Iсторію віддали на комісію

Президент Росії Дмитро Медведєв днями підписав указ «Про Комісію при президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». До створеної комісії увійшло 28 осіб (представники адміністрації президента, МЗС, ФСБ, СЗР, Радбезу, мінрегіонрозвитку, мін’юсту, мінкультури, Суспільної палати, Держдуми, Росархіву, Роснауки) на чолі з керівником президентської адміністрації Сергієм Наришкіним. Комісія займатиметься узагальненням та аналізом інформації про фальсифікацію історичних фактів та подій, що завдають шкоду міжнародному престижу Російської Федерації. Результати роботи комісії подаватимуться президентові на розгляд, а також вноситимуться пропозиції щодо вживання необхідних заходів. Засідання цієї комісії проходитимуть не раніше, ніж два рази на рік.

Тож, підписавши указ про комісії, Медведєв приступив до практичної реалізації своїх ранніх заяв «про протидію спотворенню історії». Адже неодноразово раніше від російського президента можна було почути такі слова: «Ми почали частіше стикатися з тим, що називається зараз історичними фальсифікаціями. Причому — і, напевно, багато хто з вас це помітив — спроби фальсифікації історії стають усе жорсткішими, злішими, агресивнішими» або «ми опинилися в ситуації, коли повинні відстоювати історичну істину і навіть ще раз доводити ті факти, які ще зовсім недавно здавалися абсолютно очевидними» тощо.

Нагадаємо, що ще в лютому цього року голова МНС Росії Сергій Шойгу запропонував ухвалити закон, що передбачає кримінальну відповідальність за заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні. Крім цього, на початку травня партія «Єдина Росія» підготувала законопроект «Про протидію реабілітації на території незалежних держав — колишніх республік Союзу РСР нацизму, нацистських злочинців і їхніх пособників», який передбачається внести в Державну думу найближчим часом. Можна також додати, що високопоставлені чиновники Росії за останні роки неодноразово висловлювали своє невдоволення й звертали увагу на спроби «перегляду» історії в низці країн колишнього СРСР. Зокрема, йдеться про країни Балтії та Україну, де, на думку влади Росії, «популяризується і героїзується нацизм» (20-а дивізія СС в Естонії, ОУН-УПА в Україні тощо). Із чим пов’язане створення зазначеної раніше комісії і чого від цього варто чекати? «День» запитав в експертів.

«ДЕРЖАВА, ЩО ЖИВЕ ВІРТУАЛЬНОЮ ІДЕЄЮ, ПОВИННА СТВОРЮВАТИ СОБІ ВІРТУАЛЬНЕ МИНУЛЕ»

Віталій ПОРТНИКОВ, журналіст, публіцист:

— Російська державність сьогодні будується на своєрідній віртуальній ідеї — практично в усіх російських ЗМІ Росія підноситься як держава, що постійно перемагає в усіх сферах життя. Тому є очевидним, що держава, яка живе віртуальною ідеєю, повинна створювати собі віртуальне минуле. Це віртуальне минуле багато в чому пов’язане з тим, що люди, які керують сьогодні Росією, незважаючи на свій відносно молодий вік — радянські люди, які не готові розлучитися з пропагандистськими штампами, які їм були нав’язані ще в шкільні часи, і не готові критично подивитися на життя власної країни в недавньому минулому. Насправді, нинішню російську еліту можна назвати «елітою трієчників», бо вони не готові до нестандартних рішень теперішнього часу, вони досі живуть минулим. Для російського чиновника в період шаленого розтринькування нафтових і газових грошей настав період, коли не потрібно було приймати рішення, а можна було лише витрачати гроші на власні потреби і частково на потреби пропагандистської машини, яка пояснює населенню, що лише так має існувати сучасна держава.

Я вважаю, що підписання паном Медведєвим відповідного розпорядження — це ще один доказ того, що Російська Федерація не готова прийняти ні те минуле, що було, ні нинішній час, в якому вона сьогодні живе, будучи однією з не дуже впливових і не дуже багатих держав з усіма тими загрозами і проблемами, з якими стикаються зазвичай такі країни. Все це було б досить сумно, якби не було так смішно. Наприклад, хоча б узяти те, як освітлюють ЗМІ конкурс Євробачення в Росії і на Заході. Я зіткнувся з цивілізаційною відмінністю сприйняття одного й того ж самого інформаційного факту. Для західного обивателя Євробачення — це найбільша гей-тусовка серед європейських заходів, для яких Росія за великі гроші і влаштувала цю велику імперську гей-тусовку, а для російського обивателя — це пісенний конкурс, перед початком якого розганявся гей-парад, який відбувається в інших країнах такого конкурсу невід’ємною частиною. І коли переможець фестивалю Євробачення Олександр Рибак назвав цей фестиваль найбільшим гей-парадом за останній час, то, я гадаю, частина російських телеглядачів, які дивилися Євробачення, просто не зрозуміли, про що говорить норвезький переможець.

