Близькосхідна полька Обами:

Президент США Барак Обама пережив власну «близькосхідну кризу». На момент очікування його програмного виступу, витоків якого не було всупереч усталеній практиці загострення інтриги, всі розуміли, що йому нічим відзвітувати за період від отого колись славнозвісного каїрського виступу пару років тому, коли він оголосив про нову політику в регіоні, навіть перепросивши за путч в Ірані в 1953 році. І все ж оптимісти відзначили: у четвер, 19 травня, президент сказав про «життєздатну палестинську державу в кордонах 1967 року» («надто мало, надто пізно», сказала переважна більшість реалістів). А вже за кілька годин він сидів із похнюпленим виглядом поруч із ізраїльським прем’єром Нетаньягу, який відрізав, що про ніякий відхід його держави до цих кордонів і мови бути не може. Якщо від Нетаньягу цього й слід було чекати, то від співвітчизників удари були дошкульніші. Передусім, із числа республіканців. Висуванець у кандидати в президенти Мітт Ромні негайно оголосив Обаму «зрадником», що скоїв державний злочин, оскільки, за його тлумаченням, США законом зобов’язані твердо стояти на боці друзів. А Сіоністська організація Америки закликала найпотужніше ізраїльське лобі в США — «Американсько-Ізраїльський комітет громадських справ» (АІПАК) — відкликати запрошення виступити на щорічних зборах, надіслане Обамі. Зрозуміло, що АІПАК скасовувати виступ наміру не мав, але відповідне тло для появи лідера найпотужнішої держави було створено. Менш ніж за 48 годин після першого виступу Обама виправдовувався в АІПАК. І таки реабілітувався. А саме: жодного проголошення палестинської держави в ООН у вересні; жодного засудження, навіть легенької критики колонізаторської політики поселень на окупованих територіях; ані слова про повернення палестинських біженців і Єрусалим. А головне, він довго пояснював, що бовкнув не про кордони 1967 року, а лише про «лінію», щоб, бачте, взяти до уваги, які великі «демографічні» зміни сталися, щоб не вважати цю лінію майбутнім кордоном Ізраїлю. Ізраїльському лобі пояснення дуже сподобалося (не виключено, що люди звідти його і вписали в промову — і таке там буває). А Обамі полегшало від ожилих шансів отримати підтримку і гроші лобі у спробі переобратися. З цим і відлетів до Європи, аби вже через океан спостерігати, як рідний Вашингтон буде тепло приймати Нетаньягу. Минулого вівторка повний склад двох палат конгресу США переривав оваціями виступ ізраїльського прем’єра («це гірше, ніж сталінська Верховна Рада», підсумував екс-депутат ізраїльського кнесету правозахисник Урі Авнері). Особливо — ще й зі схвальними зойками — обіцянку «ніколи не повернутися за лінію 1967 року» Можна припустити, що не скакав тільки одинак конгресмен Рон Пол, єдиний, хто вперто голосує проти проізраїльських резолюцій в конгресі. Усі інші твердо знають залізне правило: не будеш голосувати, як вимагає АІПАК, — забудь про переобрання.

Якщо в конгресі Нетаньягу почувався краще, ніж у кнесеті (виступити там запропонував Обамі згаданий Авнері, якщо американський президент захоче донести своє бачення рішення до простих ізраїльтян), де є опозиція з вокальною Лівні, а ще депутати-араби, то на з’їзді АІПАК сталася прикрість, коли кілька людей голосно обурилися проти його заперечення прав палестинців. Під схвальні оплески присутніх протестувальників швидко вивели з зали дужі чорні охоронці. Схоже, на з’їзд проникли члени єврейської групи «Джей-стріт», яка поволі, але впевнено завойовує прихильність «єврейської вулиці» в США резонною аргументацією, що альтернативі миру, припиненню окупації і визнанню палестинської держави не існує.

Сам Нетаньягу твердив про переговори — але для цього ФАТХ має розірвати недавню угоду про примирення із ХАМАС, що є вже банальним «розводом». Бо користі від таких переговорів катма, а тривати вони — за задумом Тель-Авіва — мають безкінечно, аби Ізраїль і далі колонізовував Західний берег Йордану. Уже сьогодні 40% території Західного берега, за оцінками ООН, займають єврейські поселення, військові бази, території, заборонені для палестинців, блокпости та інше.

Що залишається палестинцям? Від плану проголошення власної держави в ООН у вересні вони не відмовляються. А ще днями в них з’явився новий засіб опору окупації, явно сильніший і абсолютно моральний порівняно з обстрілами саморобними ракетами ізраїльських територій. У травні в чергову річницю Накби (Дня катастрофи), коли після проголошення Держави Ізраїль сотні тисяч палестинців стали біженцями, розселені в таборах у Лівані, Сирії, Йорданії палестинці масово пробували прорватися через загорожі на окуповані території. Десятки були застрелені. Найближчим часом акції обіцяють повторити ще з більшим числом учасників...

