Пішов із життя Єгор Гайдар

У вівторок вночі пішов із життя Єгор Гайдар, відомий економіст і політик, якого вважали одним із ідеологів ринкових реформ у Російській Федерації. Йому було 53 роки. «Це була велика людина. Великий учений, великий державний діяч. Мало кого в історії Росії та й у світовій історії можна порівняти з ним за силою інтелекту, ясністю розуміння минулого, сьогодення й майбуття, готовністю приймати важкі, але необхідні рішення. Величезним успіхом для Росії стало те, що в один із найважчих моментів в її історії у неї був Єгор Гайдар. На початку 1990-х він урятував країну від голоду, громадянської війни й розпаду», — написав у своєму офіційному блозі А.Чубайс, який на початку 1990-х працював разом із Є.Гайдаром у російському уряді. Відійшовши останніми роками від активної політичної діяльності, Є.Гайдар, проте, залишався «інтелектуальним і моральним лідером», зазначає А.Чубайс. «Для мене він був і назавжди залишиться високим прикладом чесності, мужності й надійності. Цю втрату я відчуватиму все життя», — написав глава «Роснано» у своєму блозі.

Нижче пропонуємо читачам останнє інтерв’ю з Єгором Гайдаром, опубліковане 20 листопада цього року в «Новой газете».

Єгор ГАЙДАР: Режим може зазнати краху несподівано, за два дні

Слово «стабільність» стараннями урядового агітпропу здобуло у нас мало не лайливий відтінок. Тим часом, ми добре пам’ятаємо, що таке нестабільність, викликана крахом державних інститутів. Чи можливе повторення подібного сценарію в нашій країні, що стала занадто стабільною? Про це ми поговорили з Єгором Гайдаром, директором Інституту економіки перехідного періоду, автором книжки «Смуты и институты», присвяченої саме історії російських — і не лише — революцій.

— Єгоре Тимуровичу, що було вихідною мотивацією для підготовки роботи «Смуты и институты»: суто академічний інтерес чи сучасні політичні й економічні процеси?

— Поєднання того й іншого. Ми переживаємо важку глобальну кризу, яка створює ризики, зокрема ризики стабільності політичних інститутів. Коли суспільство переходить із режиму, за якого реальна зарплата впродовж десяти років зростає по 10% на рік, до режиму, коли вона починає скорочуватися, ВВП після тривалого періоду стабільного зростання знижується, профіцитний бюджет змінюється дефіцитним, це має політичні наслідки.

У такій ситуації виникає розвилка. Влада, яка раніше навіть не потребувала масштабних маніпуляцій, аби регулярно перемагати на виборах, може піти двома шляхами. Перший — посилювання режиму, другий — поступова лібералізація. Моя робота, з політичного погляду, багато в чому присвячена тому, які ризики створює вибір першого шляху.

Мені довелося керувати російським урядом в умовах смути, краху попереднього режиму. Хотів на історичному матеріалі, який включає досвід як російських революцій, так і інших подібних подій, показати, що режим може несподівано зруйнуватися протягом двох днів. Наприклад, 26 лютого 1917 року ніхто не чекав краху царського режиму. Увечері 28 лютого він став очевидною реальністю. Те ж сталося в Радянському Союзі 21 серпня 1991 року. Ті, хто не має подібного досвіду, не уявляє, як в такі часи влаштоване життя. Це було добре зрозуміло на прикладі дій американців в Іраку. Я був там, знаю ситуацію, історію ухвалення рішень. Ті, хто приймав рішення про початок воєнних дій, не розуміли, що крах навіть огидного режиму — це й крах усього сталого порядку: зникнення поліції з вулиць, неіснуюча армія, митна служба, відсутність контролю кордонів, хаос в економіці, висока інфляція.

Моя книжка — в першу чергу застереження. Росії, яка пережила дві катастрофи, не потрібна третя. Хочу щоб це розуміла й еліта, яка керує країною, й ті, хто з нею не згоден.

— А чи був певний алгоритм дій, який дозволив би владі уникнути катастрофи, якби вона, звісно, передчувала її можливість?

— Гадаю, ні. Саме тому, що такого передчуття, повторюся, не буває ні в кого. Депутати, котрі зібралися в Парижі 1789 року, в жодному разі не хотіли краху монархії. Вони хотіли реформ, ліквідації податкових привілеїв аристократії, але нічого, схожого на те, що сталося у Франції після взяття Бастилії, вони собі не могли уявити, в них це не укладалося в головах.

— І в результаті залишилися без голів.

— Так. І в Росії 1917 року ніхто не передбачав революції. Наприклад, Ленін буквально за три тижні до Лютневої революції виступав у Швейцарії, сказав буквально: ми, люди старі, звісно, не доживемо до революції, але ви, молоді, обов’язково. Можна зауважити, що Ленін тривалий час був в еміграції, але якщо проаналізувати все, що говорили й писали в Петрограді на початку лютого, стане очевидно: революції ніхто не чекав і в Росії.

Так само, до речі, мало хто чекав краху ДКНС. Це ніяк не випливало з логіки російської історії. За два роки до серпневих подій сталися відомі події в Китаї. Там протестувальників придушили танками. І чому в Росії все має статися інакше, особисто мені вранці 19 серпня 1991 року було незрозуміло.

