Оперета, яка змінює канони

У Київському національному театрі оперети пройшов круглий стіл, в якому взяли участь автори «Дня»: Ганна Веселовська, доктор мистецтвознавства, професор; Валентина Заболотна, кандидат мистецтвознавства, професор, заслужений діяч мистецтв України; Богдан Струтинський — художній керівник Київського національного театру оперети, заслужений діяч мистецтв України; Вадим Перевозніков, головний диригент театру, заслужений діяч мистецтв України; Володимир Ворвулєв, головний хормейстер театру, заслужений діяч мистецтв України; Оксана Когут, комерційний директор театру, заслужений працівник культури України. Теми обговорення — підсумки ювілейного сезону, плани на майбутнє та головне — розмова про розвиток і трансформацію жанру оперети, який в Європі вважається найскладнішим.

Валентина ЗАБОЛОТНА, кандидат мистецтвознавства, професор:

— Це була наша ініціатива зустрітися з вами, оскільки Київський театр оперети дедалі більше зацікавлює критику. Скрізь, де можливо, я розповідаю, як у юності ненавиділа оперету. У цьому театрі були дуже гарні голоси, непогані актори, але загалом — тотальна фальш. Молодих героїв грали люди похилого віку. І все це було якось нещиро, неприродно, награно. І от кілька років тому ваш театр зробив якийсь дивний поворот, що я почала розуміти оперету, відчувати її. У цьому театрі з’явилася правда, звичайно ж, умовна правда, але стильна, цілісна. В театрі з’явився хороший смак. Тепер у гармонійних виставах усі елементи засобів виразності поєднуються в одне ціле. Це, мабуть, далося вам не так легко, є спротив матеріалу і музичного, і вокального, і артистичного...

Мало того, я почала розуміти, що оперета — можливо, найскладнішій вид театру, бо тут треба об’єднати все — танцювати, співати на повне дихання, а потім ще перейти на розмовну мову, щоб там була правда. Ці удачі важать для мене більше, ніж у драматичному театрі. Цей жанр розважальний, але виявляється, що в кожній байці є своя мораль, у кожній казці є своя думка, а оперета — це казка для дорослих. У найсмішніших речах, у тій же виставі «Сорочинський ярмарок», не кажучи вже про «Фіалку Монмартру», жарт жартом, але є мораль. Ще цікава річ — театр оперети став нарешті українським театром. Я не думала ніколи , що «Містер Ікс» та «Моя чарівна леді» можуть говорити українською мовою і глядач їх гарно сприймає. А коли з’явився ваш «Сорочинський ярмарок», я так тішилася, що ми самі вміємо над собою посміятися по-доброму, по щиро-веселому...

Мені подобається, що ви робите навколо вистав. Коли йде «Ключ на бруківці», а я у фойє танцюю вальс із вашими артистами балету, може, востаннє в житті, і це подарунок долі. І те, що на «Сорочинському ярмарку» продаються українські сувеніри, і те, що відкрили малу сцену. Це приваблює глядача, налаштовує на комфорт, і ми цей комфорт одержуємо від того видовища, яке бачимо. Не кажу вже про оригінальність репертуару. Коли ви починаєте не з Ж. Оффенбаха, а з Й.-С. Баха, то це теж серйозна річ. Хай це не класична оперета, але це — мала опера, і це надзвичайно цікаво. Ви мене зацікавили і заінтригували своїм різноманітним репертуаром і новим поглядом на оперету, мені хочеться більше розумітися у вашому мистецтві і знати все про вас і про ваші нові роботи.

