Мій Донбас

Костянтин ЄЛІСЄЄВ, представник України при ЄС:

— Як представник Донбасу я пишаюся тим, що маю нагоду бути безпосередньо причетним до реалізації курсу на європейську інтеграцію України. Європейська інтеграція — це наш цивілізаційний вибір. Інтеграція до ЄС допоможе Україні та моєму регіону, зокрема, реалізувати свій потужний людський, індустріальний та ресурсний потенціал.

Сподіваюсь, що до кінця цього року нам вдасться завершити переговори щодо Угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Одним з перших позитивних наслідків ЗВТ стане відкриття повноцінних можливостей для побудови Європи в Україні, і зокрема, в Донецькому регіоні.

Люди з Донбасу, які тяжкою працею кували могутність та славу Радянського Союзу, заслуговують на кращу долю, ніж вести злиденне існування і жити тільки сьогоднішнім днем, не маючи перспективи. Я знаю, про що говорю, адже був одним з тих, хто спускався до шахти і знає ціну важкої праці шахтарів в Україні. Інтеграція з ЄС, зокрема, глибока та всеохоплююча зона вільної торгівлі, створить можливості для того, щоб люди мали робочі місця, працюючи, отримували гідну винагороду за свою працю, не мали підстав хвилюватися за майбутнє дітей та онуків, жили гідно та без остраху дивилися у власне майбутнє.

Перебуваючи на вістрі європейської інтеграції України, маю ще одне зобов’язання перед громадянами України, мешканцями Донеччини, а також перед власними батьками та братами. Це — створення умов для вільного подорожування Європою. Як нація переможців у Великій Вітчизняній війні, ми маємо право на безперешкодне пересування територією Європи, за вільний розвиток якої наші батьки та діди заплатили власним життям. Перші кроки назустріч безвізовому режиму поїздок громадян України до ЄС вже зроблено: Україні у ході останнього Саміту з ЄС було надано План дій, успішне виконання якого забезпечить запровадження у перспективі безвізового режиму з ЄС. Це завдання ставить перед нами і Президент України.

Я переконаний, що Донецький регіон має чи не найбільший потенціал, щоб стати прикладом успішної європейської інтеграції України. Проросійський Схід та проєвропейський Захід України — це не більше, ніж штучно нав’язаний горе-політтехнологами стереотип. Європейська ідея — це мобілізаційнаа основа для всіх регіонів України, зокрема Донбасу. Я хотів би звернутися до молодого покоління: починати створювати Європу треба з самих себе. Вчіться, опановуйте професії та іноземні мови — це дасть вам можливість бути конкурентоздатними як в Україні, так і в майбутньому ширшому ЄС. Донбас має чимало можливостей для цього. Головне — повірити в себе і свої сили, адже це край талановитих, працьовитих та патріотичних людей. 

Раїса БОГАТИРЬОВА, секретар Ради національної безпеки та оборони України:

— Моє дитинство, юність і визначення своєї дороги, як у професійній царині, так і в політичних поглядах, формувалося в реаліях донецького краю — у місті Краматорськ Донецької області. Перші кроки самостійного трудового життя розпочала в сімнадцятирічному віці на Краматорській фабриці. Знаю життя трудового люду Донбасу не з чуток, а із власного досвіду. Знаю про всі біди та радості донеччан, оскільки тривалий час опікувалася їхнім здоров’ям, працюючи лікарем Краматорської центральної міської лікарні.

Донеччина багатонаціональна: і українці, і росіяни, і білоруси, і татари. Це дружня родина, яка має велику силу в любові до свого краю, до історії свого народу і оптимістично дивиться в майбутнє своєї держави від Карпат до Дону.

А скільки видатних людей подарував цей край Україні: Сергій Прокоф’єв, Володимир Сосюра, Василь Стус, Анатолій Солов’яненко, Йосип Кобзон, Вадим Писарєв, Аліна Коробко, Сергій Бубка, Лілія Подкопаєва, і це далеко не всі імена видатних донеччан.

Хоча Донецька область найчастіше асоціюється з вугіллям і металом, в останні роки світ почав дізнаватися про унікальні пам’ятки її історії та архітектури, про чарівну природу краю, про лагідність Азовського моря.

