Iсторію ще належить написати...

«Мама кричала: «Дзетко, гарым!». Голые выскочили на двор, смотрим: все хаты горят, стрельба, крики... Мы побежали спасаться на огород, а мама вернулась в дом, хотела что-то вынести. Соломенная крыша хаты к тому времени уже пылала. Я лежал, не двигался, долго не возвращалась мама. Повернулся, а ее человек десять, даже женщины, колют штыками... Катя, сестра моя, вскочила, просила: «Не стреляйте!»... Я закричал: «Дзядзечка, не забевайце маю сястру!». Но раздался выстрел. Пальто сестры вмиг набрякло кровью. Она умерла на моих руках. Я навсегда запомнил лицо убийцы. Помню, как я отползал. Смотрю, соседку Феклу Субцельную вместе с малюткой-дочкой живьем бросили в огонь. Свою кроху тетка Фекла держала на руках. Дальше, у дверей пылающей хаты, лежала старушка Гриневичиха, обгоревшая, в крови... Огородами мы с братьями доползли до дядьки. Дом его сожгли, а он чудом выжил. Выкопали землянку, в ней и жили».

Це не описання гітлерівських звірств на окупованій радянській території. Це записані білоруським краєзнавцем Віктором Хурсиком свідчення одного з уцілілих під час штурму і знищення червоними партизанами села Дражне. Ці свідчення (а дослідник опитав усіх, кого міг) повністю підтверджені документами з Національного архіву Республіки Білорусь й опубліковані у книзі «Кров і попіл Дражна», яка, мабуть, багатьом читачам істотно змінила звичні уявлення про війну з нацизмом.

Слово автору книги та зібраним ним свідкам:

«У деревенского продовольственного магазина мы встретились с другими живыми свидетелями партизанского преступления. До дома Евы Мефодьевны Сироты (сегодня бабушке идет 86-й год) партизаны не добрались.

— Деточки, не дай Бог кому-нибудь узнать ту войну, — хваталась за голову Ева Мефодьевна. — Мы выжили, а мою подругу Катю застрелили, хоть кричала: «Я своя!». Застрелили невестку и свекровь, их маленького мальчика бросили умирать. А ведь отец их семейства воевал на фронте.

— Люди хавались в ямах из-под картошки, так одну семью прямо там и расстреляли, не пожалели, — с отчаянием говорил 80-летний Владимир Апанасевич. Дедушка не выдержал и разрыдался. — Меня судьба спасла, а ведь некоторых подростков партизаны специально отводили за полкилометра в поле и расстреливали...».

Як? Чому? Навіщо? Історія дуже проста — і надзвичайно радянська.

Сталіну навесні 1943 року набридло, що білоруські партизани відсиджуються у лісах, він наказав їм активізуватися, Друга мінська партизанська бригада під командуванням Іванова (присланий з Москви офіцер) спробувала взяти штурмом село Дражне, в якому стояв поліцейський гарнізон. Але цей штурм, який був бездарно спланований, поліцаї відбили. Тоді командування бригади вирішило захопити ту частину села, в якій не було поліцейських укріплень, спалити будинки, повбивати місцевих жителів і видати їх за поліцаїв (бо ж існувала певна система контролю з боку штабу партизанського руху за окремими загонами й бригадами, і трупи та спалені хати для звітності треба було мати, як то кажуть, під рукою). Подібні випадки траплялися і в інших місцях — скажімо, у селі Старосілля Могильовської області.

Бравий комбриг Іванов (котрий, за спогадами учасників війни, улюбленим методом виховання вважав розстріл на місці і вдавався до цього дуже часто) в рапорті начальству підбив підсумок «бойової» операції такими чином: «Бой прошел очень удачно. Свою задачу выполнили, гарнизон разгромлен полностью, за исключением п’яти дзотов, в которые войти не удалось, остальная полиция уничтожена, убитыми и задохнувшимися от дыма насчитывается до 217-ти сволочей...»

За цю «операцію» чимало партизан було представлено до нагород.

А безпосередньо палили і вбивали дражненців (чудово розуміючи, що це ніякі не поліцаї!) партизани загону імені Кутузова, яким командував такий собі Ізраїль Лапідус. Інші загони бригади Іванова «кутузовців» прикривали. Після війни Лапідус працював у Мінську, в обкомі партії, жив заможно й помер героєм. А от Іванов 1975 року вкоротив собі віку...

...Уся ця розповідь, хоча вона й сама по собі, як на мене, має значення у сенсі кращого розуміння історії війни та природи радянського ладу, в даному контексті є тільки преамбулою до головного. А саме — до розуміння того, з ким же воював у тодішній Білорусі Роман Шухевич й інші майбутні стрільці та старшини УПА у складі 201-го поліцейського батальйону.

