Оператор «гарячих точок»

В українському інформаційному просторі, де великою мірою культивується безликість, кожна особистість заслуговує на увагу. Особливо якщо ця особистість все життя працювала за кадром.

Нещодавно до редакції «Дня» звернулася Рита Квач, науковий працівник Почаївського історико-художнього музею. Пані Рита займається дослідницькою роботою з історії свого краю — Почаєва, зокрема, пише про знаних земляків. Один із них — Анатолій Кузьменко, відомий телеоператор та фотограф, якого, на жаль, рік тому не стало. «День» публікує фрагменти тексту Рити Квач.

Коли спробувати кількома ключовими фразами змалювати сутність колишнього мешканця Почаєва, потім — киянина, кіно- і телеоператора Анатолія КУЗЬМЕНКА, то ця характеристика обов’язково розпочинатиметься з епітетів: митець унікального таланту, величезний фанат своєї справи, людина, наділена потужним внутрішнім магнетизмом, сповнена бурхливої енергії та (обов’язково!) особистість із сильним та цілеспрямованим характером...

Ще з дитинства Анатолій (народився 1953 року) тяжів до самостійності й незалежності. Підростаючи, хлопчина перейняв від батька (Феодосія Михайловича — інваліда І групи, який ще замолоду втратив ногу) любов до книжок, які син приносив йому з міської бібліотеки. Пізніше Анатолій об’їздив майже всі бібліотеки навколишніх сіл у пошуках потрібної йому літератури — захоплення книжками також серйозно вплинуло на формування його особистості.

У старших класах Анатолій почав мріяти про фотоапарат і, незважаючи на те, що сім’я була багатодітною та жила не зовсім заможно, батьки під час своєї поїздки до тодішнього Ленінграда придбали йому цю дорогу на ті часи й досить малодоступну техніку, з якою, як пригадують друзі-однокласники, він ніколи не розлучався.

Тому зроблений ним вибір професії по закінченні Почаївської середньої школи нікого з його товаришів не здивував: Анатолій вступив до Київського технологічного технікуму, щоб вивчитися на фотографа. На два роки навчання було перерване службою в лавах Радянської армії. Служив Анатолій у Німеччині, в танкових військах. Там його також залучили до професійного фотографування.

Авторці цих рядків поталанило ознайомитися з низкою творчих робіт Анатолія Кузьменка згаданого періоду. Це світлини не лише цікавих творчих задумів, а й досить складних комбінованих зйомок (зроблені без допомоги комп’ютерних технологій, яких на той час ще не було). В Анатолія визріла, здавалося б, нездійсненна мрія — потрапити на навчання до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на операторське відділення.

Саме тоді по-особливому стали в пригоді його тверда воля та рішучий, наполегливий характер. А здійснити Анатолієві довелося фантастичну річ! На екзамені, під час вступу до згаданого навчального закладу він надав комісії унікальні фотознімки, відзняті в непрохідних болотах Карелії, куди ще не ступала нога людини... Цю ризиковану подорож Анатолій спланував і провів на човні удвох із другом. Ці світлини й вирішили подальшу долю як творчу, так і життєву А. Кузьменка.

В інституті Анатолій навчався в одній групі зі знаними нині в Україні кіномитцями — Костею Степанковим (актором, кінорежисером), Сергієм Міщенком (оператором кіностудії ім. О. Довженка), Ігорем Гайдаєм (визначним фотографом, кінорежисером).

Після навчання він одразу ж потрапив на роботу в кіностудію ім. О. Довженка, де спочатку працював асистентом кінооператора, відтак — другим оператором та оператором-постановником. Зі спогадів друга Анатолія — Сергія Пічугіна, який у той період також працював на згаданій кіностудії освітлювачем (нині — головний редактор журналу «Риболов України»): «Я познайомився з Толиком восени 1986-го, на зйомках кінофільму «Солом’яні дзвони» Юрія Іллєнка. Толі тоді було щойно за тридцять, але всі зверталися до нього тільки на ім’я та по батькові. І на те була причина, бо заслужив Толик таку особливу пошану від колег завдяки своєму в буквальному сенсі фанатичному ставленню до роботи, надзвичайній відповідальності та професіоналізму. Формально Анатолій був асистентом оператора, але насправді поєднував свої прямі обов’язки з роботою другого оператора, допомагав освітлювачам, механікам знімальної техніки... Він жив у світі кіно. Воно було його сім’єю та домівкою...

Потім була кіноекспедиція на Сахалін, де за тяжких умов суворої зими знімали картину «Пегий пес, бегущий по краю моря» (1987—1988 рр.) Карена Геворкяна за однойменним твором Чингіза Айтматова.

