Обумовлена залежність

Зниження вартості імпортованого Україною з РФ блакитного палива в команді Президента Януковича, як і раніше, вважають безперечною перевагою підписаних 21 квітня харківських українсько-російських угод. На думку чиновників, це має найпозитивнішим чином позначитися на розвитку вітчизняної економіки.

— Для хімічної та металургійної промисловостей вартість газу в розмірі 400 дол. за тисячу кубічних метрів означає зупинку виробництва. Тому для України було важливо переглянути газові домовленості з Росією в питанні ціни та споживаних об’ємів газу. Вважаю, що ми цієї мети досягли, — заявив прем’єр-міністр Микола Азаров на зустрічі з членом Єврокомісії з питань розширення і політики сусідства Стефаном Фюле. Прем’єр, щоправда, не пояснив, звідки взялась настільки велика цифра. Не виключено, що її озвучили лише для більшого контрасту з новою ціною в 236 дол.

Наступним кроком українського уряду, за словами Азарова, має стати зменшення енерговитратності економіки України (особливо таких секторів, як металургійна, хімічна промисловості та ЖКГ), використовуючи період низьких цін на російський газ.

Щоправда, з таким твердженням голови Кабміну згодні не всі. Фахівці одного з найбільших у країні металургійних підприємств — комбінату «Запоріжсталь» — не схильні пов’язувати успіх модернізації заводу і галузі в цілому лише зі зменшенням вартості енергоносіїв.

Для дотримання технології та підтримки стабільної роботи основного обладнання цей гігант вітчизняної металургії використовує близько 70—80 тисяч кубічних метрів газу на годину. Тому зниження ціни блакитного палива справді грає для підприємства важливу роль. Але проблеми енерговитратності виробничого процесу й енергозалежності заводу, що існують не перший рік, цей тимчасовий захід не вирішує.

— У «Запоріжсталі» сьогодні є лише один вихід — будівництво киснево-конверторного цеху (ККЦ), здатного забезпечити не лише енергетичну самостійність комбінату, але й вирішити практично всі проблеми з теплоспоживанням на підприємстві, — вважає обізнаний співробітник заводу, який побажав залишитися неназваним.

Киснево-конверторне виробництво, за його словами, технологічніше й екологічно чистіше, ніж мартенівське, що застосовується на «Запоріжсталі». В його основу покладене використання не дефіцитного в Україні природного газу (для ККЦ він узагалі не потрібний), а кисню, який отримують із повітря, пропущеного через спеціальний розділовий блок. Безперервна робота цього блоку неминуче приведе до збільшення витрат підприємством електроенергії, але цей ресурс у нас у країні, на думку фахівця, практично невичерпний.

Крім того, приклад Алчевського МК показав, що ККЦ різко зменшує тепловтрати при транспортуванні металу з одного цеху до іншого. На «Запоріжсталі», зважаючи на вдале географічне розташування основних виробничих цехів, цей ресурс можна було б використовувати зі ще більшою ефективністю, вважають заводські інженери.

Але попри всі переваги киснево-конверторного виробництва, з початком фінансової кризи керівництво і власники комбінату вкотре заморозили будівництво ККЦ, як то кажуть, до кращих часів. І це не дивно, оскільки вартість цього проекту, розрахованого на тривалий період реалізації (Алчевський МК будував подібний цех упродовж п’яти років), може скласти понад 1 млрд.дол.

— Якби наша центральна влада, що володіє важелями впливу на власників крупних промислових об’єктів, була більш послідовною в реалізації стратегічних програм розвитку країни, у тому числі й у сфері модернізації гірничо-металургійного комплексу, проблема будівництва киснево-конверторного цеху на такому важливому для України підприємстві, як «Запоріжсталь», могла бути давно вирішена. Але за нинішньої політико-економічної ситуації розраховувати на підтримку держави вкотре не доводиться, — резюмував у розмові з кореспондентом «Дня» співробітник комбінату.