Перлиною краю є Святогірський монастир, який у 2004 році став третім православним монастирем у нашій державі, що має почесний статус лаври. Він є не лише визначною архітектурною пам’яткою, що вражає своєю величчю та красою. Свято-Успенська Святогірська Лавра — це духовний центр всієї південно-східної України.

Окрему сторінку в розвитку регіону займає ковальське мистецтво. Донецьк гідно продовжує традиції, закладені ще у 1900-му році, коли на Міжнародній промисловій виставці у Парижі пальмі Олексія Мерцалова, викуваній зі звичайної сталевої рейки, було присуджено Гран-прі. Тепер щороку в Донецьку проходить Міжнародний фестиваль ковальської майстерності, який об’єднує митців із різних країн.

Говорячи про Донецьк, не можна не згадати і про спортивну «візитну картку» регіону. Професійна гра донецького футбольного клубу «Шахтар» принесла спортивну славу Україні серед уболівальників всього світу. Часи гри «Шахтаря» згуртовують українців у бажанні перемоги — перемоги своєї держави. А нещодавно зведена «Донбас Арена» отримала найвищі оцінки та здобула славу одного з кращих стадіонів Європи. Це дозволяє із впевненістю говорити про гідне спортивне майбутнє України.

З кожним візитом до Донецька я бачу, як поступово пом’якшується суворе індустріальне обличчя міста, з’являються нові парки, зеленіють клумби. Завдяки невтомній роботі з озеленення вулиць та площ Донецьк декілька років тому нарешті повернув собі статус Міста мільйона троянд, втрачений у роки перебудови.

Донбас працює, розвивається і презентує себе світу. Вірю, що з кожним наступним роком регіон дивуватиме своїми новими здобутками. 

Віктор АНІСІМОВ, дизайнер, двічі лауреат «Кращий дизайнер чоловічого одягу» BEST FASHION AWARDS:

— Я б не став говорити про якийсь певний образ міста. Справа не в тому, що я не відрізняю Донецьк від Києва і Нью-Йорка, але це враження не конкретизоване. Воно — як запах. Донецьк «пахне» по-своєму, Нью-Йорк — по-своєму. Є душа. Як можна описати душу?

А люди — вони всюди однакові. Хороші і погані є скрізь.

Я не прибічник категоричних узагальнювальних тверджень на кшталт «Донецьк — провінційне місто, а ось Київ — столичний». Як це можна оцінити? За кількістю заходів, що проводяться? Чи за кількістю розумних освічених людей? Такі критерії, як на мене, завжди спірні, а значить, і висновки — хибні.

Є люди, які вважають свою належність до певного міста безапеляційним аргументом на свою користь. Фрази на зразок «Ми — з Донецька (або Києва, Львова, Нью-Йорка, Москви...) — «найкрутіші»! — на думку цих людей, мають дивувати оточуючих й створювати їм такий собі ореол, та насправді подібні декларації свідчать про примітивність.

Пафос, пов’язаний з належністю до конкретного місця, мені здається помилковим. Для деяких регіональний чинник став взагалі єдиним критерієм, що визначає якість людей... Адже не це в людині головне.

Я народився я в Чернігівської області в місті Борзні, вчився в — на ті часи — Ленінграді, у Військовому інституті фізкультури, за розподілом опинився у Донецьку. Відтоді в основному живу тут. Але вважаю себе людиною світу. Адже можна жити в Донецьку і бути людиною світу. Можна жити в Борзні і бути людиною світу. А можна жити в Нью-Йорку і бути глибоким провінціалом. До речі, в Москві такі люди — на кожному кроці. Адже провінціалізм визначається не місцем проживання, — це стан душі людини, яка не хоче навчатися, пізнавати, розвиватися, яка живе прописними безглуздими істинами.

Я вважаю, що для нормальної комунікації люди мають спершу навчитися чути одне одного. Бо у нас ніхто нікого не чує, проте всі щось говорять. Вмикаєш телевізор — сидять люди, депутати, вірогідно, освічені люди. Та вони не чують одне одного, вони лише хочуть, аби їх почули. Якщо ти не чуєш інших людей, якщо ти до них байдужий, то як ти можеш сподіватися на те, що почують і зрозуміють тебе? Цим персонажам, які вважають себе виключенням з правил, чимось ексклюзивним, потрібно трохи опуститися — в хорошому розумінні цього слова — в натовп, спробувати почути людей і почерпнути щось корисне. Тоді і сформується та сама спільність людей, де розуміють одне одного. 

