У ритмі танго,

За майже дев’ятнадцять років української незалежності, українцям для розвитку демократії радили багато і різне. Ставили у приклад двохсотлітню демократію США, яка ще в 1930-х роках минулого століття і близько не скидалася на демократію в сучасному розумінні цього слова. Нам пропонували європейську модель і кликали бігти слідом за Польщею та Прибалтикою. Нас чекали і чекають на дивному напрямку «Євразія». Були навіть експерти, які згадували Мойсея і його сорокалітню подорож пустелею допоки не помер останній і з тих євреїв, що пам’ятали рабство. Все це, звичайно, доречно. Якби не одна деталь. Смішно і безглуздо радити чужий досвід нації, яка навіть на своїх помилках не вчиться. Українці обрали свій особливий шлях до демократії. І, перефразовуючи Стуса, «ніхто не зіб’є нас із власної тропи».

1991 року я тільки збиралася піти в школу, тому навряд чи могла запам’ятати, що насправді відбувалося. Проте добре пам’ятаю настрої навколо. Причому не лише загальну ейфорію, а й розпач мого дідуся-комуніста. Він був з тих, ідейних комуністів, які професійно і самовіддано будували світле майбутнє. Такі на початку дев’яностих стали не потрібними. Хоча непотрібними стали і запеклі опоненти мого дідуся — дисиденти, націонал-демократи. Найбільш популярними в суспільстві виявились ті, хто встиг швиденько «перевдягнути шапки» і стати до керма нової держави. Можливо, це був не найгірший варіант, адже саме ці «комуністи з новими шапками», очолювані Леонідом Кравчуком, і забезпечили функціонування новоствореної держави. Проте неповні три роки їх правління не сподобались. І вирішили обрати іншого президента, нового...

Цим новим виявився Кучма. Забезпечили його прихід до влади за доброю традицією (як потім стане видно) східні та південні області. А ще Леоніда Кучму підтримала Комуністична партія України. Так, так, ті самі комуністи, що є послідовниками Комуністичної Партії (більшовиків) України (КП(б)У), що виступають за союз Росією, а фактично проти незалежності України — проти тієї незалежності, за яку дружним фронтом проголосувала Україна 1991 року.

Леонід Кучма теж не дуже подобався. І що ж робити? А давайте «на зло» Леоніду Даниловичу проголосуємо за комуніста Петра Симоненка, і виведемо його у другий тур. Потім, правда, у другому турі схаменулися і все ж таки (по плану самого ж Кучми) підтримали Леоніда Даниловича.

Другий строк президентства Леоніда Кучми виявився ще гіршим за перший. Стали українці відчувати, що якось тіснувато їм в їхній обмеженій демократії. І Янукович, якого пропонували послідовником попередника, — однозначно на президента «не тягнув».

Стали українці проти кучмізму та Януковича цілим Майданом. Весь світ тоді від української демократії прозрів. Та й самі здивувалися, що таке можемо. Вирішили собі, що тепер ми — демократія. Давайте нам соціальні пільги, достойні зарплати, економічний ріст, чисті узбіччя, свіже повітря... А не дають. Значить, погана ваша демократія, давайте за Януковича спробуємо. Може, помилилися ми тоді, що «Ющенко-Ющенко» кричали...

Взяли, і проголосували за Януковича.

Крок вперед і два назад. Як Ленін писав. І у ритмі танго. Хтось скаже, панове, так ви ж не просуваєтесь. Але знавці пристрасних танців знають, що перед тим як танцювати пасадобль, краще опанувати танго (пасадобль швидший, ніж танго, його особливість — позиція корпусу з високо піднятою груддю, широко розправленими плечима, жорстко фіксованою головою. — О. Р.).

На жаль, мій дідусь до сьогоднішніх днів не дожив. Мені назавжди запам’яталась його фраза, яку він кинув в екран телевізора, де вже добрих півгодини «проповідував» Горбачов: «Був ти, Міша, моїм другом...». Встав з крісла і пішов з кімнати. В 1994 році дідусь проголосував за Леоніда Макаровича. Той не був його другом. Просто він вважав цей вибір найбільш прийнятним. Того ж 1994-го дідуся не стало. Стоячи три тижні на Майдані, я часто думала, а що б він мені сказав. Не знаю...

