Великий реформатор-революціонер

Закінчення. Початок читайте — «День» № 24-25

Ататюрк, як прапор, завжди майорітиме в душі турецького народу. 

Ті, хто має намір утриматися при владі за допомогою меча, приречені. Історія будь-якої країни пишеться, у першу чергу, не мечем, а плугом.

Війна з інтервентами закінчилася. Але колишня столиця й найбільше місто — Стамбул — перебуває під управлінням англійських і французьких комендантів. У місті знаходиться і формальний глава держави султан Вахідеддін, який давно перетворився на маріонетку окупантів. Формально діє й уряд султана на чолі з Тевфік-пашою.

Військова перемога мала бути закріплена політично й дипломатично. На порядку денному — скасування султанату і проголошення республіки. Під час вечері зі своїми соратниками газі вимовляє фразу: «Час настав. Спочатку ми розділимо султанат і халіфат, а потім скасуємо султанат, довівши, що верховна влада належить Великим національним зборам (ВНЗТ)».

Дія настільки незвичайна й несподівана, що навіть деякі сподвижники Мустафи Кемаля не одразу сприймають цю пропозицію. Монарх у Туреччині в одній особі був як світським, так і духовним правителем: султаном і халіфом. Ось чому першим кроком мав бути поділ світської та духовної влади.

Час не чекає. ВНЗТ починають обговорювати резолюцію про передачу всієї влади парламенту. Пристрасті розпалюються, Мустафа Кемаль особисто бере участь у дебатах, і йому вдається переконати тих, хто мав сумніви. Деякі пропонують поіменне голосування, але головуючий газі відхиляє його: «Марно, я впевнений, що Великі національні збори одностайно приймуть принципи, спрямовані на збереження незалежності нації та країни назавжди... Прийнято одностайно!» — повторив Кемаль. 1 листопада 1922 року о 18 годині 30 хвилин султанат у Туреччині було скасовано. Приблизно через рік, 13 жовтня 1923-го, було введено республіканську форму правління і сформовано уряд на чолі з Мустафою Кемалем. Це означало істотний психологічний злам. Навіть через кілька років після проголошення республіки селяни в Анатолії щиро вірили, що Кемаль-паша і є новий султан. Що таке президент і республіка, їм було зовсім незрозуміло.

За два тижні султан Вахідеддін, попри підтримку окупантів, вирішив залишити країну. На англійському кораблі він відбув на Мальту. Його двоюрідний брат Абдул-Меджид, наслідний принц, погодився стати халіфом, обраним Великими національними зборами. 20 листопада 1922 року Абдул-Меджид був проголошений халіфом мусульман і хранителем святих місць. Інтронізація відбувалася як традиційна церемонія у присутності делегації парламенту. Єдиним відступом було те, що новий халіф був одягнений у фрак у його турецькому варіанті — замість історичної мантії, успадкованої від султана Мехмета, підкорювача Візантії.

Як і очікувалося, новий халіф виявляє бажання відігравати важливу політичну роль. Коли Абдул-Меджид не зайнятий молитвами, він проводить зустрічі з іноземними дипломатами. Зі свого боку Кемаль заявляє, що національний суверенітет не ділиться на частини, він належить нації, і лише їй одній. У цих словах видно намір провести істотну секуляризацію. Але як досвідчений політик він розуміє, що суспільна свідомість ще не дозріла для подібних змін. Деякі депутати ВНЗТ вимагають визнати владні повноваження халіфа.

Справа була навіть не в амбіціях халіфа, адже була достатня кількість способів їх обмежити. Релігійний характер турецької держави навіть за республіканської форми правління увійшов у непримиренне протиріччя з необхідністю прискореної модернізації країни. І якщо російська православна церква стала частиною влади й ніколи їй не суперечила з часів царя Петра, то в Туреччині конфлікт мав об’єктивний характер через особливості ісламу як релігії, причому з тісним переплетенням релігійних і світських суспільних відносин. Більша частина релігійних діячів була опозиційно налаштована до нової влади й не схвалювала республіку.

