Музика Болоньї під середземноморським дощем
Коли я вперше приїхав до Болоньї, то пішов пішки від залізничного вокзалу в готель. Було це пізно ввечері. Зауважу, що приїхав я туди, звичайно, не на потязі. Просто автобус з болонського аеропорту ім. Гульєльмо Марконі довозить пасажирів саме до вокзалу. На таку поїздку йде рівно п’ятнадцять хвилин, не більше. А від вокзалу вже можна добиратися туди, куди потрібно. Є таксі, є декілька автобусів. Але це я зрозумів потім. А в перший вечір мені й на думку не спадало скористатися якимось банально-буржуазним транспортом. Як же так — відмовитися від перших кроків романтичною вечірньою Болоньєю?! Ну вже ні, я не який-небудь жалюгідний обиватель. Тим паче, що готель знаходиться в досить зручному місці, зовсім не на околиці. Для автобусів уже запізно. За плечима в мене лише рюкзак (придбаний у далекому Сан-Сальвадорі і відремонтований у рідній Іспанії). Добре, що не потрібно тягнути нічого важкого. Тому я вільний у своїх діях і можу хоч півночі тинятися, де надумається.
Першого ж вечора я поставив собі «залік» у частині тиняння нічною Болоньєю і потім вже використав свій час у цьому місті інакше. А поки... Йду в потрібному напрямі. Не пам’ятаю вже, як я його для себе з’ясував. Про дещо запитував у нечисленних перехожих. Італійська — це мова моєї юності. І почувався щасливим, що можу розуміти італійську мову в будь-якому темпі і з будь-яких вуст. Врешті-решт, я зустрів чоловіка, який при перших звуках мого запитання вже з готовністю безпорадно розвів руками. Ніяк не зрозумію, чому. Я ж не збирався запитувати в нього щось незрозуміле або просити грошей на квиток до Гранаду (як колись попросив у мене один парубок у Севільї). Але через секунду, коли він дослухав запитання (про місцезнаходження вулиці Феррарезе — via Ferrarese), він сказав: «Це там, попереду, на цій вулиці багато дерев». Я відразу ж зрозумів, що блукати не доведеться. Але перша ж вулиця теж виявилася схожою на бульвар із деревами, при цьому вона не була вулицею Феррарезе. Що ж, не біда, пройшовши ще один квартал, я, нарешті, звернув куди потрібно. Ще кілька хвилин — і я вже в готелі. Забігаючи наперед, вкажу, що готель цей перевершив всі очікування. Маючи офіційні чотири зірки, він сповна тягнув на всі п’ять. Але такий прийом позиціювання готелів досить поширений: щоб не відлякувати клієнтів уявною дорожнечею, не кожен готель квапиться пройти переатестацію і підвищити свою «зоряність». Досі шкодую, що в мій другий приїзд до Болоньї я не вибрав його ж. Хоча другий готель теж виявився досить і досить непоганим. Просто він був розташований трохи далі, приблизно у восьми хвилинах ходьби від першого. Тож я став жертвою власної пристрасті до різноманітності.
Продовження першого вечора в Болоньї виглядало досить несподіваним. Вийшовши вночі з готелю, я попрямував в історичні квартали міста. І приголомшено споглядав ніч у тих супертуристичних місцях, в які кожна нормальна людина приходить удень. Моєму погляду відразу ж відкрилися і Пьяцца Маджоре, і площа Нептуна, і все інше. Що ж, це було вперше і лише один раз. Нічна Болонья стала віднині для мене знайомою і доступною. І надалі, якщо я й затримувався в місті допізна, то вже не як «зачарований мандрівник», а як випадковий припізнілий перехожий, який поспішає. Між іншим, першого ж вечора я встиг прямо на тротуарі знайти якусь готівку. Поспішу розповісти, що загальна сума знайдених нікому не потрібних грошей, розкиданих вулицями міст Італії, з часом наблизилася до сорока євро. Але хто ж тут винен? Може, італійцям гроші просто не потрібні. Те, що інколи лежало під моїми ногами, не помітив би лише сліпий. І практично завжди це були купюри, не монети.
Хоча не все було так просто. У Болоньї поступово виявилося якесь «зачароване коло». Воно полягало в тому, що йдучи з готелю в бік історичного центру, я з друзями кожного разу проробляв все той же крюк, що подовжував і, разом із тим, урізноманітнював нашу прогулянку. Розумом я зараз розумію, як потрібно було ходити. Але під час перебування в цьому (зачарованому?) місті, кожного разу відбувалося неминуче блукання. Можливо, завдяки цьому я й побачив багато кварталів Болоньї, до яких навряд чи підступився б за інших обставин. Комусь іншому такі вигини піших прогулянок лише ускладнювали б подорож. Але не мені! Адже я люблю всі непарадні сторони життя кожного міста, в якому буваю. Втім, усі місця, що маються на увазі, ніяк не можна віднеси до околиць. Усе це розташоване в безпосередній близькості до залізничного вокзалу (а значить — до центру Болоньї). Посеред центрального кварталу з манірними перехожими, де все дихає віковою історією культури, я раптом помітив російський продуктовий магазин. На прилавках красувалася кабачкова ікра, гречана крупа та інші до болю «наші» продукти. А в якийсь момент промайнула барвиста афіша, оголошення про набір у болонську школу фламенко. Привіт з Іспанії, що зігріває душу...
