Моя Ліна Костенко

Про наш український «космос»

Сергій ЯКУТОВИЧ, художник-графік, автор ілюстрацій для перевидання роману «Берестечко»:

— Над ілюстраціями для цієї книжки я працював більше ніж півроку, хоча зазвичай на один проект я витрачаю не більше двох-трьох місяців. Мені було дуже складно. По-перше, мій стан був схожим на стан головного героя. І знайти як розповісти про стан героя, коли з тобою відбувається те саме, — це складно. По-друге, під час такої роботи я завжди ідентифікую себе з письменником. А тут, по-перше, автор-жінка, а по-друге, пані Ліна сама ідентифікувала себе з чоловіком, тобто Богданом. У мене було багато сумнівів, і врешті-решт я зрозумів, що цей твір має бути ілюстрований майже начерками. Це дуже важкий, в’язкий твір, багатошаровий, тому ілюструвати його треба було легко та невимушено. Але ця легкість повинна була нести нервову напругу.

Коли я почав працювати над «Берестечком», мені відразу ж захотілося інакше розташувати текст на сторінках. Бо твір читається як нескінченний поетичний роман. Тому, коли доводиться читати спершу ліву сторінку, потім переходити на праву, порушується ритміка твору. Хочеться, аби він ішов у безкінечність, а поруч був майже кінематографічний супровід, який перетворюється то в орнамент, то в начерки, то в суцільні серйозні речі.

Складність для мене полягала ще й у тому, що я давно не «робив» живого класика. Коли «робиш», приміром Шекспіра, ти розумієш, що він тебе в будь-якому випадку простить... А тут було загострене відчуття відповідальності, хоча мені одразу сказали, мовляв, ми вам довіряємо. Але ж, окрім іншого, це ще й подарунок. І не тільки пані Ліні, а й усім нам, бо ми всі сьогодні розгублені та приголомшені.

Робота над «Берестечком» певним чином перепліталася з тими темами, колізіями, з якими мені доводилося працювати раніше. Мене не полишало відчуття дежавю. Потрібно було, аби нові роботи були не схожі ні на Гоголя, ні на Мазепу (йдеться про серії графічних робіт Сергія Якутовича «Гоголь народився» та «Мазепіана». — Прим. «Дня»), треба було вийти в якусь іншу площину. Мені здається, що в цих роботах я з неї ще не вийшов, але вже пішов.

Як на мене, «Берестечко» актуальне сьогодні навіть більше, аніж тоді, коли твір писався, тобто наприкінці 60-х. «Берестечко» — про нас — тих, хто опустив голову, бо попереду не найкращі часи. Знову не найкращі. Ця бароковість (хоча йдеться не про добу Мазепи, а про Богдана) екзистенції долі!.. Ти стаєш пихатим, тобі здається, що ти цю долю сам будуєш, а вона дає тобі шанси, а потім дає те, що дала Богданові в Берестечку. Основний нерв «Берестечка» — в останніх рядка. Слова, якими закінчується твір, як на мене, пророцькі: «Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку».

Я вже встиг побачити початок нових часів... І що ж робити після цього? Опустити голову? Ми це все вже проходили. Треба працювати.

Це історичний роман, але він торкається не декларацій, а інтимних речей. Сам Богдан сміється над своїми деклараціями та марнославством. Це про просту людину, яка стає на чолі нації через те, що вона усвідомила свою місію. Ці слова можна трактувати патетично, але ж намагання усвідомити свою місію притаманне кожній людині — не тільки політичним діячам. У такому ракурсі «Берестечко» стає значно ширшим. Це твір не про Богдана, а про наш український «космос», який є абсолютно відмінним від інших «космосів». Він наш. І в цьому вчувається те багатопланове патріотичне почуття. І відчуття Вітчизни, якого нам бракує.