Євген ЯСЕНОВ, журналіст, документаліст, автор книг «Прогулянки по Донецьку» і «Прогулянки по Донецьку-2»:

— Донецьк — величезне місто. За територією він входив в десятку найбільших міст країн СНД. Сумніваюся, що коли-небудь зможу сказати: «У Донецьку для мене не залишилося білих плям». Інша справа — наскільки жителям інших міст України цікаво відкривати його несподівані грані. Людині завжди зручніше жити стереотипами, які відповідають її сприйняттю світу. Донецьк оточений просто тучею стереотипів: шахтарі, терикони, бандити, алкоголіки, футбол, комуністи і т.ін. Безумовно, частина правди в цьому є. Відсотків п’ять. Та не 100, як думає багато хто в Україні.

Донецьк — надзвичайно цікаве місто, якщо поставити собі завдання взнати його по-справжньому. Він формувався впродовж десятиліть різними людьми, різних національностей, різних темпераментів. Тут змішана енергетика найвідважніших, найзаповзятливіших людей, які не могли всидіти в своїх чотирьох стінах і які шукали щастя в Дикому Степу. І місто вийшло різноплановим, таким, що не вкладається в жодний стандарт, хоча і створено за системою. Дізнаватися про нього можна нескінченно: Донецьк — це цілий всесвіт.

У своїх проектах я прагну показати місто таким, яким його мало хто бачить. Та водночас виходить так, що деякі міфи не витримують зіткнення з реальністю. Ось, наприклад, зазвичай вважається, що Донецьк — сухий, запилений і брудний. З вершин донецьких териконів особливо добре видно, що наше місто насправді — дуже зелене, в ньому безліч водоймищ. Фактично будь-яка шахтарська околиця має свій ставок і свою лісосмугу — посадку. Така була політика за радянських часів. Не у всіх ставках я б рекомендував купатися, звичайно, але вони є і до того ж тішать око.

Або ось ще один міф. Чомусь жителів Донецька усталено уявляють як людей глибоко некультурних. Але в трьох різних і зовсім не центральних районах міста на стінах мені зустрілося зовсім не те, що звикли бачити мешканці будь-якого українського міста на стінах будинків, а написи французькою мовою, причому в одному випадку це були «Квіти зла» Бодлера.

Треба прогулятися по набережній Кальміуса, бульвару Пушкіна і парку Щербакова. Це — справжнісінька Європа, тут негативні емоції просто виключені. Фонтани, діти, ліхтарі, скульптури — краса! Ще раджу відвідати наш ботанічний сад. Це далеко, та воно того варте! Ну і, звичайно, раджу побувати в «Юзівській пивоварні» — тут варять найкраще в місті пиво, напій для Донецька абсолютно культовий. Це не реклама хоч би тому, що ціни в «Юзівській пивоварні» дуже суворі. Та продукт, який тут виробляють, — буквально на ваших очах — справді унікальний. У ньому — теж частина душі Донецька. Проте, звісно, не лише в ньому. Душа міста виявляється у всьому, що роблять донетчани. У тому, як вони ведуть бізнес — наполегливо, цілеспрямовано, не відволікаючись. У тому, як вони відпочивають — грубувато, але від душі. У тому, як вони виховують дітей — дещо суворо, проте розважливо. У тому, як вони шукають своє місце в житті, з однаковим оптимізмом зустрічаючи перемоги і невдачі. У тому, як вони старіють, щодуху прагнучи утриматися на плаву. Душа Донецька, по суті, дуже проста. Жити за принципами, не задаватися, бути доброзичливим, але не прощати мерзенностей — усього цього в Донецьку навчають з дитинства. І не зважаючи на зміну соціальних декорацій, суть залишається такою ж, як і всі 140 років, що існує місто. 

