Буковина: шлях до української ідентичності

Історія міжнаціональних відносин в Україні, розвитку національно-визвольного руху на нашій землі є справді непростою — тут поєднуються запекла, кривава боротьба різних етнічних спільнот, компроміси (добровільні або вимушені), пошуки взаєморозуміння й усвідомлення того, що толерантність — то є безальтернативний спосіб співжиття. Особливо цікавою — може, унікально цікавою — є в цьому сенсі історія Буковини, яка впродовж тривалого часу була справжньою «лабораторією мультикультурності» (особливо за часів Австро-Угорської імперії), коли на цих землях співіснували, в конфліктних або ж мирних умовах, найрізноманітніші народи: українці, румуни, поляки, молдавани, німці, євреї... І в кожного — свої драми, свій світогляд, свої запити та вимоги. Звісно, цей досвід потребує аналізу й осмислення.

Капітальне дослідження чернівецького вченого Володимира Старика «Від Сараєва до Парижа. Буковинський Interregnum. 1914—1921» (Видавництво «Прут». Чернівці, випущене за сприяння фонду «Відродження» та Українського інституту національної пам’яті) можна б назвати справжньою енциклопедією історії буковинської землі кінця ХІХ — початку ХХ ст., історії пробудження української національної самосвідомості у мешканців краю. Презентація книжки відбулась у Київському будинку вчителя, у приміщенні Музею Української Народної Республіки, і викликала жвавий інтерес науковців, журналістів, студентської молоді.

Пан Володимир Старик (до речі, за першою освітою — фізик, за другою — економіст) відзначив, що латинське слово «interregnum» (його часто використовують польські історики та письменники) означає «між царювання», це час, коли одна влада вже пішла, втратила повноваження, а інша влада ще не ствердилися. У книжці пана Старика оце «між царювання» охоплює період 1918 року, а ширше (як відображено у назві) — 1914—1921 років, коли вирішувалось питання майбутнього як України загалом, так і чарівної буковинської землі. Тему ж своєї праці пан Володимир окреслив так: історія росту та ствердження української ідентичності на Буковині. Враховуючи те, що це викладається й подається у широкому контексті історії західноукраїнських земель кінця ХІХ — початку ХХ ст. (автор, до речі, подає власну цікаву періодизацію національно-визвольного руху буковинців з 1848 року по 1912-й: спочатку «рутенський проект», далі — проект «малоруський», «русько-малоруський», і, зрештою, починаючи вже з 1900 року, суто український проект), праця Володимира Старика прекрасно оформлена й ілюстрована, є справді новим словом у вітчизняній історичній науці та краєзнавстві.

Замислимось, сказав пан Старик, адже коли 1848 року перші західні українці («русини») оголосили себе окремим народом, у Галичини національно орієнтованих українців було на той момент декілька десятків (можливо, сотня), а на Буковині таких тоді було 5—10 чоловік (це правда!). Тобто, українська нація на цій землі постала майже з нічого? Не зовсім так, оскільки була боротьба, вольові зусилля, копітка праця протягом багатьох десятиліть, хоч тут тривалий час був такий невеликий прошарок української інтелігенції, що всіх можна б назвати поіменно. Саме у цьому, власне, полягають особливості реалізації українського національного проекту на Буковині. Недарма один з розділів книги Володимира Старика називається «Інструментарій національного будівництва» (там йдеться не тільки про значення «культурних кодів», того, що впливає на національні емоції, але й про такі несподівані, здавалося б, речі, як формування національної свідомості у таборах для депортованих та переміщених українців і навіть про пропагандистське значення українських листівок).

Українцям, переконаний Володимир Старик, треба не скиглити про «Триста років бездержавності» (іноді після отаких скиглень хочеться просто втопитися!), а натомість боротися і працювати. Це якнайкраще відповідає духу його книжки.