Справа Iполита Зборовського,

До недавнього часу про нього було відомо небагато. Ті, хто цікавиться історією Поділля, знали, що це — громадський, політичний і культурний діяч першої третини ХХ століття. У довіднику Льва Баженова «Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ—ХХ стст.» про Іполита Зборовського сказано небагато, до того ж сферою його зацікавлень визначено лише краєзнавство, етнографію і музеї. А замість дати смерті стоїть знак питання... Та за півтора десятиліття внаслідок відкриття доступу до закритих раніше архівних документів з’явилося чимало публікацій про цю неординарну особистість. Про нього писали Сергій Кот, Людмила Кароєва, Віталій Рекрут, Анатолій Степаненко та інші. Свого часу і автор цих рядків також прилучився до вивчення його непростого життєвого шляху. На відміну від інших, мені пощастило тримати в руках не тільки архівні документи, а й спілкуватися з рідними Іполита Чеславовича, його односельчанами, причому зустрічався і з тими, які його ще пам’ятали. На моє прохання його дочка Марія Іполитівна, яка живе в Києві, надіслала кілька копій родинних світлин різних років. Знайомий я особисто і з кількома його правнуками.

Вважаю, що про цю людину мають більше знати не тільки на його рідній Вінниччині, адже Зборовський був діячем значно ширшого масштабу, ніж вважалося раніше — він разом з іншими першопрохідцями стояв біля витоків кооперативного руху в Україні, був активним політичним і культурним діячем. Поляк за національністю, він став українцем за духом, великим патріотом. На жаль, 125-річчя з дня його народження, позначене в календарі знаменних дат минулорічним серпнем, не помітили навіть у його рідному Яланці. Хоч тут є й вулиця його імені, і досі ще служить людям приміщення, збудоване ним на початку ХХ століття.

Народився він 12 серпня 1875 року в сім’ї шляхтича-посесора Чеслава Івановича Зборовського, маєток якого розміщувався у селі Кринички Балтського повіту. У своєму «Життєписі» Іполит називає місцем народження село Яланець Ольгопільського повіту Подільської губернії.

Із самого дитинства життя посилало йому складні випробування. Іполитові не вдалося закінчити Ананіївську гімназію — навчаючись у сьомому класі, захворів на туберкульоз тазостегнового суглоба. Після того, як пролікувався, вступив до Одеської художньої школи, адже мав здібності до малювання. Далі стажувався у школі мистецтв у Мюнхені. Є дані, що в цей час він також навчався у Львівському політехнічному інституті, одержав диплом інженера. У 1901 році повернувся до батьків у Кринички, де продовжив самоосвіту, вивчав археологію, захопився етнографією. Однак відмовився від кар’єри художника — його захопили інші ідеї. У 1904 році зрікся дворянського титулу, залишив родину й «пішов у народ». Неабияку роль у цьому зіграла проста бідна батрачка, що працювала в його батьків — Фросина Люлько. Саме це кохання спонукало його переселитись у Яланець, одружитись із селянкою і приписатися до місцевої громади. За такий вчинок його двоюрідний дядько Грушецький, якого теж звали Іполитом, вимагав оголосити племінника божевільним і запроторити у відповідну лікарню. Проти цього шлюбу були й батьки. Та згодом вони змирилися з вибором сина, визнали невістку й навіть матеріально допомагали молодій сім’ї. Стосунки поліпшилися ще й тому, що авторитет сина в окрузі невпинно зростав.

В автобіографії він пише, що почав проводити революційну пропаганду серед селян, уже маючи в цьому десятирічний досвід. Отже, революційним духом він пройнявся ще в 90-х роках ХІХ століття. 