Вадим ПИСАРЄВ, художній керівник Донецького національного театру опери і балету ім. А. Солов’яненка:

— Мені важко уявити своє життя без Донецька. Тут я народився, тут робив свої перші кроки, осягаючи балетне мистецтво... А найяскравішим дитячим враженням було піднятися на териконову гору й дивитися на захід. Фантастичне видовище! Саме не зустріч світанку, а бачити, як поступово заходить сонце. Дуже красиво, немов у заграві місто, і весь Донбас, як на долоні. Пам’ятаю своє відчуття гордості, що живу саме на цій землі. Я щасливий, що сьогодні стали називати Донецьк другою столицею України й балетно-театральним містом, що до нас на фестивалі й конкурси приїжджають зірки світової величини, і що на Євро-2012 чекаємо не лише футбольних уболівальників, а й туристів із різних країн. А ще Донецьк — місто-новатор. Тут народжуються нові ідеї й рухи. Нам удалося відродити всесвітньо відомий Конкурс балетного мистецтва імені Сержа Лифаря на сцені Донецького театру опери і балету. Я переконаний, такі конкурси не повинні вмирати, адже це культурний бренд України. Я радий, що мої земляки полюбили балет, що в Донецьку проводиться фестиваль «Зірки світового балету», Дитячий фестиваль «Гран-па», що стало престижно вчитися танцювати в нашій Донецькій хореографічній школі, що наші вихованці гідно виступають на різних сценах не лише України, а й інших країн, що саме в моєму рідному місті зароджуються цікаві творчі ідеї. Пишаюся, що Донбас — батьківщина великого композитора Сергія Прокоф’єва, і до 120-річчя класика хореографи, які змагалися на VII Міжнародному конкурсі балету імені Сержа Лифаря, представили на суд журі оригінальні, самобутні й дуже цікаві композиції, а в нашому театрі завжди з аншлагами проходять балети «Попелюшка» й «Ромео і Джульєтта», що поставлені на музику Прокоф’єва.

Для нас дуже важливо, щоб національна музика і культура в цілому були сприйняті європейським глядачем, який уже зараз, напередодні

Євро-2012, починає активно цікавитися нашою країною. Наприклад, балет «Лісова пісня» — безпрограшний варіант! До речі, до Євро ми підготуємо прем’єру про футбол — це буде спектакль-балет про долю футболіста. Музику написала киянка Анастасія Комлікова (вона вчиться в НМАУ)... Як бачите, планів у нас багато, й я впевнений, що ми їх втілимо в життя 

Сергій ТУЛУБ, голова Черкаської обласної державної адміністрації:

— Я пишаюся тим, що народився і виріс у Донецькому краї. Тут розпочав свій трудовий шлях від підземного такелажника шахти «Кіровська», гірничого майстра шахти ім. О.О. Скочинського ВО «Донецьквугілля» до посади міністра вугільної промисловості України.

Свого часу в Донбас на будівництво та відновлення шахт приїжджали багато вихідців із різних областей і там залишалися. Їхні діти, внуки, правнуки живуть там і нині.

Серед них і мої батьки. Приїхавши з різних регіонів, мати з Кіровоградської області, батько з Черкаської, вони працювали над відновленням шахт, там познайомилися, одружилися...

На Донеччині живуть представники різних національностей, проте важка спільна шахтарська праця скріпила їх справжньою дружбою назавжди. Вони щодня, наражаючись на небезпеку, спускаються в шахти, щоб країна мала світло й тепло. Хоч би де мені доводилося працювати, я завжди відчуваю підтримку своїх земляків. У цьому місті живе багато моїх друзів, однодумців. Тож, користуючись нагодою, із наближенням Великодніх свят щиросердно бажаю своїм землякам-донеччанам Божої благодаті, щастя, здоров’я, миру й достатку вашим родинам, процвітання Донецькому регіону, усій нашій рідній Україні.

Я відчуваю гордість за своїх земляків, впевненість у світлому майбутньому нашого обласного центру, легкий смуток від розлуки з моєю малою батьківщиною. Тож із радістю адресую свій щирий привіт усім моїм землякам. 

Еміль ФІСТАЛЬ, директор Донецького опікового центру, завідувач кафедри комбустіології та пластичної хірургії Донецького національного медичного університету ім. Горького, професор, доктор медичних наук, заслужений діяч науки та техніки України, лауреат Державної премії України:

