«Чи спалахне «сірник»

Хочу висловитися стосовно матеріалу Віталія Княжанського «Чи спалахне «сірник» («День» №197 від 31.10.2009). Історія свідчить, що широкомасштабним хвилюванням мас завжди передували як зростання соціально-економічних негараздів, так і поступове посилення невдоволеності народу своїм становищем. Але чому ми на 19-му році незалежності раптом почали про це говорити? Схоже, правий згадуваний у статті Олег Соскін, коли стверджує, що до цього призвів розкол країни, в результаті якого утворилися два полюси: 0,5% олігархів і 70% дуже бідних. У зв’язку з цим у мене виникають два запитання. Перше: чому народ України вже багато років переконують у тому, що його тяжке становище — абсолютно природне явище, уникнути якого після розвалу СРСР було неможливо? Звідси помилковий висновок: така ситуація прийнятна для українського суспільства, а отже, може залишатися без змін і надалі. І друге запитання: кому це вигідно?

Перш ніж відповідати, спробую поглянути в корінь тих проблем, що перегородили Україні шлях у майбутнє. Історія демонструє, що революції, й навіть такі мирні, як помаранчева, далеко не завжди досягають своїх цілей і не стають справжнім рушієм прогресу навіть у тому разі, коли їх очолюють такі послідовні ліберали, як Віктор Ющенко. На жаль, особливістю неоліберальної політико-економічної доктрини є небажання докопуватися до причин та суті соціально-економічних процесів. На межі 80—90-х рр. минулого століття це залучило в ряди лібералів величезну армію колишніх «бійців ідеологічного фронту», які залишилися практично не при ділі, оскільки такий підхід не лише дарував їм своєрідну презумпцію невинності, а й нібито звільняв від необхідності з’ясовувати причини банкротства «великого пролетарського вчення» та розвалу СРСР. Ось це і стало відправною точкою, що пустила на самоплив формування в країні суспільної свідомості. Чи не це одна з корінних причин, які породили нинішню потворну соціальну несправедливість, що загрожує Україні масштабним бунтом «люмпена» і навіть втратою вистражданої багатьма поколіннями Незалежності країни? Чи можна сподіватися, що кардинальні зміни суспільного устрою можливі без творчих ідей? Запитання риторичне. Тому я закликаю відмовитися від ліберальної фальші та серйозно задуматися над національною ідеєю, яка зовсім не фантом, а цілком матеріальна сила, що може зробити продуктивною нашу українську революцію.