Ванільне побачення
Що це так смачно пахне, — буває зловиш себе на секундній думці. Це ж ваніллю, звичайно, ваніллю! Тут нічого й додавати не потрібно. Запах такого безпрограшного прямого влучання і чарівливості поза конкуренцією.
На щастя, особи, які й дня не можуть прожити без ванільного флеру (адже не будеш пекти щодня), знайшли вихід і тут: придбали парфуми лише бажаних брендів, а на кухні на видному місці поклали циліндрик із ваніллю. Виникає бажання насолодитися запахом: відкрив циліндрик — вдихнув, і ти готовий до радощів життя. До того ж ця залежність абсолютно безпечна в соціальному плані, а, отже, навіть корисна: миттєво повертає чудовий настрій.
Якщо вдуматися, хоч особливо й не помічаємо цього, то й життя ми багато в чому дегустуємо за запахами — смачно, не смачно, ніяк...
Виявляється, в тропіках культивується понад 100 видів ванілі, але мені, та й більшості, знайомі лише запахи ванілі в домашніх пирогах і кремах для тортів, у глінтвейні, в будь-якому сорті кави, а ще в парфумах.
Та все ж варто зіскочити з майже гастрономічного ухилу, куди вже мимоволі почало заносити, і пояснити, що на виставку художниці Наталії Фурманової ноги самі принесли, тільки-но побачила слово ваніль на плакаті запрошення Pit-Art. Мабуть, кодова кнопка спрацювала, і стало відразу цікаво, хто ще так само закоханий у ваніль, що нову виставку так і назвав. Невже полотна присвячені ванілі та інжиру? Все виявилося не так.
Захоплена молода художниця сприймала свої подорожі французькими містами не лише очима, але й мабуть носом: запахи паризьких, ліонських кафе, булочних, чарівливість загального забарвлення фасадів будинків, дахів, захват від великої кількості кольорів — все це розбурхувало. До того ж, вона гостювала у своїх чисельних друзів, а отже, були чудові спільні посиденьки з випічкою. Ось і виходить — скрізь ваніль правила бал.
Багато робіт було написано з підвіконь квартир моїх друзів, — пояснила Ната. — Потім, блукаючи з ними чудовими вулицями, насолоджуючись у театрах, я збирала інформацію, пробуючи її ніби на смак. Виходило смачно. Так і народилася моя нова виставка. У ній, як в найнеобхіднішій записній книжечці, лише найнеобхідніші записи-враження від пікантності міст, зустрічей, пригощань. Адже як буває, перекинешся з людиною одним-двома словами і відразу розумієш — ми на одній хвилі. Так і в подорожі — вбираєш всі відтінки чужого життя щохвилини і відчуваєш, що вже не зможеш вислизнути з цих обіймів, поки не спробуєш відновити мить, не приміряєш її на себе. Непомітно ця сама мить, уміщається на полотні, стає ніби вічною.
Роботи Наталії Фурманової зараз знаходяться в багатьох приватних колекціях Німеччини, США, Канади, Франції, Польщі, Болгарії. Це окрім України, звичайно.
В салоні галереї Pit Art, де, зазначу, досить європейська атмосфера й часто проходять музичні вечори, її ванільно-коричневим, жовто-цегельним, помаранчево-жолудевим пейзажам вельми комфортно й затишно. Їхня неприхована життєрадісність, дзвінкість виразно відтіняють аристократизм самої галереї. Художниця не приховує, що в своєму живописі намагається вихопити скороминущість зустрічей, де всьому є місце — гротеску, веселощам, ліризму.
Перш за все, — відверто каже співбесідниця, — я просто пишу, аби весело провести час і святкувати своє життя на землі найбільш барвистим, радісним, почуттєвим і інтенсивним з усіх можливих способів, як я розумію. Радість життя — це просто мій девіз.
До речі, в цей похмурий недільний день в галереї було досить багато відвідувачів. Деякі прийшли з дітьми, які мріють спробувати себе за мольбертом. Виставка стала для них своєрідним майстер-класом.
Не закохатися у ванільно-інжирні роботи важко, описувати своє захоплення не буду: ваніллю не ділюся, тут я жадібна. Художниця ж навпаки, підживила всіх, хто завітав до галереї того осіннього дня такими соковитими нюансами, що довкола стало світло, та й кава, здається, пахла ваніллю. Швидко все кисле з життя, якщо у кого й було, то зникло. Адже тут, у французьких пейзажах, оспівувалася лише радість життя.
Як не підспівати.