Революційні події 1905—1907 років майже не зачепили подільську глибинку, нечисельні виступи селян і робітників не мали політичного характеру, а стосувалися їхнього економічного становища. Це добре бачив і розумів сільський інтелігент Іполит Зборовський, який уважно стежив за тогочасною пресою, поступово переймався українською ідеєю. І дійшов висновку, що одним із ефективних напрямів економічного захисту населення має стати втілення в життя кооперативної ідеї. Він засновує ощадно-позикове та споживче товариства, які стали одними з перших на Поділлі. Їхньою метою була самоорганізація населення на основі співпраці та встановлення справедливих стосунків між виробниками і споживачами. Це мало сприяти покращанню добробуту селян. У 1909 році взяв участь у створенні першої споживчої спілки в Бершаді.

У цей же період Зборовський залучається до активної громадської діяльності та співпраці з пресою. Так, на сторінках газети «Рада» з’являються його публікації, в яких він висвітлює діяльність кооперативних товариств, висловлює свої думки щодо їхнього подальшого розвитку. І звичайно, він не міг не звертати увагу на тогочасні реалії, духовні проблеми села — прагне захищати національну самобутність, українську мову, застерігає від поширення пияцтва серед населення. Про Зборовського знали в Києві, його високо цінував професор Володимир Антонович, з яким, до речі, Іполит брав участь в археологічних розкопках. Зборовський вивчав історію, мистецтво, етнографію, збирав пам’ятки старовини, предмети народної творчості.

Створений ним кооператив став зразковим, а Зборовського як одного з лідерів кооперативного руху на Поділлі обрали делегатом Всеросійського з’їзду представників кредитних та ощадно-позикових товариств, який відбувся у Санкт-Петербурзі.

Був Іполит Чеславович невисокого зросту, трохи накульгував, тому ходив із ціпком. Авторитет в окрузі мав незаперечний. Люди високо цінували його за чесність, відкритість, ввічливість. З кожним він говорив на рівних, незалежно від соціального стану співрозмовника, ніколи не ставився до людей зверхньо. І, звичайно ж, до розумного, освіченого й вихованого чоловіка йшли за порадою.

У 1911 році Іполит Зборовський приступив до спорудження двоповерхового приміщення кооперативного банку.

Із спогадів жительки Яланця Настасії Гладун, 1907 року народження:

— Я тоді була ще дуже маленькою, але пам’ятаю, як Зборовський якось прийшов до мого тата і просив, щоб він своїми кіньми допоміг возити камінь для будівництва. А коли всі роботи закінчилися, то не поцурався прийти, подякувати і сказав, що не позичив на будівництво жодного карбованця.

По завершенню будівництва Українського дому (таку назву споруді дав сам Іполит Зборовський) на його фронтоні написали рядок із поезії Івана Франка:

«ЄДНАЙМОСЯ, БРАТАЙМОСЯ В ТОВАРИСТВО ЧЕСНЕ!»

Це був своєрідний виклик тогочасному суспільству, царському режиму. Тому не дивно, що Зборовський потрапив під нагляд поліції, а згодом і до в’язниці, в якій пробув, правда, недовго.

У 12-му номері журналу «Экономическая жизнь Подолии» за 1913 рік вміщено статтю В.Масюкевича «Кредитные товарищества», в ній, зокрема, мова йде і про Яланецьке позико-ощадне товариство, яке розпочало свою діяльність з пайовим капіталом у сумі 611 рублів і основним — 200 рублів, позиченим у Державному банку. За шість років обсяги діяльності розширилися і «товариство чесне» в 1913-му мало баланс 66 595 рублів. Воно вело посередницькі операції, купуючи і продаючи сільськогосподарські знаряддя — плуги, борони, сівалки тощо, насіння гороху, люцерни, кормових буряків, накопичувало кошти для видачі допомоги членам товариства на випадок смерті або каліцтва. Завершується стаття В.Масюкевича словами (цитую мовою оригіналу):

«...товарищество как по размерам, так и по разнохарактерности своих функций занимает в ряду кредитных кооперативов Подольской губернии довольно видное место. Удачный состав правления и в особенности выдающаяся энергия и трудоспособность председателя правления И.Зборовского служат гарантией процветания товарищества в будущем».

