Цивілізаційний вибір

У наш час у світі за фактом існує лише дві великі групи країн колективної безпеки: група країн Шанхайського договору (шість країн — Китай, Росія, Монголія, три країни Середньої Азії) та група країн НАТО (28 країн). Куди ж іти Україні?

Насамперед порівняємо Україну з її сусідом — Росією, яка свій цивілізаційний вибір уже, начебто, й зробила (адже вступила в Шанхайський договір!).

Як справедливо зауважив наш другий президент Леонід Кучма, Україна — не Росія. Інакше кажучи, Україна та Росія — це зовсім різні держави. Перелічимо їх найсуттєвіші відмінності.

Перша відмінність. Україна — вся на Європейському континенті. На противагу цьому три чверті території Росії — на Азійському континенті. З цього випливають і зовсім різні корінні інтереси наших держав. Наприклад, у населення України нема інтересів на Далекому Сході; в Росії ж — це частина її території, її кровні інтереси — кордон з Японією, Китаєм, Кореєю тощо.

Друга відмінність. В Україні населення, крім невеликої кількості кримських татар, — християнське. У Росії населення приблизно на 50% — нехристиянське (інші релігії — іслам, буддизм тощо).

Третя відмінність. Росія до цього часу є багатонаціональною (не мононаціональною) державою, в яку входить сотня народів. Україна ж, за визначенням ООН, є мононаціональною державою (за останнім переписом, 73% населення становлять етнічні українці). Нагадаємо, що, згідно з визначенням ООН, мононаціональною є держава, де більш як 70% населення належать до однієї нації.

Четверта відмінність. Росія прагне до світової гегемонії (намагається включити до сфери своїх інтересів увесь світ). Україна таких зазіхань не має.

П’ята відмінність. Росія вже зараз входить в одну з груп країн колективної безпеки, а саме — в групу країн Шанхайського договору. Україна ж поки що не входить у жодну групу країн колективної безпеки.

Щодо п’ятої відмінності, то тут весь казус полягає в тому, що Росія має ядерну зброю, тобто захищає себе індивідуально, а не тільки колективно (через систему колективної безпеки). Україна ж не має ні такої зброї, ні такого рівня армії, як у Росії, — і, як сказано вище, в жодну систему колективної безпеки не входить. Мало того, Росія явно вимагає від України, щоб та не входила в іншу, паралельну систему колективної безпеки (спосіб стримування, який використовує Росія, — блокування підписання угод щодо наших спільних з нею сухопутних і морських кордонів). Напрошується запитання: чи може одна держава, яка входить у систему колективної безпеки, вимагати від іншої держави, щоб та не входила в аналогічну систему? Це, як мінімум, нерівноправно, а як максимум — наводить на роздуми про далекоглядні неоколоніальні наміри. В іншому разі Росія повинна була б явно запросити Україну до вступу в групу країн Шанхайського договору. Але цього вона не робить. Чому?

Отже, у найближчі роки Україні потрібно буде прийняти рішення: вступати в НАТО чи ні?

Зараз, шукаючи відповідь на це запитання, виходять, як правило, з минулого 300-літнього спільного — хай і колоніального — досвіду України (на зразок: були разом 300 років, будемо й далі). Але це — в принципі помилково, хибно. Для вирішення цього питання потрібно виходити не з минулого досвіду, а з перспективи розвитку світу хоча б на найближче століття.

Отже, зробимо прогноз, нехай на найближчі 75 років, тобто на життя трьох поколінь — батьків, дітей та онуків.

І тут варто поставити нашим сучасним батькам (кому зараз 25 — 50 років) таке прагматичне і всім зрозуміле запитання: де б ви хотіли, щоб у майбутньому жили ваші онуки:

— серед азійських країн (мусульманських чи буддистських, авторитарних, з невластивим нам східним менталітетом — духовністю);

— серед європейських країн (у старенькій, християнській, демократичній «бабусі» Європі)?

Щоб відповісти на це запитання, розгляньмо, як буде змінюватися в найближчі 75 років ситуація в Росії.

Як вказано вище, сучасний склад населення Росії приблизно на 50% — не християни. При цьому наявний такий факт: нехристиянське населення зростає швидше, ніж християнське (християнські сім’ї мають одну, дві дитини; нехристиянські сім’ї — дві, три, чотири дитини). Отже, через 75 років християнське, в основному слов’янське, населення Росії залишиться в меншості.

Цьому явно сприятиме також проникнення (інвазія) в Росію населення Китаю, адже середня щільність населення в азійській частині Росії — 1 люд. на 1 кв. км, а щільність населення в Китаї — 100 люд. на 1 кв. км. Отже, Росія не зможе довго стримувати такий шалений натиск прикордонного населення Китаю. При цьому інвазія буде здійснюватися мирним шляхом (наприклад, через міжнародну торгівлю, міжнаціональні шлюби тощо).