— Чи можна дійти висновку, що будь-які спроби режиму посилити охоронні структури, як ідеологічні, так і силові, є марними?

— Вони можуть дати короткострокові результати. Але стратегічно створюють ризики для самого правлячого режиму. Раніше чи пізніше з’ясовується, що в нього немає жодного надійного полку. 1917 року, коли розвивалися ключові події, пов’язані спочатку з боротьбою за владу, а потім — із боротьбою за владу між більшовиками й Тимчасовим урядом, жодна зі сторін не могла виставити хоча б надійну бригаду. Кутєпов, відданий цареві офіцер, готовий стріляти по натовпу з кулеметів, отримав наказ придушити заворушення. Він просив бригаду. Бригади не знайшлося, дали зведений загін. Одразу з’ясувалося, що в зведеному загоні кулемети без гліцерину, стріляти з них не можна. Такі речі й відбуваються в умовах краху режиму.

— Скажіть, у чому першопричина таких конфліктів? Вони спочатку розвиваються всередині еліт, між групами, що мають владу й власність, і прагнуть їхнього подальшого перерозподілу?

— Це завжди спеціальне питання. Це може бути закінчення династичного циклу, як у Китаї, неврожаї, як у Росії за Бориса Годунова, труднощі з постачанням продовольства до столиці й армії, як у передреволюційному Петрограді або в пізньому Радянському Союзі, де багато міст забезпечувалося за нормами блокадного Ленінграда.

Це не означає, звісно, що економічні труднощі — неодмінна передумова смути. Багато режимів за інших рівних їх переживали. У першу чергу режими з розвиненими демократичними інститутами. Наприклад, у Англії в Першу світову війну теж було погано з продовольством, але там невдоволені люди знали, що мають інструмент зміни влади — вибори. Ні в Росії, ні в Німеччині, ні в Австро-Угорщині подібних інструментів не було. Ці режими зазнали краху.

— У роботі «Государство и эволюция» ви розібрали марксистські догми в їхньому імперіалістичному єстві. А як би ви могли визначити сучасний російський капіталізм?

— Він, на жаль, не вирішив однієї з найважливіших проблем, що стояли перед країною після краху Радянського Союзу, — розподіл влади й власності. Саме цей принцип став основою безпрецедентного в світовій історії прискорення економічного розвитку, що стався на межі XVIII-XIX століть і багато в чому сформував сучасний світ із усіма його основними характеристиками: частка зайнятих у промисловості, сільському господарстві й сфері послуг, рівень урбанізації, показники освіти, дитячої смертності, тривалості життя.

Підприємці, як їм і належить, забезпечували економічне зростання, а влада — правопорядок, обороноздатність країни, соціальну підтримку населення.

У Росії проблему розподілу влади й власності не вдалося вирішити ні в дев’яностих роках, ні в двотисячних. Спочатку ми мали надлишковий вплив великих власників, олігархію, потім влада почала надлишково впливати на економіку, причому не з погляду її регулювання, а з погляду прямого втручання. І одна, й інша системи внутрішньо нестійкі й не сприяють довгостроковим позитивним перспективам розвитку країни. Я намагався пояснити це в книжці, написаній 1994 року.

— Нинішній правлячий клас, що пройшов через процес бюрократичної приватизації, зацікавлений у легітимації власності?

— Так, і в цьому є база для оптимізму. Якщо не зацікавлений, то еліта думає лише про те, як добре буде жити на Карибських островах. Але гарантій того, що в разі краху режиму тебе не видадуть новій владі з тих же островів, не існує. Звідси й прагнення легітимації, яка не може бути швидкою, вимагає серйозних послідовних зусиль.

— Якими є стосунки між тими, хто пережив період рівновіддаленості олігархів, і новими великими власниками? Чи об’єднує їх мета зберегти завойоване?

— Стосунки можуть бути різними. У 1991-1993 роках головним досягненням було те, що нам удалося уникнути громадянської війни. Сьогодні ми як суспільство, як і раніше, зацікавлені, щоб між елітами не було конфлікту, аби вони зрозуміли: поступове розділення власності й влади та лібералізація режиму потрібні їм самим.

— Питання часу дійсно ключове. Але чи залишився в нас цей час?

— У нас був шанс, і він якоюсь мірою був реалізований. Росія — це не Радянський Союз, режим м’якший, свобод у громадян більше і, головне, економіка — за всіх «але» — все-таки ринкова. Так, важлива проблема розподілу влади й власності не вирішена, але це не привід опускати руки.

— А криза може якось вплинути на перебіг цього болісного процесу?

— Звісно. Адже нинішня влада прийшла, коли розпочався період тривалого стійкого зростання, пов’язаний, до речі, не стільки з цінами на нафту, скільки з виходом із постсоціалістичної рецесії, створенням нових економічних інститутів. У цій ситуації природним було приписати всі досягнення собі. Показово, що в 2002—2004 роках роль нафтового чинника була мінімальною, а з 2005 року вона різко пішла вгору, тоді як структурне зростання, навпаки, уповільнилося. Це очевидний наслідок перелому у відносинах влади й власності. Тепер нафтових надприбутків стало менше, й суспільство та влада будуть вимушено пристосовуватися до зміни ситуації. Питання в тому, як швидко влада це усвідомить.