До роботи, товариш!

У футболі та політиці, як відомо, тямлять усі. Тому призначення тренера головної футбольної команди країни завжди у центрі уваги і розглядається як рішення не лише спортивне, а й політичне. Тому що сьогодні, власне, як і вчора або завтра, футбольна збірна залишається чи не єдиною національною інституцією, яку підтримують усі без винятку. Сказати вголос про те, що ти не підтримуєш збірну України у нас важче, ніж зізнатися у чомусь дуже ганебному. Простіше кажучи, футбольна збірна — це насправді останній і непорушний бастіон патріотизму.

Не далі як у минулому листопаді по цьому бастіону було завдано дошкульного удару після того, як наша команда поступилася в Донецьку грекам, які й поїдуть замість нас на світовий фінал до Південної Африки. Удар був не стільки у самому факті поразки, а у тому, в якому середовищі ця поразка стала можливою. Шкода, але справжньої щирої підтримки збірної у Донецьку не відчувалося. Дехто навіть потай радів цьому із власних інтересів. Виходячи із цього пропозиція президента національної футбольної федерації Григорія Суркіса довірити збірну тренеру донецького «Шахтаря» виглядала як відчайдушна спроба об’єднати таки наш футбол хоча б заради інтересів збірної, якій виступати на домашньому Євро-2012. Пропозиція прийнята не була, а тренер для збірної був вже потрібен. І не для того, щоб терміново готувати команду до відповідальних матчів, яких у збірної не буде аж до червня 2012-го, а щоб припинити непотрібні дискусії і налаштувати усіх на роботу.

Як тепер стало відомо, варіант із запрошенням іноземного фахівця після того, як Мірча Луческу із «Шахтаря» фактично відмовився очолити збірну, більше не розглядався. А вибір серед вітчизняних тренерів виявився дуже й дуже обмеженим. Слід визнати очевидне — фахівців, які мають у доробку великі досягнення, поміж українських тренерів просто не існує. Дві провідні клубні команди країни очолюють іноземці, а в інших досягнень у останні роки не проглядалося. На цьому тлі навіть скромні треті місця харківського «Металіста», до яких команду привів тренер Мирон Маркевич, можна було розглядати як вагомий результат. Тому тренер харківської команди об’єктивно вважався першим кандидатом на посаду наставника збірної. Але ж для цього слід було залишити клуб, який саме Маркевич поступово підняв із рівня середняків до рівня лідерів.

Як виявилося 1 лютого, якщо є бажання домовитися, домовитися можна завжди. Аби владнати питання із тренером збірної керівництво федерації футболу «забуло» про те, що раніше робота тренера із національною командою за сумісництвом вважалася недоцільною. У відповідь власник «Металіста» бізнесмен Олександр Ярославський так само «забув», що буквально за кілька днів до того заперечував можливість відпустити тренера його команди до національної збірної. Внаслідок визріло компромісне рішення про те, що новий тренер національної команди працюватиме в ній залишаючись тренером «Металіста». Ще одне компромісне рішення полягало у тому, що один із кандидатів на посаду тренера збірної Юрій Калитвинцев був призначений асистентом Мирона Маркевича.

Говорити тепер про перспективи такої тренерської команди (до якої Маркевич запросив також Семена Альтмана) зарано й не зовсім доречно. Перший контрольний матч нашої збірної пройде лише наприкінці травня і його результат, якщо, звісно, наші не програють із рахунком 0:10, не матиме жодного значення. Призначення Маркевича на сьогодні лише показало напрямок, визначило людину, яка тепер відповідатиме за наш головний футбольний результат. Аби ніхто не сумнівався, виконком футбольної федерації поставив перед новим тренером завдання виграти титул чемпіона Європи у 2012 році. Чому б і не поставити таке завдання команді, яка ще жодного разу не потрапляла хоча б до числа хоча б 16 учасників фінального турніру першості Європи?

Це ще раз підтверджує: сьогодні щодо футбольної збірної вирішено головну, політичну задачу. Призначений тренер і поставлене завдання. Залишається лише сказати Мирону Маркевичу і його команді те, що казали у таких випадках у старі часи: «До роботи, товариші!» А ми усі за цією роботою будемо уважно стежити. Бо ж у футболі, як відомо, тямлять усі.