Богдан СТРУТИНСЬКИЙ, художній керівник Київського національного театру оперети, заслужений діяч мистецтв України:

— Наприкінці сезону ми випустили виставу-концерт «Історія, написана танцем», де вшановуємо пам’ять великого балетмейстера Олександра Наумовича Сегаля. Там є багато нових номерів, таких як незавершена постановка балету Д. Шостаковича «Панночка і хуліган», є й такі, що багато років не йшли на сцені нашого театру із-за складності та колишнього слабкого складу балету, а нині вони відновлені. При підготовці цього вечора мене найбільше вразила шалена любов і фанатично віддана праця балету. Напередодні прем’єри на репетиції одна з артисток, вже виснажена, танцювала й танцювала. І раптом впала, але піднялася, перевела дух і знову пішла далі. Це проявляється шалений характер артиста. Ясно, що вони працюють у пам’ять свого вчителя, але, з іншого боку, це свідчить про те, що сьогодні атмосфера в театрі кардинально змінена. Вона спрямована на те, що люди хочуть самореалізуватися, вони вкладають це в кожний елемент свого номера. Коли працювали над виставою пам’яті Олександра Сегаля, хотіли розповісти і про його молоді роки, і взагалі про його творчість, і те, що він зробив безпосередньо для нашого театру... Людина, яка тридцять років присвятила театру, — це фантастичний приклад нам усім. Людина, яка була переповнена ідеями в 91 рік, з мудрими очима, з такою енергією, що дай Боже кожному.

А щодо нашого репертуару взагалі й того нашого повороту, який зробив театр оперети, то наше завдання і з Вадимом Михайловичем Перевозніковим — головним диригентом театру, і з акторським складом — зробити всі постановки ігровими та серйозними. Нехай для глядача театр буде, можливо, легким у сприйнятті, але водночас він має бути серйозним театром. Той, хто потрапляє до нашого театру, згодом знову до нас повертається — і ми його чимось дивуємо. У нас серйозне ставлення до маркетингу, реклами. Починаючи з 2007 року ми маємо непогані показники: перше місце і на 100% більше даємо дохідної частини серед усіх театрів комунальної власності Києва. І це є свідченням того, що театр люблять, ідуть на вистави, на музику, на акторів.

Із Вадимом Михайловичем ми вирішуємо, що зробити, аби це був не просто театр оперети, але саме європейський музичний театр, в якому є місце і мюзиклу, і модерн-балету, і опері-буфф, і комічній опері, і кантаті... Маємо в планах взяти роботу з драматичним присмаком, а чому б ні? До своєї найсумнішої оперети «Країна посмішок» Ф. Легар написав цілий маніфест, в якому сказано: «А де є канони? Як мені ставити оперету? Я сам їх творю, я зараз реагую на сучасність, яка мені дає ці канони, вони мають бути актуальні і реалістичні — в розумінні сприйняття світу».

Цього сезону 12 грудня ми зробили заходи до ювілею театру — 75 років: відкрили музичну вітальню, зробили «Вечір романсу». І постає питання: оперета і романс? Так чи ні? Але в театрі є багато молоді, яка має професійну школу, консерваторську освіту. Вони всі хочуть співати. А якщо людина в опереті співатиме тільки оперету, вона, вибачте, заспіває себе, замилить око. Артистам необхідно виконувати різні яскраві зразки світової музичної спадщини, аби вони були впевнені, що творять сьогодні сучасний музичний театр. Тому для мене особисто наш театр — це планета музики, на якій можливі різні сторінки, різні формати, різні жанри, але в плані високої музичної культури. Бо статус Національного, який ми отримали в цьому сезоні, треба підтверджувати щоденно.

Для цього ми робимо дуже багато: у нас модернізується балет, ми збільшили та оновили хоровий склад. Головний хормейстер Володимир Михайлович Ворвулєв та молоді хормейстери І. Ярошенко, М. Яциняк, готуючи «Сорочинський ярмарок», провели величезну дослідницьку роботу, розшукували ноти, тобто це була справжня творча лабораторія! Тепер же триває робота над програмою Welcome to Ukraine! — «Запрошуємо до України!». Це такі «українські вечорниці». Хормейстери передивилися понад 100 творів хорового мистецтва, а обрали лише чотири. А 7 травня відбувся вечір до 200-річчя від дня народження Ф. Шопена «Дотик до серця генія».