Зважаючи на такі успішні справи, з’їзд подільських кооператорів у 1915 році обрав Іполита Чеславовича членом та заступником голови правління Подільського кредитного союзу, і він на деякий час переїздить до Вінниці.

Із «Життєпису»:

«Але й тут не залишають мене своєю увагою яланецький піп, ольгопільський благочинний і маршалок шляхти, які не можуть мені подарувати того, що я в селі збудував великого мурованого двоповерхового народного дому...Та найгірше мені дошкуляла житлова криза і врешті в 1916 році я залишаю Вінницю».

Справді, успіхи І.Зборовського, а також його активна просвітницька й культурна діяльність, та ще й те, що він був католиком, дратували священика Афанасія і місцевих лихварів та крамарів. Адже кооперативні установи були для них потужними конкурентами. Панотець навіть пробився у члени правління споживчого товариства, організовував проти Зборовського скарги та доноси. Але численні ревізії жодних порушень не виявили.

Із Вінниці Іполит Чеславович за пропозицією академіка, директора Київського художньо-промислового та наукового музею, археолога та етнографа Миколи Біляшівського вступає до «Союзу міст» і за його дорученням вирушає на фронт (тривала перша світова війна), де офіційно стає інспектором солдатських крамниць. Ці обов’язки він поєднував зі збиранням у прифронтовій смузі Галичини та Буковини етнографічних матеріалів та експонатів для поповнення музеїв. Але обстановка на фронті ускладнилася, і Зборовський приїздить до Києва. У травні 1917 року його обрали членом-кореспондентом Центрального комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва, він співпрацює з Михайлом Грушевським, Дмитром Дорошенком, Дмитром Яворницьким та іншими відомими вченими, входить до складу редакції газети «Нова Рада».

Та київський період тривав недовго — влітку Зборовський, приїхавши у рідний Яланець у відпустку, одразу ж опинився в гущі бурхливого життя регіону. Разом з колегами-кооператорами та невеликою групою вчителів він створив осередок Української партії соціал-революціонерів (есерів). Політична діяльність тісно поєднувалася з культурно-просвітницькою. Місцеві есери започатковують газету «Вільне слово», виступають за впровадження українізації шкільної освіти, беруть активну участь у створенні українських органів місцевого самоврядування.

У серпні 1917-го повітовий з’їзд солдатських і селянських депутатів в Ольгополі обрав І.Зборовського головою повітової народної управи. Це було представництво Центральної Ради. Час був неспокійний, доводилося чимало зусиль докладати, щоб запобігти погромам, стихійним виступам, грабежам тощо — і не завжди це вдавалось. Та вже у вересні на селянському повітовому з’їзді Зборовського обрали делегатом Української Центральної Ради, і наш земляк кілька разів брав участь у її засіданнях. Користуючись нагодою, коли бував на таких сесіях у Києві, він зустрічався зі своїми колегами по комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, одержував завдання по збору експонатів, організації охорони цінних в архітектурному та історичному плані будівель.

Після жовтневого перевороту 1917 року Зборовського обрали головою повітової земської управи, він за списками партії есерів Подільської губернії був обраний делегатом Установчих Зборів України. Та вже в березні 1918-го відмовився від посади голови, повернувся із повітового Ольгополя у свій рідний Яланець, де перебував до гетьманського перевороту — коли був заарештований разом зі своїми колегами-кооператорами, які входили до партії соціал-революціонерів. «Допоміг» у цьому дядько Іполит Грушецький, надавши новій владі брехливі свідчення про племінника та його однодумців. Аргументи наводилися вбивчі: нібито Зборовський організовував боротьбу проти гетьманської влади, випускав листівки, підтримував погроми панських маєтків. Навіть те, що в земській управі запровадили документацію українською мовою, теж було, на думку «доброзичливців», неабиякою крамолою.