— Офіційно місто Донецьк засноване 1869 року. Чому я так знаю його історію? Бо свого часу брав участь в інтелектуальній олімпіаді до сторіччя нашого міста. То був 1969 рік, я був молодим лікарем, а наша обласна лікарня брала участь в олімпіаді. До речі, ми її і виграли. Із 1967 року працюю в опіковому центрі, зважаючи на це, об’їздив Донецьку область вздовж і впоперек. У ті часи була трохи інша медична практика, ми всіх хворих консультували на місцях і там призначали лікування. Тому я був у кожному місті області по декілька разів і знаю всі лікарні. Нині таких поїздок менше, тому що тяжкохворих ми лікуємо в нашому центрі (крім нього, в області працює ще три опікові відділення). У Донецьку досить потужна система охорони здоров’я. Як ви знаєте, зараз триває експеримент з реформування медичної галузі. Він проходитиме складно, тому що фінансування недостатнє, але треба просто це пережити. У місті діють потужні клініки, наприклад в Інституті невідкладної хірургії, де я працюю, єдина на країни СНД лабораторія, де ми використовуємо сучасні клітинні технології при лікуванні опіків та ран. Я пишаюся медичним університетом, де завідую кафедрою. І не лише через те, що я його випускник, а тому, що він вважається одним з найкращих в Україні.

Народився я теж на Донбасі — у всім відомій Макіївці, яка є містом-супутником Донецька. Це півмільйонне місто, край металургів, шахтарів та хіміків. Узагалі Донецька область унікальна — вона дає 25% ВВП усієї України, у нас лише гірняків працює 100 тисяч. У принципі ці речі знають всі. Але хотілося наголосити на особливостях краю. По-перше, на Донеччині проживають люди понад 110-ти національностей. І немає ніяких міжетнічних протистоянь. Скільки я себе пам’ятаю, завжди були доброзичливі стосунки між людьми, тут ніколи не було конфліктів на міжнаціональному ѓрунті.

Друге — це цікаве географічне положення. Область має три кліматичні зони: на півночі, яка межує за Харківською областю, у нас ростуть соснові ліси, є красива річка Сіверський Донець. У цій же частині краю розташований Святогірський монастир, заснований у ХVI столітті. Він був збудований у крейдяних горах, існує і зараз. Свого часу тут був форпост, ченці захищали монастир від монголо-татарських набігів. Потім іде зона більш-менш гориста — це сам Донбас, Донецький басейн, який складається з пагорбів та териконів, — 400 метрів над рівнем моря. І третя — це степова зона та прибережжя Азовського моря.

Для мене Донецьк — це ще й місто футболу. Я фанат «Шахтаря», постійно відвідую їхні матчі. Коли будете в Донецьку, обов’язково прийдіть на «Донбас Арену», цей стадіон створений для людей. Коли сюди приходиш, то отримуєш задоволення не тільки від футболу, а й від пануючої там обстановки.

Втім, хоч би куди я їздив, а я багато бував і за кордоном, завжди із задоволенням повертаюсь додому. І не тільки зараз, коли вже не дуже молодий, так було все життя. Може, у нас не так красиво та чисто, як того хотілося б, але з кожним роком місто стає все краще. Я патріот свого краю, мені не один раз пропонували виїхати, але я не погоджувався і не зміню своєї позиції ніколи. 

Євген КЛЕП, Горлівський міський голова:

— З кожним регіоном пов’язані свої асоціації та стереотипи, міцно вкорінені в підсвідомості людей. Часто за цими стереотипами приховується найголовніше — неповторні особливості, «перлини» кожного краю.

Буваючи в інших містах і регіонах України, не раз стикався з тим, що Донбас асоціюють виключно з промисловістю, несприятливою екологічною та криміногенною обстановкою, а моє рідне місто — Горлівку — з хімічним гігантом «Стирол» і поганими дорогами.

Насправді ж Донбас — унікальний регіон. Природа щедро обдарувала Донецьку область. Південна її територія омивається теплим Азовським морем, тут розташовуються численні бази відпочинку, санаторії та пансіонати, дитячі оздоровчі центри. Привабливою зоною відпочинку є також північна частина Донецької області в мальовничій долині річки Сіверський Донець — головній водній артерії регіону. На її берегах є унікальна територія — Святогір’я. Улюбленим місцем відпочинку й оздоровлення мешканців Донбасу є Слов’янський курорт із солоними озерами карстового походження. Природний парк «Клебан-Бик», крейдяні гори в Білокузьмінівці, соляні шахти Соледару — природну красу цих об’єктів складно передати словами, їх потрібно побачити.