Вадим ПЕРЕВОЗНІКОВ, головний диригент театру, заслужений діяч мистецтв України:

— Шопен — один з моїх найулюбленіших композиторів. Особисто я не міг залишитися байдужим до цієї дати. Дякую музикантам, солістам, що вони відгукнулися, готувалися й зіграли всі його інструментальні твори. Повністю прозвучала соната для віолончелі. Із 19 пісень, які взагалі написав Шопен, ми виконали 12 — мовою оригіналу, польською. Ці пісні прозвучали дуже несподівано, публіка блискуче прийняла їх, ніби чекала на них упродовж десятків років. Але вони непрості для виконання, до кожної треба підібрати ключ, треба знати інтонацію суто польську — і мови, і мелодизму.

Б. С.: — Чудово на цьому вечорі зіграла наша піаністка Анна Поліщук, фанатично віддана театрові людина. Коли в театрі все закінчується, згасають вогні рампи, вона бере ключа, відкриває рояль — і ...вже мозолі, та все одно... І це є свідченням того, що люди, які працюють у театрі, фанатично віддані. Нам за цей період вдалося перебороти інертність в оркестрі, хорі, балеті, в акторському цеху. У нас сьогодні є дуже хороший баланс і молоді, і досвідчених майстрів сцени.

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, доктор мистецтвознавства, професор:

— Театр живий тільки тоді, коли буде цей внутрішній ентузіазм, люди, які будуть прагнути творчої роботи. Це така дивна річ, це — не бізнес, що може приносити вдосталь грошей, але театр дає адреналін, задоволення, наснагу, емоції дає. А молодь, яка має вдосталь емоційності віддає їх театрові. Це важливі речі, які сьогодні чітко простежуються в роботі Київської оперети і які важливо не втратити.

В. З.: — Ви трохи проговорилися, я так розумію, про майбутні плани. Welcome to Ukraine!

Б. С.: — Це буде оркестрово-хорова-балетна робота. Сюжетна лінія вибудовуватиметься через балетні та вокально-хорові номери. Буде і поезія, і пісні, вся хорова культура...У балеті буде ближче до джазу, завдяки роботі нового балетмейстера — Вадима Прокопенка, який був засновником відомого балету Guys From Heavens.

Ще хочу сказати, що за цей період ми збільшили оркестр, хоч не так, як хотілося б в ідеалі. Шість років тому, коли я сюди прийшов працювати, театр був настільки понівечений! Але ми не звільнили жодної людини, а почали збільшувати штати за рахунок надходження молодих кадрів. І спасибі — нам допомогла міська влада.

В. П.: — Сьогодні наш театр купує не просто гарні інструменти, а найкращі, зокрема комплект мідних інструментів — американські та англійські. У нас якщо кларнети, то французькі, якщо арфа, то американська.

Г. В.: — Справді, це дуже важливо, адже в наших театрах мало хто про це думає. Інструмент — це, як правило, проблема самого оркестранта. У Богдана Дмитровича є розуміння того, що як треба створювати високоякісний музичний театр, адже нині дуже велика перспектива — саме за музичним театром. Тут більший арсенал можливостей синтезу мистецтв, музичний театр дуже полістилістичний. І в Європі сьогодні орієнтуються саме на такий театр, на музичні театральні форми, що ваблять людей. І це, я думаю, і ваша мрія.

В. П.: — Я дуже вдячний Богданові Дмитровичу за розуміння важливості цього питання. І за розуміння важливості розвитку та розкриття здібностей, таланту вокалістів. Не кожен директор і художній керівник розуміє, що людям потрібно співати не тільки оперету. Журналісти запитують, чим я пишаюся. А чим я можу пишатися? Тим, що ви бачите у виставі, яку я зробив як музичний керівник. А ще я пишаюся тим, що не належить до моїх прямих обов’язків. Почалося це з першої моєї гордості — концерту оркестру «Від Баха до Оффенбаха». Там було все — і оркестр на сцені, що було дуже важливо для оркестру — виступати на сцені. Потім був «Штраус-концерт», потім вечір пам’яті Лучано Паваротті. Коли помер великий Паваротті, то ніхто в Києві не озвався, крім нас. І спонтанно народилася ідея... Ми зіграли концерт, коли було 40 днів від дня його смерті. Потім — «Музична вітальня». Богдан Дмитрович і я — ми максималісти. Ми — за якість, найвищу, починаючи з інструментів і закінчуючи голосами, меблями, портьєрами, підлогою, стінами, комп’ютерами тощо. Все має бути найвищої якості. Стосовно ж смаку — це постійна боротьба, боротьба зі штампами. Адже ми не можемо відставати, тільки бути на рівні найвищих світових взірців.

