Час братися до роботи над помилками!

Візит В.Ф. Януковича до Москви дав російським телеканалам прекрасний привід упродовж усього тижня експлуатували українську тему. Зокрема, «Вести», схвильовано пригадавши участь російського патріарха Кирила в «коронації» глави України, зауважили, що непогано було б повернути російському православ’ю Володимирський собор у Києві (нині головний храм Київського патріархату), оскільки розписував його російський художник Васнєцов, а на відкриття собору власною персоною приїжджав государ-імператор Микола ІІ.

«Рискованной дорогой идете, товарищи», — сказав би телевізійникам сусідньої держави плакатний вождь світового пролетаріату. Адже, якщо повертати Україні все, що було зроблене в Росії українцями, то там не так уже багато й залишиться. Але, мабуть, ейфорія від результатів президентських виборів в Україні в Москві ще не вивітрилася, хочеться все і відразу. Не можна виключати спроб Кремля підштовхнути новообраного українського Президента до конфесійного протистояння, яке абсолютно очевидно руйнуватиме й ослаблятиме Україну.

На каналі RTVI Світлана Сорокіна, Юрій Кобаладзе, Володимир Мілов і пані Лук’янова, дочка колишнього соратника М.С. Горбачова й голови президії Верховної Ради СРСР, обговорювали заяву В. Путіна про небажаність «українізації» політичного життя Російської Федерації. Що ж, у кожного свої проблеми. У нас ось — реальна проблема можливої «русифікації» політичного життя України. І, судячи з того, що відбувається у Верховній Раді, до цього йде. Ще раз величезне спасибі нашим «противсіхам», особливо з числа «патріотичної» творчої інтелігенції (яка сьогодні чомусь втративши звичайну балакучість, мовчить, як миша під віником, а хотілося б почути її мудрі коментарі)...

ТРОПІЧНО-РЕВОЛЮЦІЙНА КАЗКА

Наш Перший Національний, вирішивши розрядити досі розпечену політичну атмосферу, побалував глядачів французьким документальним фільмом «Подорож до Гавани. Стежками Хемінгуея». Куба тут постала тропічною мрією радянської людини часів хрущовської відлиги: блакитне море, пальми, сонце і на цьому романтичному фоні молоді й симпатичні ультрареволюційні бородані — barbudos, яких так приємно було споглядати радянському 120-рублевому інженеру після вітчизняних свинорилих партократів райкому, міськкомівского та обкомівського рівнів. А ще приємніше дивитися на фігуристих і пристрасних креолок та мулаток із народної міліції Фіделя Кастро, які борються проти американського імперіалізму.

Та до того ж на екзотичному карибському острові жив кумир просунутої радянської інтелігенції 50—60-х років ХХ століття Ернест Хемінгуей, який освячував своєю персоною дивовижні коктейлі в готелі «Habana Libre» і розкішних красунь з «Тропікани».

Куба була для радянських людей тропічно-революційною казкою.

Автори фільму провели глядачів місцями, які любив Хемінгуей. Обійшлися без політики, віддавшись легендам і мріям веселої й безтурботної Гавани. Згадали й про творчість Нобелівського лауреата, про його друга й капітана хемінгуеївської яхти «Пілар» Грегоріо Фуентесе, головного героя відомої книжки «Старий і море». Зрозуміло, політкоректні французи віддали належне симпатіям Хемінгуея до Фіделя Кастро, чергуючи політичну інформацію з милуваннями екзотичною архітектурою та атмосферою гаванської безтурботності. Звісно ж, згадали про підлого диктатора Батиста, в період правління якого погіршення життя кубинців відбувалося пропорційно збагаченню друзів диктатора та іноземців, які приїжджали на острів налагоджувати свої справи. Це, щоправда, нагадало іншу, набагато знайомішу мені країну, географічно далеку від Куби, президент якої нещодавно видав указ про боротьбу з бідністю. Головне, аби не з бідними.

І щоб у результаті такої боротьби бідних не стало ще більше на тлі фантастичного багатства декотрих... Проте переворот Фіделя кубинців не збагатив. Хороша влада та, за якої людині нормально живеться, якщо вона багато й якісно працює.

Зовсім, як українські депутати... До речі, двоє з них — Ігор Гринів (БЮТ) і Валерій Коновалюк (ПР) дискутували в студії «Я так думаю!» на «5 каналі».

БАНКРОТСТВО НАЦ-ДЕМІВ

Обговорювали відставку уряду Юлії Тимошенко й пристрасті навколо коаліції у Верховній Раді. Повинен зауважити, що останнім часом програма «Я так думаю» стає на тлі інших схожих найбільш об’єктивною, рівновіддаленою від центрів впливу, емоційно стриманою (без психопатичних проявів), у хорошому значенні цього слова консервативною (без балагана й біснування) і пристойною. У Ганни Безулик прагнуть (і це часто вдається) піддавати критичному аналізу ідеї та програми, а не особи політиків і депутатів.

Ведуча вчасно гасить пристрасті й не дає високопоставленим гостям розперізуватися, демонструючи той внутрішній вміст, про який одна київська буфетниця сказала влучним народним стилем: «Культура так і пре...». Отож Ганна Безулик не лише непомітно виховує своїх гостей, але й часто рятує їхню репутацію від самознищення.