Поруч із залізничним був і автовокзал. Вистоявши невелику чергу, ми запитали про автобуси в Ріміні (потрібно ж потурбуватися про неминуче продовження запланованого маршруту!). І сеньйора у віконці ввічливо пояснила нам, що з Болоньї у Ріміні ходять лише потяги. Це стало ще однією краплиною практичного досвіду, що безперервно здобувається в ході подорожей. На жаль, розрахувати і передбачити все на світі неможливо!
Консерваторія в Болоньї називається Філармонічною академією. Це була чи не головна моя мета в цьому місті. Я заздалегідь знав, що зайшовши в її хол, можна прочитати на стіні величезний список хрестоматійних імен композиторів, чия доля була пов’язана з цим закладом. Серед них має бути і великий Моцарт. У ті ж роки членом академії став і наш співвітчизник Максим Березовський. Потім були Россіні, Мейєрбер, Вагнер, усіх не перечитати. Зараз тут спокійно — з якогось вікна роздаються звуки рояля, а з магазинчика навпроти звучить скрипка — до речі, соната Моцарта. Звичайно, в запису. Там продають сувеніри. І поки що невідомо, скільки нових музикантських імен відкриє нам Болонська академія. Біля її дверей — кнопка старого дзвінка. Довкола тихо, красиво і безлюдно, як на картинках альбому чи підручника. Злегка штовхаємо двері і — о диво! — вона виявляється відкритою. Усередині — напівтемрява. Ані душі. Придивляємося до мармурових дощечок на стіні. Одна з них присвячена минулим меценатам закладу, інша є тим самим списком випускників академії, серед яких, звичайно, значиться і Моцарт. Невже прямо тут ступала Його нога? Далі видно гратчасті двері, вони замкнені. Все-таки таємниця має залишатися таємницею. Хай я заберу з собою частину цієї загадки. Але навіть у такі хвилини випадкового, бездіяльного споглядання жоден музикант не зміг би залишитися байдужим.
А тепер саме час, подивившись на карту, пройти далі вуличками Болоньї. Якщо вже ми заговорили про навчальні заклади цього міста, то перше, що спадає на думку, — прославлений Болонський університет. Не секрет, що він найстаріший у Європі. Зараз він розташований у Палаці Поджі. При ньому є музей, навіть кілька музеїв. Кожен може вільно зайти всередину і прогулятися похмурими коридорами цієї древньої споруди. Тут є внутрішні дворики, поступово ви потрапляєте в новий корпус. Або в бібліотеку — вона, здається, знаходиться в іншому палаці, але вхід через основну будівлю. А ось і бюсти найвидатніших випускників університету, у тому числі й Данте та Коперника. Дивитися бюст на Данте — велика насолода, не знаю, чому. Як і на його пам’ятник на Пьяцца Санта Кроче у Флоренції. Характерний капюшон, загострені риси обличчя. Чомусь згадалася Ахматова, з багатьох причин. І тому, що «Ты ль Данту диктовала страницы «Ада»?», і тому, що була її поїздка до Італії, і тому, що вона якось сказала дотеп стосовно того, що Маргарита Алігер — однофамільниця великого поета...
Болонья — місто з найбільшою кількістю портиків у світі. Вони розташовані уздовж стін старовинних будинків і прикрашені колонами різних епох. Їхня загальна довжина складає 35 кілометрів! Це дуже зручно: у дощову та вітряну погоду ви можете пройти весь центр, не виходячи з під навісу і навіть не розкриваючи парасольку. Лише інколи потрібно перебігати перехресну вуличку (перебігати — якщо йде дощ і ви без парасольки).
Одна з «візитівок» Болоньї — площа з двома баштами, що називаються Азінеллі і Гарізенда. Одна з них дуже похилилася. Отже, похилені башти я бачив не лише в Пізі, а й тут, і, до речі, у Венеції. Тепер довкола двох болонських башт усе забудовано, причому прадавніми будівлями. Але колись дуже давно ця площа була великою і просторою. Відвідавши цю відому Пьяццу, ми вздовж безкінечних портиків пішли далі й, нарешті, вийшли на іншу площу. Тут була чутна музика — звучали найнесамовитіші фрагменти з «Ріголетто» Верді. Що це? Виявляється, ми впритул наблизилися до знаменитого оперного театру Болоньї — Театро Коммунале. Скільки великих композиторів із хвилюванням переступали його поріг, скільки оперних шедеврів уперше побачили світло рампи на його сцені! Впродовж цілого дня тут транслюють музику з італійських опер. Завжди, навіть коли довкола немає жодного перехожого. Сезон у цьому театрі виглядає не так як у нас. Одну й ту саму виставу там дають багато разів поспіль, потім переходять до наступної. Та і в розпал зими, коли київські афіші пістріють новими назвами, тут — міжсезоння, і театр закритий. Власне, така побудова оперного сезону типова для «закордону».
