Кабульський щоденник

ТІЛЬКИ НЕ «ІНТЕРКОНТИНЕНТАЛЬ»

Після тижня в пакистанському Пешаварі я — в Кабулі. Ночувати в готелі «Інтерконтиненталь», — не зважаючи на хорошу тут охорону і кількаметрові блок-пости, — я не став. Прислухався до порад обізнаної людини. В Кабулі багато людей вважає, що ті, хто живе в шикарних готелях, підтримують грішми Карзая. Тому проживаючи там, легше можна стати мішенню талібів. Бойовики не одноразово обстрілювали «Інтерконтиненталь» із ракет...

Маленька віла за бетонною стіною, де живуть співробітники «Каритас Німеччина» — між іншим чудові люди — видалася мені місцем спокійнішим. Щоправда, двох афганців, що нас охороняли, німкеня-шефиня, велика фарбована блондинка, у напіввійськовому вбранні кольору хакі, застала серед ночі сплячими і наступного ранку викликала на «килим». Обидва виправдовувалися, що засипають через те, що вдень працюють ще на іншій роботі — наглядачами у кабульській в’язниці. Обоє червоніли. Напевно, через те, що звітувати й виправдовуватися їм доводилося перед жінкою.

ПОХОВАНА В КАБУЛІ

Кабул тріщить по швах під натиском людей, що прагнуть суди потрапити, а околиці швидко перетворюються на нетрі. В місті важко виявити хто є хто. Влада боїться, що разом із біженцями в столицю можуть проникнути таліби. Ворог тут — поняття відносне. До їх числа потрапити можна досить легко. Аби захопити чиюсь земельну ділянку чи помститися колишньому кривднику, владний чиновник може начепити на вас ярлик таліба чи підкинути наркотики.

Серед моїх сусідів по кімнаті, помічників із Європи, виявилися й ті, хто втік сюди після серії нападів на південному сході країни. В кімнаті на стіні висить фотографія їхньої колеги з Франції — 29-річної Бертини. Декілька років тому таліби її застрелили у самому центрі Кабула. Розповідають, що чоловік із рушницею серед білого дня підійшов до її авта і без будь-яких емоцій застрілив Бертину та важко поранив афганця-шофера. Француженка була закохана в Афганістан і працювала за покликом серця. От і залишилася вона тут назавжди. Її, «невірну», поховали на одному з кабульських кладовищ...

ПЛЮСИ Й МІНУСИ

Життя продовжується. У Кабулі й далі працюють багато міжнародних організацій. Але все має свої плюси й мінуси. Саме через ці організації вартість житла пішла так стрімко вгору, що за гарні особняки деякі західні організації погоджуються платити по 10 тис. доларів на місяць. Неурядові організації з європейських країн намагаються налагодити в афганській провінції роботу своїх філій і побут співробітників. Вони постійно стикаються з однією і тією самою проблемою. Працівники цих організацій хочуть, щоб місцеве населення не плутало їх із підрозділами НАТО, а тому не бажають розташовуватися поблизу військових контингентів. Але, з іншого боку, ці ж співробітники у разі загрози їхньому життю не можуть обійтися без допомоги західних військових.

ПЕРШИЙ ХАБАР

Удень афганська столиця здається безпечним місцем. Але свій український паспорт я на всяк випадок залишив на «явочній квартирі». Розуміючи, що брехати негарно, я все-таки вирішив видавати себе, якщо припече, за австрійця. До речі, теж за порадою досвідченої людини. Бо тут багато хто не забув радянську інтервенцію, а українець я чи білорус — немає різниці. Нас пам’ятають як радянських, а всіх радянських називали й називають росіянами.

Ніч у Кабулі — суцільна темрява. Столиці час від часу не вистачає електрики. Готель «Інтерконтиненталь» мені все-таки довелося навідати. Батарейки в фотоапараті зненацька сіли, треба було добувати нові. Вийшов із готелю, який розташований на високому пагорбі й побачив, що внизу, у метрах чотирьохстах від нього, там де розташовано військову базу, сідає вертоліт. Джипи, військові санітарні машини, — усе вказувало на те, що щось сталося. Непомітно для охоронців (вони задивилися на вертоліт) я переліз через бетонну огорожу й через кілька хвилин опинився біля військової частини. Інцидент виявився досить прозаїчним. Американський солдат, упавши зі сходів, зламав собі ногу. Вертоліт із пораненим полетів. Джипи з німцями й американцями виїхали, і я зрозумів, що я в результаті один на один залишився з місцевим персоналом, одягненим у дивну зеленувату форму. Через дві години «бесіди» зі мною ми знайшли спільну мову, але моя цікавість коштувала мені 100 доларів. Мій перший у житті хабар...