По-своєму унікальне й місто Горлівка. Наше місто славиться музейними пам’ятками. Музей мініатюрної книги — унікальний і єдиний державний в Україні. В основу експозиції музею покладено колекцію Веніаміна Разумова, інженера-будівельника з Горлівки. Він збирав цю колекцію багато років. Його ім’ям згодом був названий музей. Сьогодні в музеї зберігається понад 8500 мініатюрних книг (до 100 мм) і мікрокниг (від 1 до 10 мм) XV—XXI століть з 57 країн 103 мовами світу.

У Горлівському художньому музеї зібрано найбільшу в Україні колекцію робіт філософа та художника Миколи Реріха (28 картин), роботи українських митців Миколи Глущенка, Сергія Шишка, Сергія Григор’єва, Тетяни Яблонської, Віктора Зарецького, яскраві полотна мистецтва періоду соціалістичного реалізму, творчі роботи двох Заслужених художників України, горлівчан Петра Антипа та Леоніда Толстова.

У нашому місті, як і в інших містах регіону, велика увага приділяється розвитку промислового туризму. У нас можуть зацікавити міські терикони, навчальний гірський полігон на базі Горлівського технікуму Донецького національного університету, музей машинобудування на базі колишнього Машинобудівного заводу ім. Кірова (нині ЗАТ «Машинобудівник»), шахта «Комсомолець» та інше.

Важливо знати й історію міст, яка таїть у собі великі радісні та трагічні події. Так, нещодавно на мапі пам’ятних місць Горлівки з’явився новий знак на згадку про історичну подію: 900 років тому 27 березня 1111 року, ймовірно на місці, де зараз розташовано оптовий ринок, відбулася битва київського князя Володимира Мономаха з половцями.

Будь-які території можуть залишитися лише географічними поняттями, нехай навіть і примітними. Але справжню історію, культуру та славу краю створюють люди, які тут мешкають. Донбас є батьківщиною Леоніда Бикова, Микити Ізотова, Сергія Прокоф’єва, Йосифа Кобзона, Сергія Бубки, Лілії Подкопаєвої, Олени Лук’яненко, Георгія Берегового, Олександра Волкова та багатьох інших.

Тому запрошую всіх відвідати Донбас, місто Горлівку. Переконаний, що побачене тут не залишить вас байдужими, і вам захочеться побувати тут знову. 

Віктор ШАРАФУТДІНОВ, спортивний коментатор:

— Я досить давно живу в Донецьку, це моє рідне місто й я його дуже люблю. Природно, час змінює все: хоч Рим, хоч Москву, хоч Київ. За останній час Донецьк пішов уперед у плані розвитку інфраструктури, а мені як футбольній людині дуже приємно, що у нас з’явилася п’ятизіркова «Арена». Я об’їхав багато країн, бачив багато стадіонів, і, повірте, цей стадіон входить до когорти кращих стадіонів світу. Я цим дуже пишаюся. І уболівальники «Шахтаря» дуже цьому раді. Всі, хто до нас приїжджає, теж захоплюються «Ареною».

Мало хто знає, що наприкінці 70—80-х рр. минулого століття в місті дуже динамічно розвивався великий теніс. Я ходив на всі ці матчі, на Кубок Девіса (1984 рік). Ми уболівали, нас заспокоювали, говорили: «Хлопці, це не футбол, поводьтеся тихіше». Теніс був дуже популярний. У нас були найкращі корти, в Донецьку займалися сильні тенісисти. І зараз тенісні традиції нікуди не поділися.

Окрім того, у нас дуже розвинутий баскетбол. Якщо раніше флагманом баскетбольної України був київський «Будівельник», то зараз у нього дуже сильна конкуренція, яку репрезентує й донецька команда. У нас дуже сильна хокейна школа. Хокей в Україні, можливо, зараз не конкурентоспроможний, але амбіції є. І я гадаю, що протистояння між хокейним Києвом і хокейним Донецьком було б не менш цікавим, ніж, наприклад, у футболі. Нещодавно я готував репортаж про фігурне катання, бачив потенціал вихованців льодового палацу. Отже, Донецьк залишається лідером спорту. А фразу про те, що Донецьк — це футбольна столиця, сказав Григорій Суркіс, коли «Шахтар» уперше виграв золоті медалі. Тоді він приїхав вручати золоті медалі на переповнений тоді ще стадіон «Шахтар» і сказав таку фразу: «Донецьк — ви кращі». Отже, це не донецькі придумали. І я думаю, що Суркіс знав, про що говорив.