Якось надвечір ми блукали чарівними кварталами, шукаючи болонську пінакотеку. Нарешті, запитали у перехожого синьйора, і відразу знайшли. Національна пінакотека Болоньї — бенкет для очей. Того вечора людей майже не було. На вході сиділи веселі тітоньки. Чомусь запитали в мене, як буде по-іспанському «парасолька», і довго сміялися. Це недивно — я тут завжди іспанець, це доля. Хоч і говорив із ними італійською мовою (вони просто «запеленгували», що між собою ми весь час розмовляємо по-іспанськи). У пінакотеку можна заходити хоч із кулеметом, але парасольку, будь ласка, здайте в гардероб! У світі не так уже багато музеїв, в яких цілі зали віддані справжнім роботам майстрів XIV століття. Але в Італії — це часто-густо. Не кажучи вже про пізніший живопис. Щоправда, деякі полотна Рафаеля в болонській пінакотеці представлені в копіях, але й це вражає.
Вдалося побувати і в музеї Джорджо Моранді. Колись я вперше відкрив для себе цього художника на виставці в Москві, на Волхонці. А тут — окремий музей! Ще б пак — адже він навчався і викладав у Болонській академії мистецтв. Прийшли перед самим закриттям, але побачили все. Усмішливі бабусі-доглядачки, вже одягнені в пальта, з сумочками напоготів, ходили кругами і чекали, поки ми насолодимося. Тут же, поруч із музеєм, майже в цьому ж приміщенні була розташована виставка, присвячена Гульєльмо Марконі, — італійському фізику, більше того — першому нобелівському лауреатові з італійських фізиків. Я вже сказав, що його ім’ям названий болонський аеропорт. Експозиція — суперсучасна. З десятками і мало не сотнями комп’ютерних екранів, проекторів, навушників, зі всякими інтерактивними приладами і демонстраційними досягненнями. Тут навіть складно все описати і згадати. Є, наприклад, імітація розмови двох учених — два бюсти, на яких проектується промінь, що «малює» міміку і артикуляцію губ. Їхні голоси звучать у записі (у виконанні акторів), і ви спостерігаєте цей своєрідний технотеатр. Виставлені старі прилади. У все вкладений просто океан інформації, всього за один раз не перечитати і не переслухати. Можна, зокрема, роздрукувати своє ім’я, написане азбукою Морзе. Або доторкнутися якоюсь паличкою до чогось, внаслідок чого проскакує розряд та іскра. Одним словом — усе дуже винахідливо і, прямо-таки, розважально. Якщо навіть ви не є кровно зацікавленою у фізиці особою, вам усе одно буде цікаво — дуже вже оригінальна форма подання інформації. При вході ви вписуєте своє ім’я у важкий журнал. Виставка страшно дорога, враховуючи витрати на монтаж і матеріали. Але для відвідувачів вона була безкоштовною.
Музей Моранді і виставковий зал, що вміщав тимчасову експозицію Марконі, розташовані в старовинному приміщенні Аркіджінназіо. Тобто, саме там, де колись був Болонський університет. 1803 року, після реформи наполеонівської епохи, університет перекочував в інший палац. А цей самий Аркиджінназіо — відома за картинками будівля з невеликим портиком, розташована на Пьяцца Маджоре, неподалік від Святого Петроніо і пам’ятника Нептуну. Тут — серце Болоньї, центр міста «за версією Х—ХIV століть». Навпроти Св. Петроніо красувалися гігантські яскраво-червоні матер’яні афіші — «Виставка італійських динозаврів». Що ж, італійці мають право пишатися не лише античними, але й доісторичними старожитностями.
Для Болоньї характерні зимові дощі. «Що ти хочеш? Середземноморський клімат!», — казали мені досвідчені європейські друзі. На вулицях запросто можна знайти новісінькі парасольки, щойно викинуті власниками. Напевно, це особливий шик — купити за кілька євро китайську парасольку, потім зупинити таксі і ефектно викинути нову, але вже не потрібну в дану хвилину парасольку мало не на проїжджу частину. Мені неодноразово доводилося спостерігати подібні сцени. Під час останньої поїздки Італією саме в Болоньї я провів найбільше часу, сюди прилетів із Риму, звідси виїхав у Флоренцію, потім сюди ж повернувся з Парми. Болонья, на подив, зручна для залізничних поїздок безліччю історичних міст півночі Італії. Звідси ж я їздив і до Венеції, з перших же кроків побачивши це місто точнісінько таким, яким його описав Пастернак в «Охоронній грамоті».