Вирок австрійського польового суду, засідання якого відбулося у Вапнярці, був коротким — розстріл. Від неминучої смерті Іполита Зборовського врятувало те, що він був членом Української Центральної Ради, тож його відправили до Києва, у Лук’янівську в’язницю. Через три місяці його друзям вдалося звільнити бранця, він деякий час ще перебуває в Києві, а потім повертається додому, де працює секретарем правління Бершадського споживчого союзу. І знову поєднує основну роботу із збиранням матеріалів та експонатів для майбутнього краєзнавчого музею.

У ті неспокійні часи одна влада змінювала іншу, його знову ледь не розстріляли — цього разу вже денікінці, і Зборовський змушений був утекти до Одеси. Там він під чужим прізвищем переховувався у друзів.

Не принесло спокою і встановлення радянської влади — Зборовського позбавили виборчих прав і можливості працювати на виборних посадах. Тож він зайнявся іншою улюбленою справою — став фундатором наукового товариства імені Антоновича і заснував у Бершаді музей, який сам і очолював протягом 1920—1922 років.

Із «Життєпису»:

«Тут стягаю під гуркіт гармат, між бандами, скарби, що залишились у панських палатах: картини, мармур, меблі, бібліотеки, архіви. Бершадський музей став поважною одиницею».

На жаль, нічого з тих речей не збереглося... 

У 1923 році на прохання односельчан Зборовський повернувся в Яланець, створив тут і очолив нову кооперацію — комуну, яку назвали «Праця». А ще відновив колишнє ощадно-позикове товариство. Справи йшли успішно — товариство залучало кредити для господарювання, мало добру пасіку, побудувало електростанцію — у хатах селян засвітилося 125 лампочок.

Із характеристики, виданої президією Яланецької сільради в 1929 році:

«У 1924—1925 роках, дякуючи його зусиллям, було розвинуто у нас машинопостачання, яке мало великий плюс в агрономічному обробітку землі і підняттю врожайності. Зборовський не залишав і політичної праці. Щоб здійснити заповіти В.І.Леніна, заходами Зборовського було проведено у нас в 1924 році електрифікацію, зразок якої перейшов на округу».

Прізвище нашого земляка було відомим у тогочасній Україні. В 1924 році до нього в село приїздив відомий фольклорист і музикознавець Климент Квітка, чоловік Лесі Українки. Побачене в комуні справило на гостя велике враження, так само як і особистість керівника, про що він писав у своїх подорожніх нотатках.

Коли більшовики повели наступ на членів кооперативних товариств, які мали непролетарське походження і належали в минулому до колишніх політичних партій, Зборовського як «ворожого елемента» звільнили. Та враховуючи його неоціненний досвід краєзнавця, Тульчинський окружний виконком звернувся до нього з проханням налагодити музейну справу в цьому регіоні. І вже вкотре Іполит Чеславович вирушає з рідного дому. У Тульчині він збирає матеріали про Миколу Леонтовича, колекцію зброї ХVІ—ХVІІІ століття, використовує найменшу нагоду, щоб поповнити експозицію предметами народного побуту. Були в цьому ряду й неповторні килими. А писанок зібрав більше півтисячі. Його призначили директором і цього музею.

Перебуваючи у Тульчині, він засновує тут краєзнавче товариство, до якого входило майже двісті осіб, бере участь у врятуванні від руйнації будинку декабриста Павла Пестеля.

Активна діяльність Зборовського в царині культури, його українофільство не залишилися непоміченими новою владою. І 26 серпня 1929 року його заарештували по справі так званої СВУ («Спілки визволення України»).

Із характеристики, виданої президією Яланецької сільради в 1929 році:

«... в 1929 році, коли наші селяни ухвалили перейти на комуністичне господарювання, він і тут, будучи відсутнім, листовно давав свої гарні поради. Словом, праця Іполита Чеславовича Зборовського у нас на селі має великі досягнення в соціалістичному будівництві, й за те наше населення залишається йому вдячним».

Колесо політичних репресій набирало обертів уже на рубежі 20—30-х років. Майно Зборовських конфіскували, а самого главу сім’ї вислали до Архангельська. Звинуватили його нібито за пропаганду контрреволюційної літератури.