Б. С.: — А ще ми створили концерт «Україна в пісня і романсах», і там вперше зробили прем’єру хору...

Володимир ВОРВУЛЄВ, головний хормейстер театру, заслужений діяч мистецтв України:

— Раніше йшли працювати до хору просто з вулиці. Нині ж ми беремо людей тільки з освітою — з училища, з консерваторії. І хор останнім часом став одиницею самостійною. Ми вже беремо участь у концертах, я та артисти хору відчули, що вони багато важать у театрі. Якось Богдан Дмитрович запропонував: «Як ти дивишся на те, щоб зробити виставу силами хору?» Я спочатку подумав, що це жарт, якого я не дуже зрозумів. Але ця ідея потихеньку-потихеньку проростала. І гадаю, що це буде оригінально й цікаво.

Б. С.: — Коли я робив перші кроки у театрі й зустрічався з хором, найбільшою була психологічна проблема. Шалена закомплексованість, був комплекс неповноцінності. Потім почали з ними працювати, пошили нові костюми спеціально під вистави, стала змінюватися психологія. Ми хотіли й ми зробили хор як єдину цілісну одиницю, яка відгукується на кожну подію на сцені, інколи допомагає тобі посилити щось. І складність полягає в тому, аби зламати стереотип і зробити їх дійсно центральними. Щоб кожен відчув себе центральним. Ясна річ, головний персонаж — це музика, солісти, але все одно, коли вони це відчувають, то починають змінюватися. Дивишся, хористи вже по-іншому ставляться до вистави, до реквізиту: а можна я в «Сорочинському ярмарку» візьму оті яблука і піду от так?» І вже самі починають пропонувати!

В. З.: — А об що ви спотикаєтеся?

В. П.: — Об що спотикаюся? Інколи сходами ходжу — і спотикаюся. Тому що дуже швидко ходжу. А коли серйозно — спотикаюся іноді через нерозуміння якоїсь частини суспільства: «Навіщо вам це треба? Ці романси, вечір симфонічної музики. Навіщо?».

Г. В.: — Насправді це дуже хороша метафора, що ви швидко ходите сходами, бо, як на мене, Київський театр оперети дуже швидко прямує. І, звичайно, якщо людина чи театр дуже швидко йде, розвивається, то обов’язково буде на щось наштовхуватися. Цього неможливо уникнути. Труднощі, проблеми завжди виникатимуть — це нормально. Якби не виникало, це було б дуже гнітюче. Цей рух дуже помітний, бо з 2004 року Київський театр оперети дуже динамічно перетворився на справжній, повноцінний музичний столичний театр, який опанував велику кількість різних музичних жанрів. І не просто жанрів, а зі світової музичної скарбниці, і які в такому місті, як Київ, з його багатими культурними традиціями, на жаль, просто не звучать. Це парадоксальні речі, які для нормальної людини з інтелектуального середовища просто незрозумілі. Останнім часом у Києві склалася така ситуація, що театр оперети намагається всі пустоти і прогалини, які є саме в сфері музичного театру в Києві, і ширше — в Україні, заповнити. І власне — не обмежуватися однією оперетою. Щодо оперети як легкого жанру, це — теж затертий стереотип. І, власне, радянський, мені здається. Бо в Європі оперета завжди вважалася найскладнішим жанром — і там ставиться в оперних театрах. І театр оперети отримав складний суперечливий спадок, і сьогодні хоче довести те, чого насправді не треба доводити: оперета — це надскладний високий музичний жанр.