Говорить не реакційно, а акційно

Олексій КРАВЧУК, директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса:

— Курбасівці постійно звертаються до творчості Ліни Василівни. «Сад нетанучих скульптур» за її поемами — це перша робота нашого художнього керівника Володимира Кубинського, коли театр Курбаса був тільки-но заснований, — 1988 року. Це був перший дотик до цього матеріалу. Відтоді вистава пережила п’ять редакцій. І тепер у нас іде «Сад нетанучих скульптур», але в дещо іншому форматі й у постановці молодого режисера Євгена Худзика. Перша дія — «Думи про братів Неазовських», друга — «Сніг у Флоренції». Чому звертаємося саме до поезій Костенко? По-перше, тому, що це красиві тексти. По-друге, Ліна — носій певної позиції, а в нашому суспільстві бракує саме таких людей, які можуть не реакційно, натомість акційно говорити — незалежно від обставин. Ліна в цьому сенсі дуже міцна і водночас дуже відкрита. По-третє, Ліна Василівна дуже точно ставить питання, які стосуються митця, його місця та вибору в суспільстві. Не таємниця, що артисти, серед них — народні і заслужені, продаються направо і наліво: щойно у країні новий президент — і «пташка» цвірінькає по-новому. Тобто серцевини, чіткої позиції митці не мають. І Ліна постійно розмірковує над тим, хто кого втратив: ти свій талант, чи твій талант — тебе?

Мій улюблений твір Костенко — «Сніг у Флоренції». Я брав участь у кількох редакціях цієї вистави — й у Львові, й у Харкові. Крім того, у мене ця поема асоціюється з батьком — актором і режисером Анатолієм Кравчуком, який хотів поставити цю виставу, але, на жаль, не встиг. І коли я читаю цю поему чи працюю з виставою, постійно відчуваю присутність батька.

Кілька днів тому я мав телефонну розмову з Ліною Василівною. Говорили майже годину. Приємно, що Ліна знає і любить наш театр. Не здивувало мене те, що її абсолютно не цікавить, що зараз відбувається у політиці, бо змінити щось неможливо. На її думку, ситуація в країні зміниться лишень зі зміною ставлення до культури, до мистецтва.

Я розповів Ліні Василівні про можливість за кошти спонсора привезти до Києва нашу останню версію «Саду нетанучих скульптур», на що пані Костенко категорично відповіла, що цього робити не треба — тільки через Міністерство культури. І пообіцяла, якщо матиме час (бо дуже багато працює), восени особисто приїхати до Львова, аби переглянути виставу.

Арбітр сьогодення, що мовчить із нацією

Тарас ВОЗНЯК, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї»:

— Постать Ліни Костенко — це рідкісний приклад особистості, яка зберегла себе — попри всі складнощі, які ми спостерігали і в «совєтський» час, і вже за часів незалежності. Ми всі розуміємо, що Ліна Костенко виступає арбітром сьогодення, який певним чином розмовляє, а точніше — мовчить із нацією, не розмінюючись ні на посади, ні на звання, ні на комфортність свого життя в цій країні. І зважаючи на ті драстичні зміни в українській політиці, такі особистості, як вона, передусім мають право на слово. А не ті, хто був вплетений у політичний контекст. Утім, її вердикт може полягати й у мовчанні, так само, як і за каденції попереднього президента.

Мовчання — то і є постава Ліни Костенко протягом останніх 20 років. Ми очікуємо від неї слів, але, можливо, зараз і не час говорити? Можливо, Ліна Василівна знає, розуміє і бачить далеко наперед. Я б не хотів робити з постаті Костенко якийсь абсолютний дух Гегеля... Ми можемо розраховувати на її слово, але тільки розраховувати, а не змушувати її говорити.

Кожна чиста вода актуальна. Тому перевидання «Берестечка» є надзвичайно потрібним сьогодні. Коли йшла ця бруднюща передвиборна програма, я встиг перечитати «Пана Тадеуша», «Євгенія Онєгіна» та інші нібито старі класичні твори, але завдяки ним стало якось легше дихати. Тому перевидання «Берестечка» важливе — для того, аби з наших «легеней» випустити всі ті нечистоти, які забруднили їх протягом останнього часу.

«Iноді поразка в стократ дорожча за перемогу»

Володимир ПЕТРІВ, народний артист України, директор Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру, грає роль Богдана Хмельницького у виставі «Берестечко» за романом Ліни Костенко (у 2008 році вистава отримала Шевченківську премію):

— Як ніхто в світі (у світі — бо як політичного діяча Богдана Хмельницького досліджував багато хто не лише в Україні) Ліна Костенко показала нам Богдана Хмельницького таким... Для мене він близький, дорогий передусім тим, що завдяки поетесі піднімається над усім, усіма, а найперше — над собою, визнаючи свою провину в поразці, не шукаючи причину в комусь чи чомусь.