Таких «неособистих» історій в Україні мільйони. І якби політикам не застилали очі безмежна жага до влади й безмірний цинізм, вони б їх відчули. І ще зрозуміли б, що суспільство й сьогодні не дрімає. Може, там «згори» не помітно, що «знизу» вирує вир, але він вирує. І поки «зверху» роблять невдалі па «ленінського» танго, «знизу» ось-ось затанцюють пасадобль.

Перша помилка нового президента

Сергій СТУКАНОВ, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Донецьк:

— З економічної точки зору, перемога В. Януковича, мабуть, не є найгіршим варіантом. Хоча його команда заледве провадитиме системні реформи, гадаю, вона здатна бодай стабілізувати ситуацію, забезпечити зростання економічних показників. Втім, мене особисто найбільше турбує доля гуманітарної сфери. Як показує українська історія, ми неодноразово мали т. зв. періоди національно-культурного відродження, коли нам вдавалося вибудувати навколо себе, мов равлик мушлю, будівлю власної культури, але внутрішні відцентрові тенденції вкупі із зовнішнім чинником щоразу призводили до тотальної руйнації ще не зміцнілого і крихкого будиночка. Останні роки чимось нагадують роки 20-ті. Відродження ХІХ ст. створило ѓрунт для розвитку національної літератури, преси, науки й, щойно було знято цензурні обмеження, українці здійснили бурхливий розвиток, пророкуючи (вустами М. Хвильового) не більше й не менше як Азійський ренесанс, що мав би розпочатися саме з України (див. його памфлет «Україна чи Малоросія?», де обѓрунтовано згубність для України малоросійського шляху). Сьогодні, попри всі труднощі й об’єктивне переважання майже в усіх сферах життя суспільства російської мови, українська культура й мова — не внаслідок послідовних дій держави, а завдяки старанням багатьох ентузіастів — почала повертати собі належне й історично справедливе місце в Україні (відновлюється історична пам’ять, реконструюються топоси, видається україномовна преса, було українізовано кінотеатри, нещодавно з’явився перший україномовний серіал). Дані процеси мають направду смисложиттєвуґ вагу для існування українства, але за президентства В. Януковича, на жаль, ризикують вкотре сповільнитись. Вже є перша помилка. Прикро й образливо, що першу промову-коментар після оголошення результатів екзит-полів він виголосив не державною мовою (уявіть таке у Франції чи Росії!), чим зневажив один із головних державних символів та фактично надав статусу «мови, якою промовляє влада в Україні» мові сусідньої держави. Це до болю нагадує ситуацію в Білорусі та наштовхує на думку, що В. Янукович та дехто з його оточення були б не проти побудувати в Україні таку собі другу, меншу (чи пак, Малу) Росію. Але ж зрозуміло, що двох Росій бути не може. Або буде Україна з окремішньою українською культурою, яка реалізовуватиме власну національну ідею, або Малоросія, яка навряд чи спроможеться не те що обѓрунтувати, але навіть побачити якийсь сенс в своєму окремому історичному існуванні та увійде — не завтра, так післязавтра — до складу РФ. Хочеться вірити, що політика В. Януковича в гуманітарній сфері буде виваженою і спрямованою все-таки на розбудову України, а дії в галузі економіки зі свого боку стверджуватимуть незалежність та суверенітет держави.

«Пришвидшити циркуляцію еліт»

Денис ПОД’ЯЧЕВ, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Харків:

— Вже стали відомими попередні дані голосування на виборах президента України. До 17 січня так звані «фаворити передвиборних перегонів» енергійно працювали над обробкою масової свідомості, запевняючи у тому, що питання про те, хто саме вийде у другий тур, — вже фактично є вирішеним. Це не залишило шансу претендентам на роль «третьої сили» — заважаючи одне одному електорально, вони лише довершили дії потужних штабів Януковича та Тимошенко. Сьогодні ж політтехнологи вже зайняті реалізацією інших домашніх «заготовок» — спрямованих вже проти одне одного. Таким чином, один психологічно демобілізує електорат, інша — прагне утримати психологію виборця у тонусі.

На мій погляд, то вже занадто навіть для такого важкого «піплу», як наш. Однак, мабуть, і це не межа цинізму. Якщо в нашій країні за півроку до виборів так званий «протестний електорат» становив понад 30%, а вже за тиждень до дня голосування — не більше 3 — то це показово.