Були у промові Обами й інші пасажі, теж зустрінуті зі скепсисом, але які, водночас, чітко демонструють лінію його майбутньої поведінки в регіоні. Він пообіцяв підтримку, зокрема і фінансову, демократичним перетворенням у Тунісі й Єгипті (в останньому, правда, багато хто розцінив це як хабар, аби Каїр залишився сателітом). А от для Сирії, точніше, її президента Башара Аль-Асада в Обами знайшлося геть не дипломатичне: «Проводити реформи або забиратися геть з дороги».

До речі, ви помітили, що вже більше тижня не чуєте повідомлень про придушення антиурядових протестів у Сирії, про що без упину повідомляли майже два місяці? Урядові джерела твердять: ситуація нормалізована (ціною життя більше 120 забитих поліцейських і військових), більше 6 тисяч осіб скористалися оголошеною до 15 травня амністією тим, хто добровільно з’явиться до поліції і здасть зброю (нарешті нагода поспілкуватися з послом Сирії в Україні Саїдом Акілою не про заворушення, а про його управлінський досвід мера міста Алеппо — промислово-торговельного багатомільйонника з чудовою інфраструктурою для життя — особливо цінна для Києва для подолання наслідків керівництва безвісти зниклим, демократично обраним мером Черновецьким з його «молодою командою»). Сирійські мас-медіа повні свідчень учасників про те, звідки доправляли зброю й гроші, хто інструктував стріляти в поліцейських і натовп після п’ятничної молитви, як грати на традиціях племен півдня країни, де й далі керуються правилом «око за око», як нацьковувати сунітів на алавітів і християн... Щодо демонстрацій, то право на їх проведення підтверджено президентським указом № 54 ще від квітня, порядок їх організації не відрізняється, скажімо, від українського. Запал потужних іноземних мас-медіа теж спав. Не обійшлося без гучних викриттів: на знак протесту проти зумисного подання дезінформації звільнилися шеф-редактор бейрутського бюро «Аль-Джазіри» і ведуча новин каналу «Аль-Арабія». На наших теренах мовлення неодноразово «відзначився» канал «Євроньюз»: наприклад, три дні поспіль він подавав інтерв’ю буцімто дезертира, який відмовився стріляти в демонстрантів — першого дня він був унтер-офіцером республіканської гвардії, на другий день — солдатом, на третій — підвищений до армійського офіцера. Звісно, європейському глядачеві важко було угледіти, що нашивки на формі з чужого плеча явно не відповідають жодному з рангів... Але поведінка в сирійських подіях поважних каналів із Затоки, до яких мають пряму причетність правлячі там сім’ї, вказує на двоїсту політику цих сімей. Публічно вони заявляють про підтримку Аль-Асада. Водночас вони явно зазнають тиску Вашингтона, який переконує їх, що Башара слід усунути, оскільки він союзник Ірану (відносини країн Затоки з Тегераном у черговий раз загострилися через події в Бахрейні). Отож, мовляв, усунувши сирійського лідера, можна знищити всю вісь Тегеран — Дамаск — ліванська «Хесболла». Європейські столиці, своєю чергою, вказують (санкціями) Дамаску розпочати «національний діалог». Питаємо тільки, з ким? Блогери, які щедро розповідають про себе як про організаторів протестів через «Фейсбук», сидять у Лондоні і Парижі. Збіглий колись екс-віце-президент Хаддам на ізраїльському телеканалі закликає вчинити із Сирією так, як із Лівією — бомбардування. Підпільне «Мусульманське братство» з-за кордону обіцяє, що ще збереться із силами. Правда, 31 травня у турецькій Анталії (тут уже очевидна самостійна гра Туреччини з власними регіональним амбіціями) мали зібратися опозиціонери, щоб утворити «Національну перехідну раду». Але ще до початку письменники, університетські викладачі та лідери діаспорних партійних гуртків пересварилися в питаннях тактики, організації й щирості: один пропонує переговори з урядом, інший пропонує підбурити армію до заколоту, третій звинувачує колег у відпрацюванні грошей від Вашингтону... Підхід Брюсселя до Дамаска виглядає на диво тотожним політиці ЄС щодо Мінська — не випадково, рішення про санкції приймали вкупі — змусити чинного президента погодитися на втиснення визначених кандидатур у владні структури. Міністр закордонних справ Сирії Валід Аль-Моаллем заявив, що справжня мета всієї гри — вибити Сирію з палестинського питання через її принципову позицію. Коло замкнулося.