Скільки сказано за останній час представниками нової влади та їхньою інтелектуальною — а часом і не дуже — обслугою про «колаборацію» провідників українських націоналістів та про їхні «постріли у спину» героїчним червоноармійцям та партизанам.

Щодо співпраці з певними державними структурами Німеччини — це правда. Співпрацювали українські націоналісти передусім із абвером, німецькою військовою розвідкою. Але яка колаборація, коли ані Бандера, ані Шухевич не були радянськими громадянами? Це поляки можуть висувати претензії такого ѓатунку, бо юридично лідери ОУН, які у 1939—1941 роках не прийняли українського громадянства, залишилися громадянами Польщі. Ба більше: Сталін 30 липня 1941 року підписав угоду з польським еміграційним урядом Сікорського, яка скасувала територіальні зміни внаслідок пакту Молотова—Ріббентропа. Тож галичан і волиняків сам Сталін тоді цілком офіційно повернув у стан «польських громадян», чим і спровокував, до речі, страшну волинську різанину. Але тоді виходить, що геть усі західні українці тим більше не колаборанти, хоч із Москви дивися, хоч із столиці УРСР Києва...

Але головне — це бої формувань націоналістів з радянськими партизанами та Червоною армією. Про загальні абриси цієї проблеми — іншим разом, зараз же зосередимося на діях створеного на основі розформованих легіонів «Роланд» та «Нахтіѓаль» 201-го поліцейського батальйону, який ніс службу на території Білорусі. Адже саме з цим періодом життєвого шляху головного командира УПА Романа Шухевича та низки його сподвижників пов’язано чимало міфів, які виникли не тільки внаслідок їхнього продукування добре оплачуваними «контрпропагандистами» різного штибу, як у минулому, так і зараз, а й у результаті банального незнання широким загалом фактів.

Отже, нагадаю ці факти.

201-й батальйон охоронної поліції був сформований у Франкфурті; його вояки, серед яких, крім членів ОУН з «Роланду» та «Нахтіѓаля», було і близько 60-ти військовополонених червоноармійців з Дніпропетровщини та Полтавщини (звернімо на це особливу увагу), підписали річний (звернімо увагу і на це) контракт. У батальйоні було чотири роти, однією з яких командував сотник Шухевич; очолював частину майор Євген Побігущий.

Контракт підписали 1 грудня 1941 року; 16 березня 1942 року був одержаний наказ виступати на схід, і за три дні, отримавши польові кухні, боєзапас та номер польової пошти, батальйон виїхав до Білорусі, де був включений до 201-ї охоронної дивізії 3-ї танкової армії вермахту, яка входила до групи армій «Центр». Основною задачею частини було забезпечення охорони шляхів сполучення у трикутнику Могильов—Вітебськ—Лепель, де діяли радянські партизани та загони парашутистів. Розкиданий по дванадцяти точках, батальйон отримав для охорони територію у 2400 кв. км. Тобто йшлося про охорону фронтового тилу, оскільки сам фронт проходив не так далеко — взимку Червона армія в ході контрнаступу спробувала увірватися на територію БРСР під Вітебськом, але була тоді відбита.

16 червня відбувся перший серйозний бій із партизанами, в якому загинули двоє українських вояків, 25 червня — другий. 19 серпня авто Р. Шухевича підірвалося на міні. Згодом батальйон розгромив великий загін десантників-парашутистів. Найбільших утрат батальйон зазнав 29 вересня 1942 року, коли загинуло 26 вояків разом із командиром взводу Р. Кашубінським.

Після завершення строку контракту, 1 грудня 1942 року, весь особовий склад (відзначимо й це) відмовився його продовжувати. Батальйон було переведено до Могильова і розформовано 6 січня 1943 року. Всі українці (серед них і «східняки») були відправлені до Львова, де й «розсмокталися» хто куди, не захотівши далі брати участь у німецьких формуваннях. За відвагу, проявлену в боях на території Білорусі, офіцери батальйону Брилинський (поручник), Малий та Герцик (чотарі) були відзначені німецькими нагородами.

При цьому поліцейські-українці відігравали щодо місцевого населення роль своєрідного «демпфера», який пом’якшував як визиски німецьких окупантів, так і агресивність радянських партизан та десантників. Сувора дисципліна українських вояків, схожа мова, дотримання релігійної обрядовості вигідно відрізняли вояків 201-го батальйону від усіх, з ким стикалися прості білоруси у цю трагічну добу. Як казали самі місцеві, «украінцы — ласкавы народ».