Така ситуація продукується особливо складним станом електоральної свідомості саме наймолодших вікових когорт. Здається, що молодь, яка мала б бути більш принциповою у ставленні до несправедливості, яку чинить окупаційний режим у вигляді так званої «політичної еліти», не демонструє активний спротив. Цей спротив вона ховає всередину, зберігаючи лише у вигляді протестного потенціалу. Активна частка молоді, яка має можливість на самостійне, а не сателітне мислення, становить лише 2%!

Не так давно на сторінках газети «День» довелося погодитися з сумною думкою, що молоді сучасної України немає на кого рівнятися, немає кого наслідувати. Навпаки, люди похилого віку є зазвичай носіями маргінальних ідей, самі того не усвідомлюючи. Однак у суспільстві не вистачає й гуманітарних сил, що замінили б у функції виховання молодих поколінь людей похилого віку. Якби ці сили існували, суспільство не ставало б заручником хибної, так би мовити, «технологічної» ідеї про те, що позиція «не підтримую жодного» є проявом політичної несвідомості. Й досі переважна більшість вірить у те, що потрібно голосувати чи як там не було, адже постійним вибором можна пришвидшити циркуляцію еліти. Усім тим, хто свято в це вірить, рекомендую подивитися на попередні дані ЦВК про результати другого туру виборів — вони говорять самі за себе. Якщо це й є циркуляція еліти, тоді мені природа її українського варіанту є невідомою.

Пора вже зрозуміти те, що якщо ви відчуваєте незгоду з політичним станом речей — не слід конформно схилятися під агітаційні меседжі і просто радіти з того, що ваш голос обійшовся «їм» дорожче. До тих пір, доки принаймні молодь не буде зберігати політичну принциповість — а саме у ній криється ключ до виходу з одвічної проблеми «виборів без вибору», нам доведеться сумно сміятися над нерозумінням деякими різниці між «геноцидом» і «генофондом». Тільки головне, щоб за цей час сум не замінився жахом за те, що одне з цих слів стало об’єктом для іншого — «генофонд» для «геноциду».

«Не поступитися принципами...»

Вікторія СКУБА, студентка магістеріуму спеціальності «документознавство та інформаційна діяльність» Національного університету «Острозька академія»:

— Результати другого туру президентських виборів в Україні можна назвати цілком логічними, з одного боку, й повністю алогічними, з іншого. У 2004-му ми всі вийшли на Майдан, щоб підтримати певну політичну силу, повіривши харизмі певного політичного лідера. Смішно, коли цей суто український феномен називають акцією американських спецслужб. У 2010-му повторення Майдану не буде, я впевнена. Адже результат уже цих виборів схожий на іронію долі, глузування над тими, хто замість того, щоб працювати і втілювати у життя задекларовані принципи, почав займатися перерозподілом посад, повноважень та боротьбою один проти одного. З одного боку, нам легко судити тих, хто нагорі, не побувавши на їхньому місці, з іншого, — навіть для нас є очевидними деякі прості істини, які були порушені тими, за кого ми голосували. Тому з точки зору історичної справедливості такі результати останніх виборів мене не дивують.

Але разом з тим завжди дивно, наскільки ми неспроможні дивитися на себе збоку, запам’ятовувати уроки історії, наскільки легко віримо популістським гаслам, незалежно від якої політичної сили вони виходять. І за оце небажання змінюватися, постійне очікування чогось згори ми знову повернулися назад. Тільки світ і його виклики не залишаються такими ж, а на них потрібно зважати.

Я не сказала б, що якось абсолютно розчарована саме другим туром виборів, я не чекала від нього абсолютного дива, ідеалізуючи якогось одного кандидата. В обох є свої позитиви й недоліки, але вони різні. Тепер наше завдання не втратити те, що ми здобули за ці роки незалежності і за роки після Майдану, не поступитися якимись основоположними принципами. І якщо це завдання не виконуватиме влада, то ми повинні виконати його, принаймні кожен на особистісному рівні.

Зараз кандидати можуть готуватися до судів, що спричинить ще більшу невизначеність у владних структурах, призупинить роботу державного механізму. І наше завдання — бути готовими до тих викликів, які чекають на нас попереду.