Окрім повільного впровадження енергозберігаючих технологій український ГМК має й низку інших проблем, суто внутрішнього характеру, пов’язаних із безперебійним забезпеченням виробництва природним газом. Одна з них — втручання в процес постачань блакитного палива проміжних транзитерів. Заручником подібної ситуації виявився крупний запорізький електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» (ДСС).

Історично склалося так, що основні джерела підключення газових мереж цього підприємства розміщені на території сусідньої «Запоріжсталі», що ставило процес забезпечення ДСС газом у пряму залежність від доброї волі іншого меткомбінату.

Газопостачання «Дніпроспецсталі» практично завжди здійснювалося за залишковим принципом та із застосуванням примусових обмежень з боку сусідів. «Запоріжсталь» у будь-яких екстрених ситуаціях у першу чергу покривала власну потребу в природному газі (навіть якщо облгаз проводив для неї обмеження комерційного характеру через прострочення оплати), залишаючи ДСС ні з чим. Навіть при своєчасній оплаті «Дніпроспецсталлю» заявлених об’ємів газу завод не міг його отримати, оскільки він спершу проходив транзитом через розподільні мережі комбінату «Запоріжсталь».

Негативні наслідки цієї ситуації «Дніпроспецсталь» відчувала постійно. При примусовому зниженні «Запоріжсталлю» тиску в газорозподільній мережі на ДСС починали порушуватися технологічні маршрути, відключатися агрегати. Нагрівальні пристрої, що залишалися ще в експлуатації, не могли точно дотримувати режими нагріву, що негативно позначалося на якості продукції, яка виготовляється заводом. Не кажучи вже про те, що у випадку виникнення між сусідами корпоративного конфлікту такий газовий зашморг міг послужити вагомим аргументом при вирішенні суперечливих питань на користь однієї зі сторін. Подібний прецедент склався в історії взаємин Криворізького залізорудного комбінату та ГЗК «Суха Балка» довкола загального залізничного полотна — в результаті зловживання з боку КЗРК своїм монопольним становищем ГЗК вимушений почати будівництво обхідної залізничної колії.

У Запоріжжі проблему можна було врегулювати шляхом втручання державних структур, зацікавлених у стабільній роботі «Дніпроспецсталі» (обладміністрації, Кабінету Міністрів, Антимонопольного комітету), і періодичного контролю з їхнього боку.

Але цього не сталося, і підприємству довелося самостійно шукати вихід зі становища.

Починаючи з 2000 року завод здійснив цілий комплекс робіт із реконструкції системи зовнішнього газопостачання (СЗГ), підключившись безпосередньо до мереж облгазу в обхід проміжного транзитера — комбінату «Запоріжсталь». Повністю програма модернізації заводської СЗГ була завершена наприкінці 2009 року. Інвестиції у цей проект склали кілька мільйонів гривень. Така ціна незалежності окремого промислового об’єкту, якому доводилося зважати не лише на інтереси державних газових монополій, але й на ситуацію, що склалася.

Схоже, українські чиновники не можуть (або не хочуть) зрозуміти того, що знижуючи вартість природного газу, який імпортується з «братської» Росії, вони лише тимчасово полегшують життя вітчизняних металургійних заводів, забезпечуючи їм додатковий прибуток за рахунок зменшення собівартості продукції. Але чи вкладуть власники отримані надприбутки в реконструкцію заводів, чи куплять черговий футбольний клуб? Для вирішення найважливішої проблеми галузі — її енерговитратності й тотальної енергозалежності цього заходу буде явно недостатньо. Українському гірничо-металургійному комплексу необхідна корінна модернізація, забезпечити яку сьогодні може лише держава в рамках спеціальних програм стратегічного розвитку. Їхня реалізація справді повинна стати пріоритетним напрямом діяльності нинішнього і всіх подальших урядів, не залежно від того, яку ціну газу виставляють нам наші північні сусіди. Саме це і є суттю тих реформ, про які багато говорять політики, які, нібито, давно вже спроектовані та припадають пилюкою в галузевих міністерствах, але й досі не втілені в життя.