На думку російського тюрколога Кіреєва, військова перемога дозволила «національним, патріотичним силам молодої республіки» забезпечити країні право на подальше перетворення й модернізацію турецького суспільства й держави. А вона була неможлива без європеїзації та секуляризації. Першу необхідну умову на шляху модернізації — ліквідацію султанату — було виконано. Тепер необхідно було виконати другу — створення світської держави. 29 лютого 1924 року відбулася остання традиційна церемонія п’ятничного відвідування останнім халіфом Туреччини мечеті у Стамбулі.

Наступного дня, відкриваючи чергове засідання парламенту, Мустафа Кемаль виголосив обвинувальну промову. У ній він особливо докладно зупинився на споконвічному використанні ісламської релігії як політичного інструмента і зажадав повернути її «справжньому призначенню», рішучим чином урятувати «священні релігійні цінності» від різного роду «темних цілей і прагнень». Уже за кілька днів було прийнято закони про скасування шаріатського судочинства, передачу вакуфного майна (майно, передане релігійній організації, найчастіше нерухоме. — Авт.) у розпорядження створюваного генерального управління вакуфами. Усі наукові й навчальні заклади передавалися міністерству освіти, таким чином створювалася єдина світська система національної освіти. Це стосувалося й релігійних навчальних закладів. З 29 релігійних шкіл залишилося лише дві.

При цьому слід мати на увазі, що відносини з релігією в Туреччині істотно відрізнялися від того, що було в СРСР. Кемаль боровся не з релігією як такою, він боровся із клерикалізмом. Він вважав, що релігія — це особиста справа кожного, що її варто звільнити від безрозсудних обрядів, щоб вона не протистояла нації. Хоча, як показали подальші події, повну перемогу не здобув. Сьогоднішня Туреччина переживає своєрідний релігійний ренесанс, світський характер держави чимдалі частіше ставиться під сумнів.

Те, як важко проходили реформи, наочно показує історія із «Законом про капелюхи». Здавалася б, ну яка різниця, який головний убір носить будь-який громадянин країни. У принципі, це особиста справа. Але в умовах тодішньої Туреччини форма головного убору набула політичного значення. Мустафа Кемаль був прихильником європейської форми одягу й не визнавав фески — традиційний турецький головний убір у вигляді шапочок червоного кольору, введений султаном Мехмедом II у 1829 році замість тюрбана. Попри те, що феска дозволяла, не знімаючи її, робити земні поклони під час молитви, запровадження її тоді викликало вибух обурення. Але поступово до неї звикли настільки, що капелюх газі виглядав дуже незвично. Проте, було вирішено зробити своєрідну революцію в одязі. І справа, як то кажуть, не лише в капелюсі.

Кемаль 27 серпня 1925 року виголошує «промову про капелюх». Виступ починається з відомих тем: національний суверенітет, скасування халіфату й створення світської держави. Звертаючись до аудиторії, де одні були в традиційному вбранні, а інші — в європейських костюмах, Кемаль пропонує цивілізоване вбрання. «На ногах — черевики або туфлі, потім штани, жилет, сорочка, краватка й, природно, все це завершує головний убір, що захищає вас від сонця, — це капелюх», — заявляє він. Але якби тільки це, можливо, його політичні противники якось змирилися б. Але капелюх — лише прелюдія до набагато важливішого та істотнішого. «У селах і містах я бачу, що обличчя жінок, наших товаришів, цілком прикриті... Друзі мої, усе це результат нашого егоїзму... Наші жінки відчувають і мислять, як і ми. Нехай вони покажуть свої обличчя світові й самі уважно дивляться на світ. Нічого боятися». А це вже на межі психологічної революції — розрив зі споконвічною традицією. Кемаль не має ілюзій. «Ми знаємо, що шейхи, дервіші та інші релігійні діячі не підтримують республіку. Мета реформ — це перетворення народу Турецької Республіки на сучасне суспільство як за формою, так і за змістом... Ті, хто не сприймає цю реальність, будуть знищені».

Він знав, що говорив. У Сивасі, Кайсері, Ерзурумі, Ризі, Мараші, Гиресуні, Самсуні та багатьох інших містах капелюхи викликали бурю протесту. Маніфестації найчастіше очолювали релігійні діячі, до яких приєднувалася опозиція. Але найбільше їх обурювали не капелюхи, а те, що жінкам заборонялося закривати обличчя. Уряд відповів жорстко, небезпідставно підозрюючи іноземне втручання. Місто Ризі було навіть обстріляне крейсером. Призвідників заворушень репресували.