Згодом була робота в картині «Лебедине озеро. Зона» режисера Іллєнка, який був дуже високої думки про професіоналізм Толі, та міжнародне визнання за фільм на Каннському фестивалі 1990 року (Премія ФІПРЕССІ).

Того ж 1990 року ми разом працювали на зйомках фільму «47-й», на молодій тоді львівській кіностудії «Гал-фільм». Картина була присвячена героїчній боротьбі УПА за свободу України в повоєнні роки. І знову Анатолій Феодосійович вразив мене своїми глибокими знаннями нашої історії, змусив іншими очима подивитися на український національно-визвольний рух...

Востаннє нам довелося працювати разом у чудовому кінофільмі Олександра Денисенка «Мана», де Толя був оператором-постановником. На жаль, непевні часи початку 1990-х поховали український кінематограф разом із «Маною», яка так і не вийшла на екран...»

Крім згадуваних вище фільмів, Анатолій Феодосійович також брав участь у зйомках знаних кінострічок: «Фучжоу» режисера М. Іллєнка (другим оператором), «Співачка Жозефіна і мишачий народ» режисера С. Маслобойщикова (оператором-постановником) та інших. Період роботи на кіностудії ім. О. Довженка, тобто зйомки кінофільмів, — а це відтинок часу протягом понад десять років, — був найяскравішою сторінкою його творчого життя.

Наприкінці 1990-х Анатолій Кузьменко почав працювати на телебаченні. Там він відзняв десятки телепередач, найпопулярніші з яких: «Ні пуху ні пера» (про мисливство та риболовлю), політичну програму «Подвійний доказ» (оператор-постановник) із ведучими Вахтангом Кіпіані та Анатолієм Борсюком («Він був БЕСТ оператор! Вражаючої історії про Бесланську трагедію для «Подвійного доказу» без Толі ніколи не було б! Як і історії Кенгірсього повстання 1954 року, і багатьох інших дивних малознаних історій, тем та проектів», — так написала про нього до ТК Ольга Годованець, шеф-редактор програми); «Останній герой» тощо. Проте найбільше Анатолій Феодосійович був задіяний на телекомпанії «1+1», на каналі ТСН (сюди потрапив майже одразу після створення студії), оператором від якої він побував у багатьох куточках світу — в усіх його «гарячих» точках.

З архіву каналу ТСН (телестудія «1+1») витягуємо найзвучніші відеоматеріали, які відзняв свого часу Кузьменко: трагічні події в Беслані (Північна Осетія), на основі яких разом із тележурналістом Єгором Чичириндою створили документальний фільм «Сім днів вересня»; звільнення «Норд-Осту» в Москві, політичні події в Грузії, військові дії в Іраку, похорон Папи Римського Іоанна Павла ІІ та академіка М. Амосова, зйомки найвищих державних політичних діячів України.

Тележурналісти, які найчастіше їздили з ним у відрядження: Леся Сакада, котра була другом Анатолія, Єгор Чичиринда (разом побували в багатьох «гарячих» точках) — любили працювати з Кузьменком, позаяк, насамперед, цінували в ньому високу фаховість.

Леся Сакада пригадує: «Анатолій був «скажений» до роботи, він «розчинявся» в ній... Знімаючи, забував про все на світі...» «Анатолій Феодосійович підзаряджав своєю енергією нас, журналістів», — розповідає тележурналіст Єгор Чичиринда.

Понад десять років віддав Анатолій Кузьменко роботі на згадуваній вище студії, де його пам’ятають і шанують. Останні чотири роки А. Кузьменко працював на «5 каналі», над політично-інформаційними передачами («Закрита зона» тощо), продовжував знімати новини.

Усе своє життя не розлучався А. Кузьменко і з фотоапаратом. За будь-якої нагоди фотографував будь-що, аби лише ця річ привертала увагу, була дійсно цікавою. Так, повернувшись із Кенії, де він був задіяний в одному з проектів, створив фотовиставку із зібраних там матеріалів, яку демонстрували в Києво-Печерській лаврі.

Великим ударом для родини, друзів, близьких та колег по роботі стала втрата А. Кузьменка — 16 лютого 2010 року від важкої тривалої хвороби (вочевидь, наслідку емоційних стресів і неналагодженого побуту під час постійних відряджень) він помер на 56-му році життя...

Анатолій Кузьменко прожив цікаве, насичене подіями та інформацією життя, вражень від якого вистачило б на добру сотню людей. По собі залишив понад 50 тисяч високохудожніх світлин, десятки відзнятих кінофільмів і телепередач, сотні інформаційних новинарних сюжетів та... величезну пустку в серцях людей, котрі його любили, чиїм другом і наставником він був.