Будь-який уболівальник може пробачити своїй команді все. Він гостинний. Наприклад, Даріо Срна, який народився далеко від Донецька, вже по праву вважається його жителем. Ми дуже багато що розуміємо, як наприклад, у грі з «Барселоною», кращою командою світу. Але в нас є свої прагнення та амбіції. Нам притаманний максималізм. Гадаю, що під час Євро-2012 ми зуміємо гідно представити Європі Україну й те, що в нас є величезний потенціал.

Головне багатство Донецька — це люди, які тут живуть. У нас тут є все для того, щоб розвиватися та рухатися вперед. Так, нам би хотілося, щоб цей процес відбувався швидше, але це неможливо. Якби раніше мене запросили до Києва чи Москви, я б подумав, а зараз — я б відмовився. І мій син (Віктор Шарафутдінов теж присвятив себе спортивній журналістиці й працює в одному із всеукраїнських спортивних видань. — Ред.) теж вибрав Донецьк. 

Ірен РОЗДОБУДЬКО, письменниця:

— Останнім часом я багато буваю з виступами в тих регіонах України, які вважаються більш «русифікованими» і про які складаються міфи, що там люди на дух не переносять усього українського, не розуміють мови й зустрічають вороже. Це Харків, Запоріжжя, Одеса, Херсон і, звісно, моя мала батьківщина — Донецьк. Але ці мої поїздки довели і мені, і іншим, що це справді — міф. Ці зустрічі, і ці люди, які приходять — і дуже багато! — нічим не відрізняються від таких самих зустрічей з читачами на Заході України. Навпаки: там більше питань, більше відвертої розмови і навіть книжок купують більше. Мабуть, тому, що в Донбасі існує інформаційний голод.

А Донбас для мене насправді особливий край — там мешкають якісь суцільні максималісти: якщо вже вони — українські патріоти, — то «до останньої краплі крові» — Іван Дзюба, Василь Стус, Олекса Тихий... Але коли мають інші переконання, то, на жаль, навчити їх дослухатися до альтернативної думки дуже важко. Я багато про це думала, адже і сама донецька максималістка. А ще Донбас, Донецьк завжди був для мене (доки я там жила) якоюсь «повітряною кулькою», з якої я спустилась двадцять років тому і прозріла щодо правдивої історії України, і була вражена тим, наскільки мій край, який люблю і за який вболіваю, «зашорений». Мабуть, через цей же максималізм і небажання дізнатися без підказок «збоку», хто такі насправді Степан Бандера, Симон Петлюра чи Роман Шухевич.

Але ситуація змінюється! Повільно, але змінюється. Усе більше людей, які не хочуть чути «підказок» з боку певних політиків, а намагаються розібратися в усьому самі — і частіше за все це на користь патріотизму. Я б не хотіла, щоб існувало протистояння «Схід — Захід». Ось це справді найбільший і найприкріший міф, який створюється як однією, так і іншою стороною. Розумні люди є скрізь. І я це бачила на власні очі. До речі, у травні матиму тур: Маріуполь — Горлівка — Донецьк. Знаю, що там чекають. Там вже побував мій колега, письменник Володимир Лис з Волині, і був у захваті від прийому й кількості читачів — книжок не вистачило на всіх. Так що пропоную руйнувати міфи разом. 

Марк БРОВУН, художній керівник Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка:

— Донецьк — це все моє життя! Тут я народився, ріс, дорослішав, ставав мудрішим, тут я знайшов свою долю й покликання. Це місто ніколи не стояло на місці, постійно змінювалося, зростало та розвивалося. Заплющую очі — й виразно бачу старий Донецьк. Це було абсолютно інше місто: будиночки (у районі металургійного заводу), трамвай (який тоді ще ходив центральною вулицею), фінські будиночки (замість сучасних будинків), тролейбусний парк, розташований у самому центрі Донецька, на місці сучасного будинку обласної ради, «Фонтан Миру», котлован (на місці сучасного готелю «Україна», який після кожного дощу перетворювався на океан, і ми, місцеві хлопчаки, розпочинали там справжнісінькі морські баталії)...