Кемаль чудово розумів, що закрите обличчя жінки — це лише зовнішній прояв її безправ’я. У тому числі й майнового. Емансипація жінок неможлива без її законодавчого оформлення.

Уже за два місяці після «капелюшної історії» приймається ще ціла низка найважливіших законів. Міжнародний час і календар заміняють традиційну мусульманську систему. Приймається новий Цивільний кодекс, де встановлюються ліберальні світські принципи цивільного права, визначаються поняття власності, володіння нерухомим майном. Кодекс був переписаний зі швейцарського цивільного кодексу, тоді — найпередовішого в Європі. Полігамія заборонена, законним вважається лише шлюб, зареєстрований представником держави; розлучення має бути представлене на рішення суду чоловіком чи дружиною. При цьому жінці надається право на сімейне майно, отримання спадщини. Дещо пізніше жінки отримують виборчі права. Забороняється будь-яка пропаганда проти принципів світської держави. Але це вже з Кримінального кодексу, теж прийнятого.

Революційне наростання реформ змело практично всі орієнтири. За висловом французького журналіста Жентизона, народ буквально «вивернули навиворіт». Нові цінності не засвоюються одразу. Деякі губернатори, мери й начальники поліції були усунуті за зловживання владою. Міністр фінансів заборонив митникам хабарничати, але за дев’ять місяців був змушений призначити премії тим, хто доноситиме на чиновників, які отримують їх. Старі звички виявилися стійкими, але справа не лише в них. Корупція отримала новий імпульс. Суспільні роботи, будівництво, облаштування Анкари, участь багатьох політиків у приватних підприємствах створювали нездоровий суспільний клімат. Один із наближених до Кемаля дійшов до того, що став продавати сигари під назвою «Газі Мустафа Кемаль-паша». Проблеми значною мірою пояснювалися швидким темпом реформ, а також відставанням модернізації від загальної демократизації суспільства. Окреслився розрив між амбіціями й реальністю. Це доля багатьох реформаторів. І чим революційніше зміни, тим складніше й повільніше вони входять у життя. Як говорив Карл Маркс, «немає міцнішої фортеці, ніж людський лоб».

Як проводити реформи, якщо у країні практично загальна неграмотність? Відповідно до конституції 1924 року початкова освіта стала обов’язковою і безкоштовною для всіх турків — жінок і чоловіків, — а армії було рекомендовано навчати новобранців методам ведення сільського господарства. У 1926 році кількість учнів у школах порівняно з 1923 роком подвоїлася, але при цьому понад половина дітей, у тому числі чотири п’ятих дівчат, не ходили до початкової школи, а кількість неписьменних, як і раніше, становила приблизно 90%. Учителі та вчительки, «лоцмани майбутнього звільнення», кинуті на вирішення величезного і складного завдання. Їхня відданість справі, самовідданість, почуття відповідальності перед республікою стануть однією з традицій політичного життя нової Туреччини. Але скільки років знадобиться їм, щоб подолати опір селян, які не розуміють, навіщо дівчаток навчати писати й читати! У 1935 році з 40 тисяч сіл 35 тисяч ще не мали шкіл і лише 350 тисяч дітей з 1,9 мільйона навчалися грамоті.

«Якби я не був главою держави, я хотів би бути міністром освіти», — визнавав Кемаль, який надавав освіті першорядного значення. І тут необхідна була ще одна реформа — мови. У травні 1928 року парламент ухвалює рішення щодо латинізації турецького алфавіту. Питання про реформу мови було предметом обговорення вже кількох поколінь. Османська еліта говорила на суміші турецької з елементами арабської й перської мов і використовувала арабський алфавіт. Арабська графіка не відповідає побудові тюркських мов. Турецький народ не використовував османську мову еліти, обмежуючись «убогою мовою пастухів», як її називав султанський уряд. Таким чином, реформа мови давно назріла й була обов’язковим етапом.

