «новодрамівських» текстів. «Божьи коровки» розказані про чергове втрачене покоління молоді, з яскраво вираженим соціальним аутизмом. «Милі» хлопці Діма (Михайло Досенко) і Славік (Сергій Журавльов) розкурочують могили сусіднього кладовища і здають пам’ятники на металобрухт, отримуючи гроші на чергову порцію «бухла і ширки». А їхня подруга Лєра (Анастасія Осмоловська) по-дитячому вірить у казку про виграш у фірмі «Євро-шоп» 12-ти тисяч доларів, які чарівним чином мають змінити її нікчемне життя. При всьому своєму цинізмі Лєра й на хвилину не хоче повірити у правду, що навіть якщо вона і знайде заповітну тисячу, переспавши з місцевим «банкоматом» Аркашею, і замовить якийсь мотлох у «шопі», то тільки поповнить ряди тетерь, які повірили, і не лише від жадності, але й від безпорадності, жорстокому жарту-рекламі. Здичавіла ця молодь хоч висловлюється на примітивному арго, злісно скалиться чужій невдачі, спрощено до неможливого трактує дружбу і кохання, але часом і у цих героїв промайнуть запитання ніколи не читаного ними Достоєвського. Чи є Бог? Чи можна «просто так» убити людину? Куди податися всім «приниженим і ображеним»? Чи є справедливість на землі? Але режисер, добираючись до якихось принципових, вузлових моментів вистави, постійно звертає вбік. І продовжує вести статистичний облік фобій, дитячих травм, розбитих мрій цих підозріло симпатичних аутсайдерів, жалісливо виправданих акторами у всіх їхніх умисних і мимовільних провинах...

«Итак, она звалась Татьяной» — лірична і водночас сувора «лав-сторі». Вона (Тамара Антропова) колись втратила у Чечні коханого, але нібито оговталася від «контузії» і навіть вийшла заміж. Хоча насправді її стандартно-щасливе сімейне життя — лише заповнення порожнеч між зустрічами з Ним (Олексій Прокопенко). Цього разу вони їдуть у вантажівці засніженим полем і пригадують свій випускний, перший поцілунок... Як його забрали в армію до цієї проклятої Чечні... І як їй було тужливо і паскудно без нього... Зіграна ця зустріч із приголомшливими щирістю, пристрастю, болем, що виводять нас на хльосткий фінал... «Не я... не я це, Таню... Не я... Немає мене, Тань... Не-е-ма-а-є!!!..» — відчайдушно звучить його благання відпустити, забути, жити далі без нього. І несподівано екзистенціальне сирітство Тетяни, яка навіщось залишилася доживати одна без коханого, рятуючись у галюцинаціях від нещадної правди, починає римуватися з духовним сирітством молоді із «Божьих коровок» і з безпритульністю їхніх безпутних батьків. Самоту, що роз’їдає їхні душі, схоже, вже нічим не залікувати...