Багато всього змінилося з того часу, але, на щастя, те, за що я особливо люблю це місто, залишилося незмінним: Донецьк завжди мав своє обличчя і виділявся серед інших. Це моє місто! Воно близьке мені за духом — енергійне, сміливе, часом навіть зухвале, життєрадісне й відкрите. У донеччан є почуття власної гідності, любов до свого міста, віра в його майбутнє й відданість всьому, що з ним пов’язане. Узяти хоча б нашу футбольну команду — майже кожен донеччанин є уболівальником «Шахтаря». І так було завжди: моє дитинство минуло в будинку, де жила велика частина футбольної команди «Шахтар», і я досі пам’ятаю це особливе поєднання гордості та щастя від сусідства з гравцями улюбленої та популярної команди! Всі хлопці нашого двору були активними уболівальниками «Шахтаря», причому настільки серйозно сприймали його перемоги й поразки, що одного дня, після особливо прикрого програшу, ми написали нашим сусідам-футболістам колективного обуреного листа з викликом на поєдинок із нашою дворовою командою.

Донецьк — інтернаціональний і доброзичливий. У нас живуть представники понад ста національностей, і, до честі нашого міста і наших земляків, тут не було жодного конфлікту на національному ґрунті. Донецьк — це місто, до якого хочеться повертатися. Завжди, виїжджаючи, не важливо — на тиждень, на місяць, на два, я відчуваю ностальгію. А, повертаючись, відчуваю величезне полегшення. Це місто відкриттів і руйнування стереотипів. Всі, хто вперше приїжджає до нас, завжди бувають приємно здивовані: чисто, красиво, просторо, все довкола квітне, люди привітні. Є що подивитися, куди піти.

А ще Донецьк — театральне місто. У цьому я впевнений, як у самому собі. І хай це прозвучить нескромно, але де ще є театр, де показник відвідуваності досягає 95%?! До Донецька можна добрати й безліч інших епітетів: динамічний, працелюбний, молодий, творчий, амбітний, талановитий, спортивний, такий, що розвивається, індустріальний, робітничий, культурний, європейський, гостинний; місто троянд, футболу, науки; місто, де можна домогтися успіху. Але ще, я в цьому переконаний абсолютно точно, це місто великого майбутнього. Таким я знаю і люблю Донецьк, і від щирого серця хочу, аби таким його знали й інші. 

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог, віце-президент Української ліги зі зв’язків із громадськістю, радник лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко:

— Донбас 1970—1980-х років, коли я там ріс, для мене уособлювали зовсім не ті люди, які тепер формують звичний для Західної та Центральної України образ «донецьких». Останні 15—20 поточних років зайвий раз довели, що нагору спливають не лише вершки. В ті роки елітою Донбасу для нас були люди праці: шахтарі, вчителі, лікарі, в найгіршому випадку — партійна номенклатура. Потім настав лихий час лихих «іміджмейкерів», зусиллями яких сусідні області й сформували собі уявлення про якийсь суровий край, де правлять гангстери, де на зоні побував чи не кожний другий, із яких кожного третього було покарано за зірвану шапку. Насправді ж край наш зовсім не такий, як ті люди, які уособили його в Києві. Кращий — і набагато!

Сумую за україномовним Донбасом. Ще 30 років тому в містах північних частин Луганщини та Донеччини доживало ціле покоління людей, які не говорили російською, бо не звикли чи взагалі не вміли. Буваючи нині на малій своїй батьківщині, бачу їхніх онуків, правнуків та праправнуків, які не просто не говорять українською, а іноді навіть належним чином її не розуміють. Я належу до вузького кола тих, хто успадкував і не втратив своєї українськості.

Вона була стихійною. Моя бабуня Марфа, якій кілька місяців тому виповнилося би сто років, не вміла говорити російською. Її повсякденною мовою був навіть не суржик, а добре усталений слобожанський діалект. Вона «балакала» побутовою прозою Квітки-Основ’яненка. При цьому ледве-ледве усвідомлювала, що українка, їй була властива так звана тутешня свідомість. «Ми мілуватські, — казала вона мені про себе, діда та рідне село у Сватівському районі Луганщини. — А коли нас переписували, то сказали, що ми українці».

Звичайно, і в 1970—1980-ті роки українська на Донбасі була на маргінесі, але після проголошення незалежності ситуація не покращилася, а стрімко погіршилася: внаслідок інерційних процесів за 20 років комунікаційна функція української в містах зійшла нанівець, а носіїв мови губернатор Близнюк посилає говорити до Івано-Франківська. Українською і досі говорять у селах, поки мовець не переїхав до найближчого райцентру.