Питання про перехід на латинську графіку обговорювалося на тюркологічному конгресі в Баку в березні 1926 року. Латинський алфавіт було схвалено більшістю учасників конгресу. Багато хто в оточенні Кемаля побоювався провалу реформи. На неї відводили десятиліття. Стільки чекати газі не міг. «Це потрібно зробити за три місяці або не робити взагалі!» — каже Кемаль.

Коли 1 листопада 1928 року Національні збори проголосують за закон про новий алфавіт, рух за його освоєння охопить всю країну. Кемаль надихає інших власним прикладом. «Він сам виступає в ролі вчителя, — писав французький посол Шамбрен, — навчаючи офіцерів, чиновників, комерсантів, школярів, людей, випадково обраних з народу, підкорених як авторитетом його особистості, так і чарівною привабливістю відкриття, що має викорінити неуцтво».

«Перший професор» Кемаль відкрив близько 20 тисяч шкіл для навчання дорослих новому алфавіту. За один рік близько 500 тисяч турків навчаться писати й читати, а між 1928 і 1935 роками грамотність зросте на 10 відсотків. Уряд вирішує карати всіх начальників в’язниць, якщо бранець, що виходив на волю після півроку ув’язнення, не навчився читати й писати. Революція графіки алфавіту назавжди відокремила Туреччину від Османської імперії.

Сам Кемаль буквально поглинав книги, особливо історичні, роблячи позначки червоним і синім олівцями. У його поїзді була пересувна бібліотека на 800 томів. Близькі друзі, міністри, депутати, інтелектуали запрошувалися для обміну ідеями й думками. Французький бізнесмен, який прибув до Анкари відкрити філію автозаводу «Сітроен», отримав запрошення на обід до президента республіки. Молодого чоловіка, на якого справила сильне враження особистість Кемаля, мало шляк не трафив, коли газі звернувся до нього: «Я — абсолютний нуль в економіці. Поясніть мені, що варто зробити, щоб нагодувати населення».

Молода республіка відчувала брак інтелектуальної еліти й кадрів. Більшість міністрів, багато депутатів мали університетську освіту й були сповнені енергії та ентузіазму, їхня компетентність не викликала сумнівів. Але їх було надто мало для виконання грандіозного завдання модернізації країни. Створювалися й розширювалися університети. Запрошувалися кращі педагоги. Вигнані фашистами професори з Німеччини знайшли притулок у Туреччині. Викладали й вели дослідницьку роботу в Стамбульському університеті, висунувши його на найпередовіші позиції. На освіту турецький уряд не шкодував коштів.

Але передусім потрібно було вирішувати проблеми економіки. Тут усе було набагато складніше, ніж перехід на капелюхи, латинський алфавіт і навіть емансипація жінок — хоча всі ці проблеми були тісно пов’язані й вирішувалися лише в комплексі. Спочатку спробували лібералізм, але промисловістю турецька буржуазія займатися не хотіла, віддаючи перевагу торгівлі та спекулятивним угодам з нерухомістю. Прем’єр-міністр Ісмет був прихильником етатизму (державного капіталізму). Тим, хто все ж таки вирішив вкладати гроші у виробництво, надавалися істотні податкові пільги, виділялася безкоштовно земля. Активно залучався іноземний капітал, умови його роботи не змінювалися роками, іноді десятиліттями. Країна швидко розвивалася, зростання ВВП сягало 7% на рік. І навіть криза початку 1930-х рр. не надто боляче вдарила по економіці. Було прийнято два плани індустріального розвитку й будівництва доріг. Для сільськогосподарської країни це було дуже важливо.

Не всім подобалося те, що відбувалося в країні. В урядовій Народно-республіканській партії з’явилися опозиціонери. Серед них герої війни за незалежність Рауф Орбай і Казим Карабекір, які вважали, що не треба докорінно змінювати соціальне й політичне життя Туреччини. Вони вийшли з урядової та заснували опозиційну Прогресивно-республіканську партію на чолі з Казимом Карабекіром. У південній частині Анатолії спалахнуло повстання реакційних сил шейха Саїда Пірана. Кемаль звинуватив у цьому опозиціонерів. Карабекіра та інших керівників опозиційної партії заарештували. Над ними влаштували суд. Багато кого засудили до страти. За кілька років Карабекіра випустили за амністією. Попри впроваджуваний авторитаризм, Кемаль залишався прихильником демократичного розвитку. «У чому причина? — запитує Кемаль. — Уряд робить усе, що повинен, але цього явно недостатньо; що потрібно робити, щоб подолати низьку ефективність урядової політики?» І газі заявляє: «Потрібно створити опозиційну партію, щоб надати більше свободи дискусіям у Національних зборах». І її було створено 1930 року.

