Три спостереження про Петербург
У Петербурзі я не був вісім років. Цього разу приїхав навесні, коли у дворах ще лежать пагорби брудного ніздрюватого снігу, а на чавунних огорожах уздовж Невського висять таблички «Сад закрыт на просушку».
Коли дорослішаєш, виростаєш зі своїх улюблених місць, як з дитячого одягу. Колись неосяжний, блискучий і запаморочливий Петербург-генерал зменшився для мене до Акакія Акакійовича, в якого, на щастя, так і не змогли забрати його кам’яну закіпчену шинель, прошиту вистігами каналів і скріплену застібками зведених мостів.
Але й такий, маленький, скромний, у приглушених тонах, він лишився однаково близьким і химерним.
У кожного своя метафорика Петербурга. З усього набору звичайних визначень найменш точним здається «вікно у Європу».
Що, власне, завжди знаходиться в осерді переважної більшості європейських полісів? Собор: Святого Павла в Лондоні, Святого Стефана у Відні, Нотр-Дам у Парижі, Святого Петра у Римі, Дуомо в решті італійських міст. Ряд можна продовжувати майже до нескінченності. Європейське місто так чи інакше будувалося від цієї домінанти або орієнтувалося на неї духовно.
Специфічна роль християнства у формуванні західних держав — лише частина пояснення. Церква і площа перед нею — передусім місце збору міської громади. Це локація, де громада усвідомлювала і висловлювала себе, де вчилася відстоювати свої права; недарма саме на паперті народився театр як перша форма публічного мистецтва у післяантичній Європі.
Права спільноти і особистості як суверенної частини цієї спільноти, таким чином, ставали стрижнем містобудівної філософії європейців.
Що знаходиться в центрі Санкт-Петербурга? Те ж саме, що і в центрі Москви: влада. У Москві — Кремль, у Петербурзі — Зимовий палац. Це точка фокусування міської сили, але сила ця — не у міщан, а у самодержців, які і оточують себе достатньо великими символами влади — від похмурих веж Кремля до розцяцькованих стін Зимового — аби дати зрозуміти пересічному громадянину, хто тут господар, а хто — нікчемний раб. Звичайно, на своєму місці і голландське різнобарв’я фасадів уздовж Фонтанки, і вентиляційні шахти у дворах-колодязях, схожі на зменшені вежі середньовічних замків. Та все ж Петербург — це не вікно, а вітрина імперії.
Зрештою, вітрина — теж свого роду вікно.
Так, друже, ти дурний і самотній, і що тут причина, а що наслідок, уже не пригадати, та не хвилюйся: розумні люди давно про тебе потурбувалися, збудувавши міста.