Отож, ані німецьких нагород Шухевич не одержував, ані «сотні сіл і хуторів» не палив, ані гауптштурмфюрером СС не був. І навіть якби захотів, то не став би: щоб отримати 1942 року звання офіцера СС, треба було довести чистоту своєї арійської крові щонайменше з кінця XVIII століття! Це вже десь із 1944 року можна було до «чорного ордену» нацистів потрапити і без купи довідок, бо смажені півники дзьобнули Третій райх туди, куди треба.

До речі: у мене склалося враження, що деякі автори навмисно «плутають» 201-й охоронний батальйон зі 101-м. Останній дійсно проводив масові каральні акції в Білорусі, але вже з літа 1943 року; сформований він був в основному із колишніх військовополонених, і командував ним майор Червоної армії донеччанин Ростислав Муравйов. От він справді 1944 року, коли батальйон був переданий до складу 30-ї дивізії СС, дослужився до звання штурмбаннфюрера...

А тепер детальніше щодо того, з ким саме воював Шухевич та інші вояки 201-го батальйону. Незалежний білоруський дослідник Пармен Посохов (він сам так себе позиціонує), пише: «...В начале 1942 года партизанское движение Белоруссии в основном представляли, во-первых, окруженцы и бывшие военнопленные, во-вторых, диверсионные группы НКВД вроде Заслоновской, и, в-третьих, группы разведуправления Генштаба типа Линьковской, заброшенной поначалу в соседний с Лепельским Чашниковский район. Местное население пошло в лес, начиная со второй половины 1942 года, а массовый характер это приняло в 1943 году».

Інформація ця цінна тим, що Посохов відверто налаштований не лише проти українського націоналізму, а і, схоже, проти українців як таких. Власне, про відсутність серйозного народного партизанського руху та бойових дій між «справжніми» партизанами (а не розвідниками й диверсантами НКВД) та поліцією й охоронними частинами вермахту до 1943 року говорять майже всі серйозні дослідники. Що ж стосується 201-го батальйону, то серйозні дослідники з діаметрально протилежними ідеологічними поглядами сходяться на тому, що він не рвався у бій, часом ішов на домовленості про нейтралітет з партизанами (це робив, зокрема, і Шухевич), хоча, як уже було сказано, були й бойові зіткнення та жертви з обох боків.

Досі більшість українських громадян за інерцією бачать радянських партизан народними месниками і захисниками народу від ворожої навали. Дійсність була незрівнянно складніша і жорстокіша за ці уявлення. Як в Україні, так і в Білорусі. Ось красномовний фрагмент спеціальної інструкції, розробленої Центральним штабом партизанського руху і присвяченої боротьбі з проникненням до партизанських загонів нацистських агентів:

«10 августа 1943 года командир Осиповичского партизанского соединения Королев докладывал в Москву: «В последнее время гестапо использует евреев в целях шпионажа. Так, при Минском и Борисовском гестапо были открыты девятимесячные курсы для евреев. Шпионы рассылались по квартирам в городе и засылались в партизанские отряды, последние снабжались отравляющими веществами для отравления партизан и командиров. В Минской зоне был разоблачен целый ряд таких шпионов». Ось таке твердження. І висновок, він же — вказівка для партизан: «Для забрасывания в партизанские отряды в качестве разведчиков немцы используют евреев, надеясь на то, что партизаны, зная, что немцы евреев жестоко преследуют, будут оказывать им больше доверия...»

Уявіть тепер, яка доля у світлі цієї інструкції чекала на нещасних євреїв, котрим вдавалося втекти з концтаборів та ѓетто і добратися до партизанів? А тим часом головна «основа» таких «цінних вказівок» — тупа шпигуноманія, яка панувала в усіх радянських структурах як до війни, так і після неї, а особливо — під час війни. І хоча ця інструкція датована 1943 роком, але нема підстав вважати, що роком раніше радянські партизани були налаштовані інакше; власне, враховуючи загальну військово-політичну ситуацію, вони мусили ще більш недовірливо ставитися як до євреїв, так і до власної тіні...

А тепер повернімося до тверджень Пармена Посохова. Він вважає, що 201-й батальйон у Білорусі не воював, цілеспрямовано уникаючи серйозних зіткнень, а готувався до створення УПА і що його готував до цього абвер. Мовляв, лісиста місцевість, по якій було розкидано батальйон, вельми нагадує Волинь, а на додачу в Лепелі ще й була розташована школа абверу.

Попри фантастичний, на перший погляд, характер цих тверджень, я б апріорі не відкидав їх, а спокійно та неупереджено розглянув. Бо ж те, що контакти і співпраця Степана Бандери та Романа Шухевича з німецькою стороною у часи Другої світової війни мали місце, є беззаперечним фактом. Уся соль справи в тому, хто ж були головними діючими особами на німецькій стороні.