Крім того, здійснюється непогана селекція запрошуваних, коли носії інтелігентності все-таки переважають над іншими представниками нашого суспільства. У аудиторії Безулик відчувається певний нормативний тон, на який так чи інакше доводиться орієнтуватися. Адже поведінка людини часто визначається заданими умовами. Мало хто відважиться у вишуканому ресторані пити горілку «з горла», на відміну від брудної забігайлівки. Ось тому деяким «розгульним» на інших ток-шоу товаришам у Ганни Безулик доводиться стримувати себе.

Депутат Гринів вилив усе, що наболіло за ці дні, порівнявши партію свого візаві з асфальтоукладальником, який їде по законах, по Конституції, по судах, по правам громадян (скасування місцевих виборів), по свободі слова тощо. У автора цих рядків теж склалося враження, що переможці хочуть оволодіти всім і негайно, що нагадує закони війни, які діяли до початку XIX століття, коли взяте штурмом місто противника віддавалося на три дні на «потік і розграбування» солдатам сторони, що перемогла...

Зайшла мова і про можливе «єднання» НУ-НС і нової коаліції під егідою Партії регіонів. Це, можна сказати, «лебедина пісня» української націонал-демократії в тій її формі, в якій вона існує з часів «Народного Руху за перебудову». Повне й остаточне банкротство, політичне самогубство. На жаль, за останні роки націонал-демократи продемонстрували лише жалюгідне інтриганство, безпринципність, патріотичне словоблуддя замість послідовної патріотичної політики, егоїзм та дріб’язковість.

Про яке «єднання» може йтися за абсолютної несумісності програмних положень? Адже гасла ПР: державність російської мови, митний союз із Росією, газотранспортний консорціум із нею ж, вічне перебування іноземних військових баз на українській території — є абсолютним запереченням гасел націонал-демократії. А її вожді штовхаються в приймальнях нової влади, випрошуючи чергові подачки.

Важко не погодитися з тією оцінкою націонал-демократії, яку в студії «Шустер-LIVE» дала Юлія Тимошенко (безвідносно до того, що можна пред’явити самій Юлії Володимирівні): «Там немає жодних принципів. Лише гроші, посади та особисте благополуччя». Це ми й без Тимошенко давно помітили. Отже, нац-демам залишилося лише покинути арену української історії, лишивши пам’ять про свою феноменальну продажність, про готовність піднімати національний прапор лише для того, щоб вкотре здати його за підхожу ціну під акомпанемент тріскучих фраз про «неньку-Україну». А замість «патріотичної» піни, замість торговців патріотизмом обов’язково прийдуть справжні патріоти, які не продаються, які живуть внутрішнім переконанням: «Впади, але не зрадь!»

РОБОТА НАД ПОМИЛКАМИ ВІДКЛАДАЄТЬСЯ

Поява Юлії Тимошенко в студії «Шустер-LIVE» була цікавою хоча б тому, що це був перший подібний виступ через місяць після виборчої невдачі. Було багато банального девальвованого красномовства й мало концептуальності, явний дефіцит новацій. Юлії Володимирівні, якщо вона хоче стати звитяжним лідером масового опозиційного руху, потрібно серйозно попрацювати над собою. Потрібно змінитися самій, аби змінити країну. Раз і назавжди відмовитися від інтриганства, загравання з антидержавними силами в Україні й за її межами, з ідейними опонентами. Позбутися тих огидних рис, які властиві більшості українських політиків: зоологічного егоїзму, зажерливості, кумівства, владолюбства, сполучених із безвідповідальністю, безпринципність, відсутністю глибоких переконань.

Об’єктивна ситуація сьогодні для Тимошенко — прекрасна, зіпсувати її зможе лише вона сама. До речі, приклад негативу. Коли Савік Шустер запитав Юлію Володимирівну, як вона оцінює свою власну поведінку, коли пани Медведєв і Путін знущалися з президента України, Ю.В. почала викручуватися й відбуватися загальними фразами. А наберися вона сміливості, скажи чесно: «Mea culpa» — «Моя провина», каюся, визнаю й обіцяю ніколи більше такого собі не дозволяти», рівень довіри до неї відразу б виріс.

Ю.В. Тимошенко, перш ніж очолити масовий рух, повинна провести роботу над помилками. Судячи з перших післявиборних виступів, вона до цієї роботи ще не бралася.

Пізніше до мікрофону випурхнула Ганна Герман. Порадувала заступниця шефа Адміністрації й проектом будівництва мосту з Краснодарського краю Росії через Керченську протоку до Криму. Враховуючи, що кордон у цій протоці до цих пір із вини російської сторони відсутній, що до цих пір заперечується приналежність Україні острова Тузла, це будівництво може закінчитися для України територіальними втратами.

Страшно уявити собі, що в цьому контексті мають на увазі, коли говорять про «поліпшення українсько-російських стосунків» при Президентові В.Ф. Януковичі. Але, судячи з опитування в студії «Великої політики», 83% глядачів у таке поліпшення вірять. Що ж, наївних людей в Україні завжди вистачало...