Білоруський автор Микола Манохін у одній із своїх п’єс писав: «Ми завжди шукаємо причину в комусь, у чомусь, у вині, у війні. У нас, в собі й тільки в собі — наше горе й наше щастя». Власне, ці слова, я гадаю, відображають задум Ліни Василівни: показати того Богдана, який через себе пропустив увесь біль. Чи міг він вчинити інакше? Але він постає перед усіма й каже: «У мені було зерно поразки». Богдан Хмельницький визнає свою провину.

На превеликий жаль, менталітет українців такий: якщо щось добре — то це я, якщо ж погане — то вони. Це домінує в суспільстві. Ми не вміємо давати оцінку найперше собі, а всі біди намагаємось перекласти на чужі плечі. У нас завжди винен Хтось: сніг під ногами не прибраний — Хтось винен, хата не підметена — Хтось мав це зробити, але не я. Коли ми досягнемо рівня свідомості Ліни Василівни, то зрозуміємо, що ми в усьому винні. Для цього потрібно більше читати Ліну Костенко, вникнути в суть написаного.

Ще одна прикра, але важлива істина: ніколи не цінується та свобода, яка приходить без крові. Вона сприймається як належне. І тільки коли її втрачають, то починають розуміти, що втратили. Саме це ми можемо спостерігати у наш час.

Іноді поразка в стократ дорожча за перемогу, іноді вона може бути кориснішою для усвідомлення. Поразка — це не завжди поразка. У ній треба шукати плюси, що, власне, Ліна Костенко й робить.

Та для мене найцінніше те, що вона дала можливість мені, Володимиру Петріву, відчути Богдана Хмельницького не лише як полководця, а як людину, яка любила, страждала. Костенко показала Хмельницького після поразки, в страшному розпачі, якого хочуть підняти до нових перемог. От що мені дороге в «Берестечку». І в тій постановці, яку ми створили в нашому театрі.

Мені спочатку здавалося, що віршована форма не дасть змоги вникнути в суть «Берестечка», адже поезія завжди складніше сприймається зі сцени театру ніж проза. Тут слід передусім віддячити Ліні Костенко. У «Берестечку» немає жодного зайвого слова. Кожне слово б’є в десятку.

Перед Ліною Костенко я на колінах стояв би. Хотілося б, аби вона творила ще принаймні років сто.

І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нажить,
а як народу гідному належить!
Хто може написати краще?

Два Мовчання

Володимир МОРЕНЕЦЬ, доктор філологічних наук, віце-президент із науково-навчальних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія», лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка:

— Ліна Костенко потрібна сучасності значно більше, аніж сучасність потрібна Ліні Костенко. Її доля, якщо висловлюватися метафорично, вкладається в два Мовчання. Перше тривало з 1961-го до 1977 року. Тоді вона мовчала, перебуваючи в принциповій світоглядній опозиції до своєї доби. Вона не погоджувалась на редакційне втручання в її тексти, на правки. Вона була активною в громадському житті: підписувала звернення, обстоювала Чорновола, і це витіснило її в радикальну опозицію аж до заборони згадувати прізвище Костенко в пресі. Але те її перше Мовчання чули всі, на неї всі озиралися та спиралися, вона була символом духовно-культурного опору. Перше Мовчання Ліни Костенко було дуже грімким, гучним і всіма поміченим. Вона була віссю духовного стояння України.