Насамперед, звісна річ, має йтися про адмірала Вільгельма Канариса, керівника служби військової розвідки і контррозвідки — Абверу — та про його підлеглих полковника Ганса Остера і полковника Ервіна фон Лахузена (останній безпосередньо курував зв’язки з ОУН).

Саме під їхньою егідою формувався так званий легіон Сушка (частина спецпризначення під командою полковника Романа Сушка на основі домовленостей з тоді ще єдиною ОУН) та батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».

Дуже цікавими були ці головні діючі особи. «Керівник абверу адмірал Канарис був переконаним антифашистом, але він був відданий Німеччині, і пряма праця на англійців суперечила його поглядам... Деякі підрозділи абверу стали центрами змови проти Гітлера... Одну з таких груп очолив полковник Остер», — пише британський дослідник діяльності спецслужб Філіп Найтлі. Справді: із п’яти керівників відділів абверу — троє змовників.

Канарис та Остер були страчені за змову проти Гітлера 9 квітня 1945 року; Лахузен був свідком обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, де він викрив чимало нацистських злочинів, наприклад, діяльність айнзацкоманд. З’ясовано, що 1940 року операція «Морський лев» — вторгнення нацистів до Британії — значною мірою не відбулася саме тому, що абвер подав значно завищені дані про кількість британських дивізій у метрополії. Після цього Канарис зробив усе можливе, щоб не допустити вступу Іспанії у війну на боці Німеччини та захоплення Гібралтару. Влітку 1943 року у Сантандері (Іспанія) Канарис зустрівся з керівниками англійської та американської спецслужб і запропонував угоду: усунення Гітлера від влади, денацифікація країни, перемир’я на Заході та продовження війни на Сході. Пропозиції не були прийняті політичним керівництвом Британії та США.

Крім того, на рахунку Канариса — ворога нацизму — понад 500 врятованих євреїв, і зараз одразу кілька єврейських організацій подали в Яд-Вашем прохання визнати керівника абверу праведником народів світу. Уявляєте: керівник військової розвідки часів Гітлера — і праведник, який рятував євреїв!

Навряд чи ці люди шукали би в українському таборі партнерів серед своїх ідеологічних антагоністів; і, мабуть, не випадково спершу вони придивлялися до Андрія Мельника, а потім — до Степана Бандери і Романа Шухевича. Бо ж Канарису, який був непримиренним ворогом більшовизму і у другій половині 1930-х перетворився на противника Гітлера, у стратегічному плані потрібна була Україна, яка б стала партнером ненацистської Німеччини. Тож інтереси збіглися, і багато які події 1940—1943 років слід розглядати крізь цю призму.

Цілком імовірно, що сильна боєздатна УПА та сильна «підпільна Україна» і мали стати першими щаблями побудови такої союзницької структури щодо звільненої від гітлеризму Німеччини. Як і Шухевич та його сподвижники, Канарис бачив головним ворогом СРСР та всі різновиди тоталітаризму, а союзниками — Британію, США й інші демократичні держави. Отож, інтереси збігалися — то що у такій співпраці було б ганебним для українських націоналістів?

Іншими словами, як на мене, гіпотеза Пармена Посохова має право на існування, от тільки довести чи спростувати її буде складно — надто багато трофейних німецьких документів досі сховано від світу російською владою.

І на закінчення. Якби, скажімо, вояки якогось підрозділу українських націоналістів узяли в полон згаданого на початку статті командира загону імені Кутузова Ізраїля Лапідуса — типового персонажа з розряду тих, хто, як і Лазар Каганович, патетично наголошував: «Я не єврей, я більшовик!» — і за його злочини повісили на сільському майдані догори ногами — чи не кричали б сьогодні деякі «дослідники» та «громадські діячі» про «нацистські звірства» та «юдофобію» ОУН—УПА?

...Звичайно, серед радянських партизанів і серед ОУНівців були різні люди. Звичайно, не можна представляти вояків УПА та їхніх командирів янголами — як казав останній головний командир повстанців Василь Кук, «нас убивали і ми убивали». Моя мета — не «виправдати» Романа Шухевича (зрештою, його програмні політичні принципи, зафіксовані рішеннями ІІІ ВЗУНу, сьогодні втілені в Конституції України, а більшовицькі ідеологеми — на смітнику, звідки їх, щоправда, періодично дістають зацікавлені особи), а показати неймовірну складність історії і ницість «контрпропагандистів», вітчизняних чи зарубіжних. А на громові заклики «не переписувати історію» належить відповісти — цю історію, трагічну та правдиву, ще належить написати...