Лист у номер

Вельмишановна пані Ларисо!

У своєму виступі на обласному радіо львівський міський голова Андрій Садовий закликав «відкинути вбік емоції», плекаючи надію на приїзд до Львова поетеси Ліни Костенко.

Невже свої емоції та «критичні» зауваження щодо книжки шановної Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» не можна було оприлюднити під час зустрічі? Виявляється, що ні! У чому ж причина? Мабуть, незручно глянути у вічі цій безстрашній Жінці, ставлячи безглузді запитання.

Думалося, що «бузини» можуть виплекатися тільки у Східній Україні, а не в Галичині. Невже традиції «братнього племені», про яке відгукнувся Іван Франко у своїй передмові під назвою «Дещо про себе самого» до збірки оповідань «Obrazki galicyjskie», знову починають проростати колючою терниною: «І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок» (Іван Франко. Літературознавство, публіцистика. Том III, стор. 27. Дрогобич: Коло, 2004).

Чи варто звертати увагу на ці «перли», які оприлюднюють поодинокі представники і групки красного письменства? Мабуть, на такі виклики необхідно відповідати словами католицького священика Бодуена: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» (Іван Франко «Дещо про себе самого»).

Геній Івана Франка залишився, залишились його безсмертні твори, а де ж ці представники «братнього племені»?

Можна впевнено сказати, що на зустріч із Ліною Костенко прийде стільки шанувальників її таланту, що вони можуть розміститися тільки на стадіоні «Україна» у Львові.