Після арешту чоловіка Фросина Панфілівна з чотирма дітьми переїхала до далеких родичів у Чернігів, влаштувалася працювати на консервний завод.

Через три роки Зборовський повернувся із заслання — спочатку в Тульчин, де працював у музеї, а згодом влаштувався агрономом у яланецький колгосп. Деякий час трудився бухгалтером у тубдиспансері...

Літнього вже чоловіка, якому за шістдесят, здавалося, залишать у спокої. Але Країною Рад уже крокував кривавий 1937-й...

У розповні літа того року прикував його до ліжка інсульт і чоловік зліг паралізований. І коли «чорний ворон» приїхав за ним, то з хати Зборовський не міг самостійно вийти, а виносили його на ношах. Дружина і діти благали не зачіпати хворого, дати змогу хоч трохи оклигати. Та вірні прислужники диктаторського режиму ніби й не чули тих слів і не бачили сліз. Один з міліціонерів, побачивши книгу французькою мовою, сказав: «Не по-нашому написано, значить ворог народу, іноземний шпигун».

Кримінальна справа № 2251, що зберігається зараз в облдержархіві, містить трохи більше двадцяти сторінок. Розпочато її 4-го, а завершено... 6-го серпня зловісного 1937-го. За дві доби вирішено долю людини, перекреслено й приречено на забуття всі її добрі справи. А ще через два дні — 8 серпня — трійка управління НКВС УРСР по Вінницькій області прийняла рішення: Іполита Зборовського розстріляти. І вже 25 серпня вирок було виконано.

Знайомлячись зі справою, я звернув увагу на те, що в ній не було наведено жодного доказу «антирадянської агітації». Усе шито білими нитками. У справі — анкета, протоколи одного (!) допиту підсудного та трьох свідків (як згодом виявилося — сфабриковані) і обвинувальний висновок... Арештували його без санкції прокурора, звинувачення не було пред’явлено.

Про те, як і коли закінчив земний шлях Іполит Зборовський, його рідні не знали більше двадцяти років. У 1956-му дружині прийшло повідомлення, що він помер 1942 року в таборі від інфаркту, але то була брехня. У листопаді 1958-го Фросина Панфілівна звернулася із заявою на ім’я Генерального прокурора СРСР. Відповідь була підставою для перегляду кримінальної справи по звинуваченню Зборовського і його повної реабілітації. Дружині видано відповідну довідку 1 жовтня 1959 року.

...Фросина Панфілівна була молодшою від чоловіка на п’ятнадцять років. Було у Зборовських двоє синів і дві дочки. Коли батька забрали у 1937-му, Юрієві вже виповнилося тридцять, В’ячеславу — двадцять вісім, Галині — вісімнадцять, а Марії — чотирнадцять. По-різному склалися їхні долі. Сини, зрозумівши, що нічого доброго їм як дітям «ворога народу» не діждатися в рідних місцях, самі подалися до Сибіру.

Галину ж після арешту батька виключили з комсомолу, примушували зректися тата через обласну газету, але вона не зробила цього. Під час війни допомагала партизанам. Жила в Бершаді, працювала медсестрою, померла кілька років тому. Членів родини Зборовських підтримували односельці, адже бачили, що ніякої вини за Іполитом Чеславовичем нема.

Наймолодшій дочці Іполита Чеславовича Марії зараз 87 років, вона живе в Києві. У районі ж проживають численні нащадки Зборовських. А правнучка Галина Струтинська стала всесвітньо відомою артисткою цирку, здобула титул «Міс Магія», разом із сім’єю живе зараз в Берліні.

...На щастя, відійшли в минуле вбивчі ярлики типу «ворогів народу» чи членів сімей таких «ворогів». Повернуто чесне ім’я неординарній людині — Іполитові Чеславовичу Зборовському, справжньому патріотові України й рідного краю, творчій особистості й подвижникові.