«Цікаве становище»

«У Росії стільки чеснот і багатств, що свобода не має для неї особливого значення». Цю досить характерну фразу ставно прорік колишній головний редактор «Независимой газеты» Віталій Третьяков під час телемосту «Україна — Росія» (на каналах «РТР-планета» і «1+1»). А в Україні? Адже мало того, що нас хочуть позбавити свободи, на додаток до цього прагнуть відібрати й те, чим ми багаті — мову, історію, культуру. Під час цього ж телемосту російський кінематографічний «бог» Михалков поділився одкровенням: «У слов’ян демократія — це коли все можна». Поляки, чехи, словаки, словени — не слов’яни?! На жаль, Дмитро Кисельов і Наталія Мосейчук, які ведуть ці програми, явно не дотягли до більш-менш глибокого обговорення теми, та, здається, цього ніхто й не прагнув. Жодного взаєморозуміння не було і не передбачалося. Відчувалося, що два суспільства по обидва «береги» телемосту існують паралельно, ніде не перетинаючись. На мою думку, це добре. Історично всі «перетинання» були дуже кривавими. Адже йдеться про дуже різні соціуми, незважаючи на всю уявну, позірну близькість. І заклики пана Михалкова вигадати якусь ідею, що сприяла б зближенню Росії та України, не вражали.

Однак тріумфальне резюме Дмитра Кисельова звучало так: «Очевидно, що ми залишаємося рідними», воно явно не випливало з єства і тональності спілкування. Триває об’єктивний процес, ми дедалі більше дистанціюємося ментально, будучи громадянами різних держав, що є справою абсолютно нормальною. «Братерська» риторика лише затемнює справжній зміст цього процесу і на поведінку «Газпрому» ніяк не впливає (здається, помалу це починає розуміти й нинішня влада в Україні).

Чи потрібні такі телемости? Поза сумнівом, але не в такому жалюгідному форматі, не так погано й поспішно підготовлені, не такі штучні й для «галочки» організовані. І звичайно ж, із більш інтелектуально потужними, яскравими і креативними модераторами. Чом би й не організувати телеміст «Росія — Західна Україна», де жителі цього регіону, які не забули російської мови, розповіли б росіянам, що «западенці» бачили від радянської влади, від органів НКВС-МДБ у період 1939—1954 рр.? Адже величезна кількість росіян попри те, що і ми, і вони буцімто живемо у відкритих суспільствах, досі абсолютно не уявляють собі, що відбувалося в Західній Україні в ті роки, «живлячись» лише відомчими «агітками». Але, боюся, що на таку нещадно чесну розмову в Росії не зважаться. І зовсім не впевнений, що на неї зважаться і в нинішній Україні...

Тут дозвольте ще раз розкланятися перед нашими «противсіхами» і палкими захисниками тих керівних «селюків», які нині раз у раз велично засуджують неподобства на Батьківщині. До речі, «селюк» — це зовсім не синонім поняття «селянин», як і «міщанин» — це не синонім поняття «городянина» (між іншим, в офіційних документах Російської імперії жителів міст саме так і величали — «міщани»). «Селюк», «міщанин», «кухарчині діти» — це оцінні, морально-етичні визначення (порівняйте з німецьким «бюргер» і французьким «буржуа»), а не визначення соціального статусу або походження. Можна бути городянином у кількох поколіннях і при цьому — «селюком», а чистопорідний селянин може виявитися стовідсотковим «міщанином», тобто людиною культурно та інтелектуально обмеженою, самовдоволеною, яка не прагне до саморозвитку, до роботи над собою.

ПОЛІТКОРЕКТНІСТЬ ІЗ ВИНЯТКАМИ

«5 канал», зважаючи на своє «цікаве становище» з можливим позбавленням частот і подальшою інформаційною маргіналізацією, демонструє політкоректність. Уже якщо й запрошують представників опозиції в ефір, то обов’язково в компанії з кимсь із правлячої партії. Винятки трапляються вкрай рідко. Але все-таки бувають. Ось, наприклад, 7 липня в студії «5 каналу» Арсеній Яценюк з’явився один. Що, до речі, ніскільки не зіпсувало програми, швидше навпаки. Адже діалог цікавий тоді, коли в ньому беруть участь рівні з інтелектуального і культурного погляду співбесідники.

Особливе обурення лідера «Фронту змін» викликав новий закон про місцеві вибори, спрямований, на його думку, проти нових, молодих політичних сил в Україні. При цьому опозиціонер підтримав ідею вигнання політичних блоків із виборів і заміну їх лише партіями, назвавши блоки «акціонерними товариствами». Не можна з цим не погодитися. Адже в наших умовах блок виступає як свого роду «братська політична могила» досить різнорідних сил, де яскрава особа лідера покликана замаскувати відсутність чіткої ідеології та внутрішню гризню. Втім, і феномен «тушок» більшою мірою властивий блокам, аніж партіям. Коли блок приходить до влади, то ми часто стаємо свідками «консолідованих зусиль», описаних у байці «Лебідь, рак та щука». Отже, блоки краще створювати вже після виборів безпосередньо в парламенті, в процесі формування правлячої коаліції.