ОДВІЧНА ІСТОРІЯ ПРО КУРКУ ТА ЯЙЦЕ

Жінок у місті майже немає. Колега з Фінляндії Ніна змушена ходити містом закутана в хустку і до цього вже звикла. Але вона ніяк не може змиритися з відсутністю жіночих туалетів на вулицях. Ніна навіть зверталася з цим питанням до місцевих політиків. «А навіщо туалети, якщо жінки вулицями не ходять?» — відповів жартома якийсь діяч. «Але жінок на вулицях не буде, якщо ви не побудуєте для них туалети!» — роздратовано заперечувала Ніна. Вічна історія про курку та яйце...

Усюди гори сміття, іржаве залізяччя, штукатурка. До схилу пагорба на околиці Кабула туляться халупи, меньші за курятники. Тут живуть нікому не потрібні вдови. В них нема ні роботи, ні «субсидій». Хіба що тільки жебракувати. Я довго вдивлявся в цей гнітючий пагорб, у закутаних у все вицвіле жінок. Одна з них тягла нагору в своє «ластівчине гніздо» воду.

Зрідка все ж таки бачиш зграйки одягнених у паранджу жінок. Вони схожі на снопи соломи, що рухаються, чи на курей, що, як за півнями, безмовно йдуть за своїми чоловіками. Зате — бачиш чоловіків, що прогулюються один із одним, тримаючись за ручки. Чоловіче товариство з гомоеротичним присмаком. У повітрі агресивність. Напевно подібне відчуваєш у чоловічій в’язниці...

Був у сільській школі. Шкіл тут, дякуючи президенту Карзаю, відкрили багато, але їх усе-таки не вистачає. Часто заняття проводять у три зміни. Важко в школах дівчатам. Прихильники старого режиму нападають на них. Особливо в селах. Жіноча освіта для декого тут все ще рівносильна порнографії.

ОПІУМ ДЛЯ НАРОДУ Й ЗАКОРДОНУ

Наскільки релігія є опіумом для народу — нехай вирішують самі афганці. Інша справа опіум справжній. Він є засобом виживання і став другою справжньою релігією. Західні добродійники мимоволі теж роблять афганцям ведмежу послугу. Роздаючи народу мішками привезене сюди борошно, вони не тільки рятують голодних, а й спричиняють падіння цін. Вартість борошна на афганських базарах знижується, і селяни, щоб залишитися на плаву, збільшують посіви маку.

Макове поле, як мені розповідали, прибутковіше за пшеничне разів у п’ятдесят. Щоправда, при сівбі чи збиранні врожаю можна наступити на радянську чи американську міну. Знешкодження однієї міни вартістю в три долари обходиться платникові податків у 800 дол., а селянину може коштувати життя чи відірваної ноги.

По-справжньому проблемою наркотиків стурбовані лише англійці та американці. Англійці більше тому, що вивезений із Афганістану опіум опиняється в Лондоні, а американці — тому, що на здобуті від продажу наркотиків гроші вороги — таліби — можуть знову озброюватися. За доставку «товару» тут часто розплачуються зброєю, а успіхи в скороченні виробництва опіуму невеликі. Левова частка наркотику опиняється в колишньому Союзі. Головні ворота — Таджикистан, кордон якого з Афганістаном тягнеться на 1400 кілометрів. Серед наркокур’єрів чимало жінок, останнім часом це здебільшого вдови, що заробляють таким чином на життя собі й дітям.

НА ПРОЩАННЯ

За день до відльоту в Пакистан ночував під Кабулом у худого безногого вчителя. Закутана в довгу чадру дружина хазяїна час від часу з’являлася, підливала нам чаю та втікала. Східна гостинність у буквальному розумінні цього слова. Розмовляли англійською, трохи російською. Аслан колись учився в Мінську. Розмовляли до півночі при гасовій лампі і зашторених вікнах про політику й банальне. Інтервенція американців, на думку вчителя, звільнила Афганістан. На відміну від Іраку... В Афганістані американцям та їхнім союзникам вдалося схилити шальки терезів на свій бік. Хоча й за радянської інтервенції, з його слів, було не все погано, особливо в галузі народної освіти. Може, сказав він це із ввічливості?