Але дуже скоро з’ясувалося, що опозиційна партія здобуває більшу популярність, ніж урядова. Позначався притаманний Кемалю авторитаризм. Чергова спроба створити опозицію за європейським зразком не мала успіху. Інші партії були дозволені в Туреччині в 1945 році вже після смерті Кемаля, за президента Іненю. Невдачу своїх демократичних проектів газі переживав дуже сильно. Він мріяв про демократичну країну європейського зразка. Досить примітний такий діалог після муніципальних виборів 1930 року.

— Яка партія виграла? — запитав газі в довіреної людини.

— Ну природно, наша партія, мій паша!

— Ні, ніяка партія не виграла.

— Але чому, мій паша?

— Це партія адміністрації виграла, мій друг. Партія губернаторів, супрефектів, чиновників, поліції, жандармерії. Запам’ятай це!

У листопаді 1934 року Великі національні збори прийняли закон про прізвища. До цього турки їх не мали. Тільки імена і прізвиська. Кожен намагався знайти собі турецьке прізвище; іноземні закінчення були заборонені. Прем’єр-міністр Ісмет став Іненю на згадку про два бої, виграні ним під час війни за незалежність. Загальну увагу привернуло майбутнє прізвище газі. Саффет Арикан, колишній генеральний секретар Народно-республіканської партії, запропонував прізвище Тюрката. У турецькій мові «ата» означає «батько» і «предок». Усі схвалили вибір «ата» і його поєднання з визначенням «тюрк». Усе ж таки більшість вважала, що хоча «Тюрката» граматично й вірніше, але менш гармонійно, ніж Ататюрк — батько турків, хоча в Туреччині віддають перевагу перекладу — батько нації. Великі національні збори 24 листопада 1934 року одностайно запропонували газі стати «Ататюрком». Тоді ж було встановлено, що ніхто більше не може мати прізвище Ататюрк.

Кемаль був одружений один раз. Але шлюб з Латифе-ханим тривав недовго. Надто сильні характери поєдналися в ньому. Проте європейськи освічена Латифе відіграла велику роль в емансипації турецьких жінок. Після розлучення в 1925 році вона жила в Стамбулі, відійшовши від громадського життя. Щоразу, коли Ататюрк приїжджав туди, вона залишала місто. Після розлучення вони ніколи не бачилися.

У Туреччині дуже ревно ставляться до біографії Ататюрка (він пішов з життя восени 1938 року). До будь-яких відхилень від її офіційного варіанта ставляться ворожо. Як сказав історик кінематографа Захіт Атам, офіційна ідеологія, армія й особливо турецьке телебачення хочуть бачити його тільки героєм, який переміг у національно-визвольній війні та проводив реформи.

У листопаді 1951 року кореспондент турецької газети Cumhuriyet у Вашингтоні повідомив про бесіду Кемаля з генералом Макартуром у Стамбулі у 1932 році. Тоді турецький лідер нібито зробив такий прогноз: «Американці... відмовилися займатися світовою політикою й тому не дозволили перемир’ю (у листопаді 1918 року. — Авт.) перетворитися на справжній мир. У результаті Німеччина продовжує спробу підкорити собі Європу. Війна відбудеться між 1940 і 1945 роками. Німці окупують всю Європу, крім Росії та Великої Британії. Америка не зможе залишитися нейтральною, а її вступ у війну прискорить поразку Німеччини. Але справжніми переможцями виявляться більшовики... Із цього моменту вони стануть найбільш серйозним програшем не лише для Європи, а й для всієї Азії». Якщо це відповідає дійсності, то такому передбаченню можна лише здивуватися. Але цілком можливо, що це лише гарна легенда. Але вона цілком відповідає образу Ататюрка, всьому його життю й діяльності.