Життя після приватизації
(Відгук на актуальне інтерв’ю з Олександром Рябченком «Ціна «перехватизації», «День № 184, 14 жовтня 2009 р.)
Більшість наших громадян, згідно із соціологічними опитуваннями, вказують, що економічна ситуація в країні порівняно з 1991 роком погіршилася, не підтримують вони й приватизацію великих підприємств. Для цього їм не треба проводити жодних досліджень, власне життя дає їм відповіді.
Продаємо державну власність — а добробуту все немає. А що буде, коли продавати стане нічого? Недавно повідомлялося, що на Львівському автобусному та Херсонському машинобудівному заводах проводиться скорочення працівників, місяцями не виплачується зарплата й люди йдуть до місцевої влади по допомогу, щоб вона якось вплинула на нових власників.
Найгірший власник — це держава, відповідає кореспонденту у своєму інтерв’ю директор Міжнародного інституту приватизації, управління власністю та інвестицій, доктор економічних наук Олександр Рябченко. І відразу ж хочеться його запитати: а хто в нас підняв із руїн промисловість і сільське господарство в післявоєнний період, зробив Радянський Союз однією з найбільш потужних за виробництвом країн, хто забезпечив військовий паритет зі США? Держава та й жоден ефективний інвестор чи власник тут би нічого не домігся. Саме держава в ХІХ столітті вкрила царську Росію густою мережею залізниць. І деякі землевласники, а серед них царські сановники, генерали, виявляли невдоволення з цього приводу. Ну і що? Настрої цих людей залишилися з ними, ніхто не брав їх до уваги, будівництво не припинялося ні на хвилину. Воно й зрозуміло: держава наділила людину власністю, держава в разі потреби в будь-який час може її повернути собі, й так діється у всьому світі.
Далі Олександр Рябченко звертається до питання націоналізації й заявляє, що дуже добре, що в Україні немає закону про націоналізацію.
Але націоналізація — вимушений захід, він дисциплінує недбайливих власників, невмілих господарників, які є на Львівському автобусному і Херсонському машинобудівних заводах. І держава в разі її застосування не обов’язково витрачає на це великі кошти. Враховуючи збитки, завдані суспільству, а також втрачену вигоду, було б корисним і повчальним накладання штрафів на таких горе-власників, обмеження їх у діяльності, пов’язаній з фінансами і матеріальними цінностями.
Нині в країні казна порожня, не вистачає грошей на різні програми розвитку, прийняті раніше, витрати в бюджеті перевищують доходи. Досягнувши політичної незалежності, Україна за минулі роки не тільки не зміцнила економічної незалежності, а поступово її втрачає, розтринькує одержані в спадщину багатства. Тому й населення балансує на межі бідності, мільйони наших громадян змушені виїжджати на заробітки за кордон. Причин усіх цих негараздів багато. Але на одне треба вказати — в складні часи зміни суспільно-політичного устрою в нас не виявилося далекоглядних політиків державницького мислення, а національну ідею згадували тільки для того, щоб її критикувати.
Демократизація суспільства, реформування, перехід на ринкові умови — все це вимоги дня, рух у правильному напрямі. Але які підводні камені підстерігають нас на цьому шляху? Тут виникло багато приблизних уявлень, вигадок, хибних рішень. Намітилася і подібність, навіть єдність поглядів у наших пропозиціях і висловлюваннях окремих зарубіжних керівників. Ось що сказала наприкінці минулого року в зв’язку з фінансовою кризою канцлер ФРН Ангела Меркель: «Світову економіку врятує державне регулювання».
Щоб уповні зрозуміти, чому Україна потрапила в таке скрутне становище, треба звернутися до самого початку перетворень. Адже потрібно знати не тільки суть і характер змін, як вони розвивалися, за якими методами, а й за чиїми настановами і що з того вийшло.
Наша поспішна приватизація кидається у вічі всім, хто звертається до перших років незалежності й прагне довідатися, що тоді відбувалось. Облишмо те, як вона тоді проходила. Звернімо увагу на важливість влади закону, додавши, що стосовно нашої країни слід говорити не про вірогідність, а про обов’язковість влади закону.
Ще раз підтверджується істина, що поради з-за кордону мають значення лише тоді, коли вони застосовуються з урахуванням власного історичного розвитку країни, якій вони направляються, світогляду, культури, поведінки народу. У нас цього не було зроблено, що несприятливо відбилося на подальших подіях. Адже правосвідомість європейців відрізняється від правосвідомості українців. Багато років ми жили в умовах порушення законності, потім почалася гуманізація правосуддя, оновлення норм і правил кримінальної відповідальності. Виникло таке явище, як рейдерство, захоплення підприємств невідомими, нерідко за підтримки і сприяння державних службовців.
Держава, в якій не дотримується законність і правопорядок, не діють механізми примусу, не має успіху як в жодній з ланок державного управління, так і в економіці. Більше того — вона не має майбутнього.