Євгеній Кисельов і «Велика політика», яким до їхнього провладного «цікавого становища» не звикати (нагадаємо, що власником каналу «Інтер» є голова СБУ Валерій Хорошковський), уже не перший місяць приділяють чимало уваги громадській репутації міністра внутрішніх справ пана Могильова, внаслідок чого сам фігурант і був присутній у студії. Тут йому пригадали й екзотичну пропозицію загнати всіх протестуючих (демонстрантів і пікетників) куди-небудь за межі міста Києва, і не менш екзотичні для нормального суспільства оцінки депортації кримськотатарського народу (коли пан Могильов працював у Криму, очолюючи місцеве УВС) тощо. Ухилившись від обговорення претензій по суті, пан Могильов звинуватив лідера кримських татар Джемільова у «східному лукавстві». Але при чому тут Схід? Кримські татари — це європейський мусульманський народ, як і албанці, як і боснійці, а їхні лідери Джемільов і Чубаров — набагато більше, ніж деякі представники нинішньої української (?) влади, залишають враження цивілізованих європейців. Про це «західному» панові Могильову не слід було б забувати, даючи не цілком політкоректні визначення. Але загалом міністр справив враження людини досить розумної (за освітою — фізик, за першою професією — викладач фізики), яка тонко відчуває кон’юнктуру, здатна правильно оцінювати ситуацію та відчувати місце й час.

«НАД КЕМ СМЕЕТЕСЬ...»

Московський гість Кисельова Борис Нємцов, оцінюючи харківські капітуляції, назвав їх «дуже вигідними» для України та урочисто заявив, що «за всі роки перебування Чорноморського флоту в Україні не було жодного випадку втручання цього флоту в українські справи». Сум викликає не абсолютно брехлива заява російського ліберала, а те, що публіка в студії «Інтера» це «проковтнула», за що окреме спасибі українським журналістам, які настільки добре інформують свій народ.

Можна показати цілий список не лише втручання у внутрішні справи України командування ЧФ, а й грубих провокацій аж до збройних.

Ось лише деякі факти: влітку 1992 року штаб ЧФ вісім діб не впускав до Севастопольської бухти український військовий корабель «Славутич». Штаб ВМС України постійно блокували озброєні патрулі Чорноморського флоту, а на всіх в’їздах до Севастополя стояла російська морська піхота. Всі розпорядження української влади командування ЧФ демонстративно ігнорувало, живучи на всьому українському, але відмовляючись що-небудь оплачувати. Командуючий ЧФ адмірал Едуард Балтін фіглярував перед телеоб’єктивом, звертаючись до Леоніда Кравчука: «Товаришу президенте! Податки не платив і не платитиму. Навіть якщо мені з Москви накажуть».

Грубо зневажалися всі угоди з Україною. Коли влітку 1992 року до Севастополя прибув флагман українського флоту фрегат «Гетьман Сагайдачний», адмірал Балтін заборонив йому входити в бухту. А коли внаслідок зусиль влади України «Сагайдачний» усе-таки ввійшов до бухти, то на причалі група офіцерів Чорноморського флоту сокирою перерубала швартові канати, створивши загрозу аварії фрегата. Це було кричуще порушення міжнародних морських традицій...

Багато антиукраїнських мітингів у місті Севастополі відбувалися під охороною морської піхоти Чорноморського флоту. Російською стороною провокувалися бійки між військовослужбовцями двох держав, затримання офіцерів ВМС України патрулями ЧФ, організовувалися напади (вночі зі стріляниною) на українські військові частини. Бойові літаки ЧФ здійснювали незаконне повітряне патрулювання української території (при цьому пілотів української національності усували від польотів). Судно ЧФ «Челекен» здійснило незаконний вивіз з Одеси навігаційного обладнання, погрожуючи українським представникам застосувати зброю. 60 морських піхотинців ЧФ намагалися штурмом узяти в Севастополі житловий будинок, призначений для офіцерів ВМС України. Активно силами спецструктур ЧФ велася розвідувальна діяльність проти нашої країни. У штабі ЧФ проводилися наради з лідерами місцевих антиукраїнських рухів, а командування часто брало участь у всіляких антиукраїнських пропагандистських акціях.

ЧФ виявляв чималу активність також у період провокацій довкола острова Тузла (два російських бойових кораблі з Новоросійської ВМБ ЧФ вторглися тоді в територіальні води України в районі міста Керч). Ну, а про такі «дрібниці», як видавання в друкарні Чорноморського флоту в Севастополі двох десятків патологічно антиукраїнських видань, постійні приїзди «в гості до моряків-чорноморців» мера Москви Лужкова та виголошення ним провокаційних промов в оточенні чорноморських адміралів, годі й казати.

Особливо розсмішила фраза Бориса Нємцова про те, що в період помаранчевої революції «російські морські піхотинці не прилітали до Севастополя». А навіщо їм прилітати, якщо в місті, в бухті Козачій, постійно дислокується бригада морської піхоти Чорноморського флоту — 3000 морських піхотинців із танками, бронетранспортерами, артилерією? Там у них і житлові будинки, і вся інфраструктура. Але специфічна «тусовка» «Інтера» влаштувала Нємцову бурхливу овацію.

Як писав наш земляк Микола Гоголь:«Над кем смеетесь? над собой смеетесь!»