Перша атака

Коли я вчився в школі, то любив читати книжки про війну, а особливо — дивитися військові кінофільми. Якщо в сільському клубі показували фільм про війну, то зала була повністю забита хлопчаками. Йшли 50-ті роки; у фільмах тих років чудово обмундировані, угодовані, гарні й хоробрі радянські солдати прямо-таки пачками вбивали дурних і боязких німців, у яких були, як правило, великі носи й звірячі вирази облич. Мій батько не переносив ні тодішніх книг про війну, ні кінофільмів, називав усе це брехнею.

У його — колишнього фронтовика — розповідях війна поставала переді мною зовсім іншою. Військова форма «нижніх чинів» була принизливо негарною: брюки-галіфе з широченною матнею, довга гімнастерка зі збіркою-хвостом ззаду, стягнута ременем, черевики з обмотками або важкі кирзові чоботи. Щоб ця уніформа виглядала більш-менш естетично, її потрібно було підганяти під конкретну фігуру, а цього, звичайно, не робилося. Німецькі солдати виглядали, в порівнянні з нашими, просто-таки елегантними чепурунами.

Увесь той час, коли батько був окопним солдатом, його, як і інших, супроводжувало постійне відчуття голоду. Годували кашею, але наїстися досхочу не давали. Перед боєм інколи відвідувала думка: якби напевне знати, що вб’ють, то можна було б з’їсти НЗ (недоторканний запас); бо якщо його з’їси, а не вб’ють, то після бою відправлять до штрафного батальйону. Страшно багато було жертв, бо було не прийнято економити на «людському матеріалі». Діяв принцип: за будь-яку ціну. Коли форсували невелику річку Царевичі в Білорусі, то вода в ній була червоною від крові, а на іншому березі лежали сотні наших солдат, убитих і поранених, засипаних піском від розривів німецьких снарядів. У багатьох місцях пісок ворушився; але пораненими займатися було ніколи — війська йшли вперед.

Запам’яталася мені розповідь батька про його першу атаку. Незадовго до атаки роздали горілку, але чи то вона була розбавлена водою (солдатів обкрадали й на фронті), чи то не діяла через нервове збудження. Перед атакою політрук провів бесіду з ротою і переконував написати заяви про вступ до партії. Бажаючих не знайшлося — знали, що комуністів, які потрапили в полон, німці розстрілюють. Один із ротних комуністів отримав доручення: виплигуючи серед перших з окопу, крикнути: «За Родину, за Сталина!»

Справжнього страху не було — батько, як і деякі інші фронтові новачки, був упевнений, що з війни повернеться живим. Але чомусь сильно билося серце. Почалася, а потім швидко закінчилася артпідготовка, і, нарешті, прозвучала команда до атаки.

Вискочив з окопу. Біг серед безлічі інших. Щось кричав. Попереду падали солдати. Добіг до німецького окопу й зістрибнув до нього. Німців тут уже не було, лежали лише вбиті й тяжкопоранені. Стріляв із рушниці в «фріців», які тікали. Побачив, що поруч наш солдат обшукує вбитого німця, і сам став робити те ж саме. «Розжився» якоюсь їжею, але дуже захопився пошуком коньяку або чого-небудь спиртного — і зовсім несподівано почув ззаду крик: «Лєсной! Назад! Німці!» Справді побачив у кількох десятках метрів німців, які зістрибують у окоп. Вискочив нагору й побіг назад. Цілим і неушкодженим зістрибнув до свого окопу. Чи стріляли в нього німці — не знає, здавалося, що нічого не чув, усе було, неначе уві сні. Вночі повзав разом із кількома іншими солдатами полем, збираючи рушниці в убитих. Серед цих убитих виявилися й приятелі. Час від часу німці пускали освітлювальні ракети, а якщо щось підозрювали, то починали стріляти з автоматів навмання.

Лише коли дізнався, скільки в тій атаці загинуло солдат із його роти, по-справжньому відчув страх, зрозумів: смерть була зовсім поруч, і живим залишився завдяки щасливому випадку. Перед наступним боєм уже відчував справжній страх смерті — жах, що охопив кожну клітинку тіла. Страшно хотілося жити. Включився інстинкт, і цей страх смерті став тілесним, тваринним. Аби вискочити з окопу, довелося зробити неймовірне зусилля волі. Здолати страх «допомогли» й командири з пістолетами в руках, вони мали право відразу ж пристрелити тих, що здрейфили.

Багато всіляких фронтових історій чув я від батька — зовсім не таких художньо-красивих, як описувалися в книгах і які показували в фільмах, але ця розповідь про першу атаку закарбувалася в моїй пам’яті особливо міцно. На жаль, лише після того, як батька не стало, я по-справжньому зрозумів, як багато всього такого, що просто неможливо собі уявити, довелося йому пережити на тій війні.