Поезія по-донецькому

Насамперед ідеться про вечір знаного київського поета Олега Короташа у «Gung’Ю’бazz BAR», який розпочав всеукраїнський тур з новою збіркою «Елегії острова Патмос». А інша програма пройшла під амбітною назвою «Культ поезії (Донецька школа)» і відбулася у кіно-культурному центрі «Кіно Культ». Ці події не пов’язані між собою і навіть протилежні за формою, змістом та настроєм, однак дивовижним чином доповнили одна одну.

«Елегії острова Патмос» — перша збірка Олега Короташа після досить тривалої — десятирічної паузи. Вона має ретроспективний характер й становить вибране з поезій різних років (1995—2009). За словами поета, головним у збірці є невеличкий вірш «Відворотний», чи не провідною ідеєю якого є богошукання: «Пишу з того світу, бо більше нізвідки тіні не пишуть. (...) Христом чи Ярилом! Вийди крізь пори!.. Нашіптую вітру і гори — димлять». Втім, богошукання зачіпає, власне, не тільки зміст написаного, але й сам творчий акт (момент натхнення). Олег Короташ зараховує себе до метафізичної школи, котра має на меті просування до пізнання суті речей — і тим ясніше бачить глибоку невідповідність зовнішнього та внутрішнього. Звідси і громадянська лірика — як спроба вплинути на перебіг подій. Під цим кутом огляду є природним, що свою півторагодинну презентацію поет розпочав новим віршем «До одного політика», що був написаний уже після виходу книжки — в день інавгурації Президента В. Януковича — і містив вельми прикметну метафору «Христос у психушці»...

А коли читання закінчилися, слухачі мали змогу поставити авторові запитання. Так, поета запитали, чому українська культура здебільшого перебуває в андеѓраунді, тоді як на поверхні панує попса, шансон? «У нас усе перевернуто з ніг на голову, — вважає Короташ. — Те, що нині посідає у нас поверх «культури», в розвинутих країнах вважається андеґраундом; натомість те, що в нас загнано в андеѓраунд, насправді є культурою». На думку поета, до цього спричинилися принаймні два фактори: погані вчителі української мови, здатні на все життя знеохотити людину — аж до фізичної відрази — мати які-будь взаємини з українською культурою, й хибне тлумачення демократії як уседозволеності, котре неминуче призводить суспільство до спотворення, зокрема й культурного простору...

Цікавим виявився вечір «Культ поезії (Донецька школа)». Свої твори прочитали Олексій Чупа, Ірина Метелиця, Дар’я Куренна (PaparaZZi) і Валєрка Ліхтарик.

— Донецька літературна школа відрізняється від решти своєю витонченістю, незаконсервованістю слова, необтяженістю політикою і графоманськими пасажами, — вважає Олексій ЧУПА, поет. — А ще істеричністю, невихованістю, а подекуди грубістю. І отаке хитання поміж позитивними і негативними моментами і приводить до того, що набиваються повні зали і на розрекламовані, і на самопальні літературні вечори; приводить до того, що люди відчувають напругу і те, що поезія — це жива штука, що вона насправді дихає і пульсує. Донецьк, як жодне інше місто, може похвалитися тим, що тут приходять слухати поетів не лише заморочені на текстах особи і літературознавці, але й абсолютно випадкові персонажі. Тому що для донецької публіки головним залишається побачити людину в читаних зі сцени віршах. Літературні зали міста, набиті різними слухачами, за кілька хвилин перетворюються на простір, де взаємний обмін інформацією неконтрольовано перетікає в тривалі сеанси «телепатії».