До речі, зараз інвазія китайського населення вже докотилася і до України. Гляньмо хоча б на ринки нашої столиці — Києва: там уже зараз торгує багато представників країн Сходу, зокрема, й Китаю.

Зі сказаного випливає висновок: через три покоління (75 років) Росія не тільки за територією, а й за складом населення стане в основному нехристиянською, неслов’янською, тобто азійською державою.

Що ж у цій ситуації робити Україні: вступати зараз у союз з Росією і, відповідно, в групу країн Шанхайського договору? Якщо зараз іти на такий союз з Росією, то тоді в України повернення в Європу не буде ніколи (Шанхайська угода вже не випустить нас зі своїх «міцних обіймів»). Поступово й важко ми будемо ставати азійською цивілізацією.

На відміну від України, в Росії вибір ще є. Вона може або й далі «заглиблюватися» в групу країн Шанхайського договору (нагадаємо: три чверті території Росії — в Азії, половина населення — нехристиянське, отже, воно такий розвиток подій сприйме спокійно, нейтрально), або йти в Європу (але тоді Росії потрібно вже зараз, причому терміново, відмовлятися від входження в Шанхайський договір, а отже, позбуватися імперських потуг керувати сотнею народів, що для Росії — вкрай важко, оскільки може призвести до розпаду багатонаціональної держави).

Куди ж іти в цій ситуації Україні? Йти в співдружність країн Шанхайського договору вона не може з названих вище причин: територія не в Азії, населення на 90% — християнське, інтересів на Далекому Сході — немає. Тобто йти тільки для того, щоб підтримати «компанію» з Росією? Але «компанія» на ѓрунті 300-літнього колоніального досвіду — явно хибний, помилковий аргумент.

Стара єврейська мудрість твердить інше: не думай про минуле, думай про майбутнє. Для нашої ситуації трактування цієї приказки повинно бути таке: приймати рішення потрібно, виходячи з майбутнього, тобто з перспективи розвитку України на найближче століття, а не з минулого.

Отже, якщо виходити з майбутнього «азійського» напряму розвитку Росії (її загравання з НАТО — не рахується), то, на відміну від неї, в України вибору немає. Зовнішні й внутрішні обставини спонукають Україну йти тільки в Європу, іншої дороги в неї немає.

Але чи вигідно Україні, щоб вона входила в НАТО і європейські структури сама, а Росія — в країни Шанхайського договору? Ні, невигідно, бо тоді політичний («цивілізаційний», якщо можна так сказати) кордон між Європою і Азією буде проходити по східному кордону України. Україні було б значно вигідніше, якби «цивілізаційний» кордон між Європою та Азією проходив десь значно східніше (так, зараз кордон Росії з азійськими державами проходить по річці Амур). Щоб досягти цього (перемістити «цивілізаційний» кордон Європи зі свого східного кордону на річку Амур), Україна повинна вступити в НАТО не тільки сама, а й так само активно агітувати вступити в НАТО Росію.

Якщо ж на нинішньому етапі ситуація складеться так, що через одне-два десятиліття Україна вступить у НАТО, а Росія — ні, то не повинно бути створено жодних труднощів для взаємних відвідин населення двох сусідніх держав. Кордони для громадян наших держав мають бути відкритими, прозорими — безвізовими. Проте вони повинні бути однозначно зачинені для громадян тих країн Азії, населення яких масово мігрує через наші території в багаті європейські країни (вже зараз наша країна перетворилась у «відстійник» мігрантів у Європу). При цьому в Україні не можуть бути розташовані війська жодної іноземної держави чи блоку держав.

Зараз багато українців висловлюють таке міркування: ми хочемо в Європу, але не хочемо в НАТО. Проте сьогодні практично вся Західна й Центральна Європа — це суцільна територія країн НАТО. Тому твердити так («ми хочемо в Європу, але не хочемо в НАТО») — це те саме, що хотіти мати власний будинок, але не хотіти платити за нього гроші. Так не буває: зараз ситуація така, що, коли хочеш у Європу, то однозначно доведеться вступати і в НАТО, й навпаки. Навіть більше того: вступ у НАТО пришвидшить вступ України в європейські структури.