В. З.: — Я хочу кілька слів сказати про те, що я помітила у виставах загалом. Крім того, що декорації стали більш образними, а не ілюстративними. Суто акторські речі. У цих старих виставах, які я не любила, це була абсолютна приблизність — вийшов на сцену, позначився, що він тут є, проспівав, проговорив, протанцював, на повний темперамент, щоб було ясно, що там заряд енергії — ще той, що куліси можна гризти... Одна репліка, друга репліка... І на тому все скінчилося. Тепер я бачу на сцені, по-перше, якусь логіку, там є якийсь ключ, є сприйняття, є відповідь на іншу репліку, з’явилися так звані зони мовчання, коли я не співаю і не танцюю, але існую в образі зазначених запропонованих обставин. Тобто з’являється та класика акторської майстерності, яка була абсолютно призабута тоді. І це є для мене запорукою творчого здоров’я трупи, якщо вже йдуть цим шляхом, до тієї мети людської правди взаємин.

Б. С.: — Проблем не бракує, але головне — є тенденція зростання. Я завжди кажу: «Треба набрати позитивну критичну масу в усьому». Якщо дивитись на розвиток театру, то за цей час ми збільшили склад на 109 осіб. Навіть виробничі цехи — декораційний, пошивний. У нашому театрі було лише три монтувальника. Розумієте? Три монтувальника на весь театр! Чотири освітлювача! Про яке якісне освітлювання та звук можна було говорити? Нині в нас — один з кращих звукових пультів в Україні. Оперета має бути багатою. Виконавська майстерність і спосіб існування на сцені мають бути кардинально відмінними. І всі — і актори, і режисери, і виробничі цехи мають дбати про одне — щоб був задоволений глядач.

Оксана КОГУТ, комерційний директор театру, заслужений працівник культури України:

— Я хотіла б додати, що є така гастрольна сторінка театру, про яку не треба забувати, оскільки з 2005 року щорічно, а то й двічі на рік ми їдемо на гастролі. Ми були у Львові, Івано-Франківську, Донецьку, Чернігові, Житомирі, Ужгороді, Хмельницькому, Рівному. І бувало так, що 2006-го в жовтні — ми у Львові, а в грудні — в Донецьку. Ми були в багатьох регіонах, беремо участь у фестивалях, маємо запрошення в жовтні цього року до Чернівців. Брали участь у фестивалі «Мельпомена Таврії», були в Сербії, Румунії. Хочу зауважити, що ми їдемо повним складом — 140 людей і ставимося до цього дуже серйозно — на гастролі беремо найкращий склад. Розширена рекламна компанія, величезний арсенал сувенірної продукції. Та коли ми тільки починаємо показувати афіші, нашу рекламну продукцію, ставлення змінюється, позаяк у більшості театрів по Україні чорно-біла реклама й досі. А якщо якусь цікавинку, якийсь буклет показати, то потенційні глядачі одразу зацікавлюються. А цього року, до 75-річчя театру ми видали величезний буклет. І для акторів таке ставлення до театру — і на гастролях, і вдома — це доказ того, що театр оперети справді є кращим. Для нас це дуже важлива робота. Але коли є таке свято, коли приїхали і всі квитки продано й коли є така єдність залу і глядача, тоді хочеться сказати: «Так! Ми це зробили!» І коли ми вже їдемо з міста, у нас уже запитують: «А коли ви приїдете знову?»

Г. В.: — Для мене Київський театр оперети сьогодні — це театр, який чітко бачить стратегію свого розвитку як повноцінного, поліфункціонального музичного київського театру. Ми маємо лише три музичних театри в Києві — це надзвичайно мало! Не маємо камерного музичного театру. А ваш театр узяв на себе цю функцію та успішно виконує. В цьому плані ви поки не маєте конкурентів. І я хочу тільки з цим привітати!