У 1977 році, коли вийшла її книжка «Над берегами вічної ріки», а потім у 1980-му — «Неповторність», — це був період її спроб у відвертому та відкритому режимі говорити зі своєю добою. Тоді вона сказала що могла. Для мене певним підсумком ліричної творчості Костенко є її збірка «Сад нетанучих скульптур», яка вийшла в 1987 році. Вже на той час назрівав конфлікт із новою добою, яка не принесла з собою тих властивостей, які необхідні були Ліні Костенко для духовного життя. Надходив час нових перекручень. Із одного боку, цей час був вельми сподіваним, адже Україна здобула незалежність. Але в часах незалежності розвинулось зовсім не те, на що всі ми очікували. І це настільки вразило Ліну Костенко, що зона її духовної свободи стала «чорнобильською». Вона почала тікати з Києва на Полісся, в регіон так званої культурної консервації, де досі збереглися рештки прадавньої культури України. Там вона зустрічалася з людьми, які пережили Чорнобильську трагедію, в мові яких виявилося безліч неповторного, водночас правдивого та безконечно драматичного. Сьогодні виглядає так, що Ліна Костенко не хоче виходити на публіку, не хоче говорити з аудиторію. І я її розумію. Бо з ким говорити? Саме тому я і вважаю, що вона зі своїми моральними імперативами потрібна сучасності значно більше, аніж ця «іміджмейкерська» сучасність потрібна їй.

Ще в свої книжці «Над берегами вічної ріки» Костенко писала, що при майстрах якось легше, бо вони — як атланти — тримають небо на плечах, і тому відчутна висота. Ліна Василівна і є одним із тих майстрів, на яких лежить край нашого неба. Вона задає ту висоту, якої нам, можливо, ніколи й не сягти, але її треба мати. А в цьому дешевому часі з його ефіром, з його політиками, брехнею, облудою, торгашеством, здирництвом, із усім набором теперішніх аксіологічних орієнтирів, які стали горизонтом цього часу, їй не хочеться говорити. Тому Костенко занурюється в історію. Це її вимір, це її простір, який дає їй можливість дихати, творити, являти слово.

Ліна Костенко для мене є явленим актом здійсненої «логодіцеї». Це поняття дослівно означає «випрадння слова». Це слово, яким конституюється дійсність, яке в хаосі дійсності наводить певний лад. Цей лад можна приймати чи не приймати, можна будувати свій власний. Але це слово не є випадковим, не є декорацією до дійсності, а є конститутивним началом людської дійсності.

Сьогоднішнє друге Мовчання Ліни Костенко є так само знаменним як і перше. Для мене воно так само є покріплюючим і важливим. Певною мірою воно навіть допомагає мені жити, адже виявляється, що в своєму Мовчанні ми не самотні.

Окремий світ

Петро БОЙКО, диктор Національної радіокомпанії України, заслужений артист України, протоієрей УПЦ:

— Це так, як уявити собі гай, сад, у якому багато всякої всячини, що росте, цвіте й плодоносить. І все це в’яжеться та компонується у дну картину, панораму природного дива. Але є в цьому саду щось, що, з одного боку, єдине з ним у одному букеті, а з іншого боку — є чимось ненав’язливим, що творить свій власний світ у світі зелені, краси та благодаті. Так і Ліна Костенко — це якийсь окремий світ. На фоні того, що нас сьогодні оточує — а ми такі задрипані політикою, навіть тільки від імені її з’являється якась благотворна аура. Звичайно, мої слова дуже пишномовні, але інакше я сказати не можу. За своє тривале життя в ефірі — а я більш ніж півстоліття читаю та переживаю різні тексти, жоден твір не вселяє мене в свою атмосферу так, як те, що пише Ліна Костенко. Жоден, крім «Кобзаря», звичайно. «Берестечко» я зовсім не читаю, зовсім не шукаю інтонацій для трактування того чи іншого фрагменту, я просто намагаюся почути та побачити те, що там є. І жити в цьому, не фальшивлячи, не «артістіруя» (як це роблять дуже багато виконавців, моїх побратимів, яких я шаную і з повагою ставлюся до того, що вони роблять). Я намагаюся читати так, аби читач залишався наодинці з автором, а моя присутність не була відчутною.

Аби перемогти над поразкою, ми повинні черпати сили в Бога. Я маю щастя казати, що половину свого життя сьогодні я проживаю у селі Шевченковому Звенигородського району, колишній Кирилівці, де виростав Тарас Григорович. Коли б і де б я не йшов, мені здається, що ця стежечка веде до хати Тараса. Але коли я пожив там більше, то зрозумів, що комуністична партія зробила все, щоб у серці України — на Київщині та Черкащині — витравити, сплюндрувати, відкинути дух національний, дух Шевченка. Люди не пам’ятають, що вони в храмі. Але я все ж таки сподіваюся, що вони прокинуться.