Отже, основне запитання (де ви хочете, щоб жили ваші онуки: серед нехристиянських, неслов’янських, азійських держав чи серед християнських, європейських держав?) залишається. На нього кожен громадянин України повинен дати відповідь сам, порадившись у власній сім’ї з дітьми й онуками. Тому, панове, проведіть сімейне, родинне, «опитування», адже давати відповідь доведеться обов’язково, її не уникнути. Але перед цим ви повинні будете всім родичам чітко описати майбутній (не минулий!) розвиток подій на найближчі 75 років, добре подумати і зважити всі можливі варіанти майбутнього. І чим швидше ви це зробите, тим швидше ми вийдемо з різних криз і застоїв (порівняймо хоча б сучасний життєвий рівень країн Центральної Європи чи Прибалтики, з населенням яких ми ще зовсім недавно жили поряд).

Термін, упродовж якого наші духовні лідери будуть «водити» нас між Сходом і Заходом, можна суттєво скоротити. Потрібно тільки зробити прогноз на 75 років уперед про розвиток нашого найближчого сусіда — Росії, де, як зазначалося, передбачаються демографічні й, відповідно, цивілізаційні зміни.

Отож перед нами, громадянами України, — не просто військовий, оборонний, безпековий, а ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ вибір.

Кажуть, правда, що можна зайняти ще й третю позицію — нейтралітету, отримавши статус нейтральної держави. Але для цього потрібно або бути Швейцарією (тобто зберігати у своїх банках гроші половини країн світу, й тоді ніхто таку країну не турбуватиме; проте в наших українських банках таких грошей, на превеликий жаль, немає!), або платити на оборону країни в середньому на кожного громадянина в п’ять разів більше, ніж платять країни НАТО (зразок — Швеція). Адже колективна безпека завжди у кілька разів «дешевша», ніж індивідуальна (селяни добре знають: прокладати дорогу на хутір дешевше гуртом, колективно, ніж одному, самотужки).

Звісно, зараз можна бути розумним і «заднім» умом: потрібно було, мовляв, ядерний арсенал нашої держави у середині 90-х міняти на членство в НАТО. Проте населення нашої держави у середині 90-х, як, до речі, ще й зараз, не готове до вступу в НАТО (відсоток готових до такого рішення був ще меншим, ніж зараз; а сьогодні він десь на рівні 30%). Та й минулого назад не повернеш.

Тому, як каже відома одеська приказка, сидіти одночасно на двох стільцях не можна. Так недовго між двома стільцями і на долівці опинитися — знову потрапимо в неоколоніальну залежність від дуже вже потужного й надмірно амбіційного північного сусіда.

Можна, звісно, зробити ще й так: хай, мовляв, рішення через 30 років замість нас приймають наші нащадки. Але це означає те саме, що засвідчити власну некомпетентність. Робити так — не годиться: ми прирікаємо наших дітей та онуків на подальшу невизначеність, а отже, й на постійну убогість (хіба ми їм бажаємо цього?). Хіба такі вже ми зовсім нетямущі, що не можемо з’ясувати, яка цивілізація нашим духовним потребам відповідає більше?

Є й такі, що кажуть: нам потрібно йти туди, де в даний час вигідно. Це ж як: три роки побувати в Шанхайській угоді, потім чотири — в НАТО, а далі два — ще десь? Даруйте, але така «політика» — несерйозна, недалекоглядна. Таку державу ніхто ніколи й нікуди не прийме, адже така держава може у будь-який момент зрадити, а зрадники нікому не потрібні. Тому така «політика» — це шлях до самознищення.

І на завершення. 28 країн, які є членами НАТО, вже все прорахували і зрозуміли: в НАТО — всім разом, гуртом — безпечніше. А ми — все ще вагаємося, все вирішуємо: йти в НАТО, не йти в НАТО; любить нас НАТО, не любить нас НАТО... Невже ми і справді такі тямущі й насправді такі розумні? Невже тямущіші, розумніші за ці 28 країн? Якось не віриться...

Отже, робити вибір — доведеться. Чи може його правильно зробити слабка держава? Зрозуміло, що ні, бо на неї ззовні тиснутимуть інші, сильні держави. Справжній вибір може зробити лише сильна держава. Тому основа нашого правильного вибору — сила нашої держави. А для цього нам потрібна ЄДНІСТЬ. Без неї про правильний вибір говорити годі.

На завершення дозволю собі ще раз повторити поставлене вище запитання. Отже, де б ви хотіли, щоб жили ваші онуки: серед нехристиянських, неслов’янських, авторитарних, азійських держав чи серед християнських, європейських держав?

Перед нами — ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ вибір. Не помилімося!

P.S. Шановні панове! Будь ласка, поясніть цю ситуацію вашим родичам, близьким, сусідам. До речі, реакція моїх друзів — росіян із Севастополя — на викладені аргументи (їхні батьки в минулому — військові, офіцери Радянської армії): «А ми раніше так не думали...». Тож подумаймо.