В обіймах... «мила»
Останній фільм Педро Альмодовара «Розімкнені обійми», який, усупереч прогнозам багатьох рецензентів, повернувся з 62-го Каннського кінофестивалю без нагород, у широкий український прокат не потрапив (у столиці його можна подивитися лише в кількох кінотеатрах — наприклад, у «Жовтні»). Картини знаменитого іспанського режисера проходять по відомству «авторського» або «фестивального» кіно, яке наш масовий глядач іменує «проблемним», а тому дивитися їх не квапиться. Проблем у нашої публіки, як відомо, і без кіно вистачає, тож платити за можливість поламати голову ще й над чужими питаннями, які ставить перед розумною істотою життя, вона не хоче.
У випадку з «Розімкненими обіймами» прокатники й публіка виявилися неправими. Картина титулованого різними кінопреміями іспанця виявилася цілком «їстівною» і для нехитрого глядача. Її мелодраматичний сюжет хоча й ускладнений нелінійною оповіддю, в якій події середини 1990-х років чергуються з нашим часом, щодо вкладеного в нього змісту жодних складнощів для сприйняття не містить. Альмодовар зняв фільм про те, як важко одержимій пристрастю людині розімкнути любовні обійми, зробити це під силу буває часто лише смерті.
Детективна інтрига фільму розгортається навколо спогадів популярного кінорежисера та сценариста Матео Бланко (Луїс Омар), який за пристрасть до актриси-початківця і просто вродливої жінки Лени (Пенелопа Крус) поплатився не лише кар’єрою, але й зором. Почавши знімати фільм із нею в головній ролі на гроші її коханця, дуже впливового банкіра (Хосе Луїс Гомез), він не встигає змонтувати картину. Старий ловелас не прощає своїй утриманці роману із молодим режисером, за розвитком якого спостерігає завдяки знятим його сином на відеокамеру кадрам, і починає тероризувати Лену. Її кохання до режисера виявляється сильнішим за любов до кіно, й засліплена пристрастю парочка тікає з Мадрида до курортної глухомані. Там коханці потрапляють в аварію, в якій Лена гине, а Матео безповоротно сліпне, відмовившись після автокатастрофи від свого імені й перетворившись на сценариста під ім’ям Гаррі Кейн.
Звісно ж, цей мелодраматичний сюжет рятує, передусім, геніальна Пенелопа Крус, яка має славу «щасливого талісмана» Альмодовара. Завдяки тому, що актрисі підвладні будь-які жанри та сюжетні віражі, а у бездонній глибині її величезних гарних очей ховаються, здається, всі відомі людині емоції, фільм виявляється гідним уваги навіть досвідченого глядача. До того ж режисер намагається привабити його своїми рефлексіями на тему нерозривного зв’язку любові, пристрасті й творчості. У «Розімкнених обіймах» кіномани з легкістю виявляють багато посилань Альмодовара до актрис і фільмів, без яких важко уявити історію світового кінематографа і які надихали на важку режисерську працю не одного іспанця.
Пенелопа Крус, яка у передостанній стрічці Альмодовара «Повернення» змусила пригадати зірок італійського неореалізму, в одній зі сцен «Розімкнених обіймів» приміряє різні перуки, змушуючи згадати то про Мерилін Монро, то про Одрі Гепберн. Режисер висловив свою вдячність і актрисі, й фільмам «нової хвилі» (сліпий Матео просить поставити диск із «Ліфтом на ешафот», аби почути голос Жанни Моро), й «італійському неореалізму» — коханці, лежачи на канапі, дивляться «Подорож до Італії», приміряючи долю померлих в обіймах героїв до своєї можливої смерті, поки що ними не очікуваної, яка, проте, вже чекає Лену на шосе. Не забув процитувати режисер і себе самого — картина, в якій знімається героїня Пенелопи Крус, знавцям творчості Альмодовара нагадує його ранній фільм «Жінки на межі нервового зриву».
Альмодовар, який, попри свою нетрадиційну орієнтацію, в попередніх фільмах зізнавався в любові до жінок (а, може, і завдяки їй, оскільки ставиться до слабкої статі не по-споживацькому і може розглядати не лише зовнішню, але і внутрішню красу жінки), цього разу виявляє свої сентименти на адресу кіно... А воно, за всіх спроб піднятися над невибагливими смаками масового глядача до рівня філософського осмислення життя, у своїй основі залишається простим, плебейським мистецтвом розповіді захоплюючих історій. Вони ж, як відомо, надто рідко обходяться без «мила» (тобто без мелодраматичної фабули), в обіймах якого Альмодовар, котрий уміє розповідати історії за допомогою кінокамери, почувається дуже впевнено й затишно.