Тож цей приклад свідчить про те, що європейці живуть в одному вимірі гуманітарних цінностей, а росіяни — абсолютно в іншому. Часовий розлом між Росією та західними країнами становить 70-80 років, і створення президентом Медведєвим названої комісії є яскравим підтвердженням того. Тому я, наприклад, не бачу в цьому жодних проблем, бо, перебуваючи на 70-80 років позаду Заходу, Росія в цьому напрямі й еволюціонує. До речі, Україна також не живе в 2009 році, а на десятиріччя позаду всієї Європи. Ми повинні зрозуміти елементарну річ — більшовицька революція, по суті, заморозила процес суспільного розвитку саме на той час, коли тривав комуністичний режим у тих або інших країнах. Зараз ми живемо в стані розморожування, і цей стан оживлює той суспільний стан, в якому території жили до більшовицького перевороту. Тому не варто дивуватися з того або іншого рішення пана Медведєва або Путіна, бо вони датовані не 2009 роком, а початком минулого століття.

Створена комісія — це звичайний чиновницький орган, у який будуть призначені деякі люди і навряд чи вони будуть серйозними, професійними істориками, бо такі люди в цю комісію працювати не підуть. Це комісія доводитиме свою потрібність так само, як і комісія з питань моралі, що працює в Україні і також доводить свою потрібність, ухвалюючи різні рядові рішення. Як ми повинні реагувати на рішення таких комісій? — Сміятися! Це єдина можливість подолати чиновницьку дурість і обмеженість. Лише сміх і зневага може дозволити нам вийти на побудову сучасних модернізованих держав.

НА ШКОДУ ІНТЕРЕСАМ РОСІЇ

Указ президента Медведєва про створення комісії «з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» в перші ж години після своєї появи викликав дуже бурхливу реакцію. Неважко було здогадатися, що невдоволення виявлять люди різноманітних поглядів. Комусь здалася смішною і безглуздою сама ідея розпоряджатися історією. Хтось ахнув від абсурдного змісту указу. Але, мабуть, найбільш адекватною була реакція Льва Пономарьова: «Цей указ — один із актів, що мають відверто тоталітарний характер».

Лев Пономарьов зіставив його з попередніми діями Медвєдєва. І дійсно, все логічно і послідовно, а головне — відверто. Далі просто нікуди. Рух «За права человека» повідомляє: «Кремль створює оруелівське міністерство правди». І «Молодая гвардія» «Единой Росссии» інформує: «Історичне шахрайство викриє «міністерство правди».

Проте з міністерством правди, як мені здається, все не зовсім так. Я уявляю, що указ цей може стати етапним. Після нього вже немає сенсу дискутувати про напрям розвитку країни. Можна лише обговорювати подробиці й деталі формування нового російського тоталітаризму. Тобто займатися не політологією, не поточною історією, а тим, що раніше називалося радянологією. Це вже зовсім інша наукова дисципліна. І в її рамках потрібно приділяти увагу тому, що виглядає абсолютно неістотним за політологічного чи історичного підходу.

Ось, наприклад, цей указ є начебто абсурдом і маразмом. Та ні. Це дійсно новий етап. І я спробую це обгрунтувати, звернувшись до того, як розвивалися відносини влади і наукового співтовариства.

Останніми роками фаворитом влади, передусім Владислава Суркова, були зовсім не історики, а філософи. Але фаворитизм був, прямо скажімо, стриманий і обмежений. За умовну точку відліку можна взяти, мабуть, IV Російський філософський конгрес у травні 2005 року. Тоді агітпропівський апарат заговорив про потребу створення національної філософії, про меншовартість держави без неї. Важливою була і тема конгресу — «Філософія і майбутнє цивілізації».

І от чому: ключовим питанням влади було обгрунтування її легітимності. Якщо уявити деяку суму метання і шукання останнього десятиріччя, доводиться визнати: вони прямо протилежні тим, що ми спостерігали двадцять років тому. Тоді найважливіше місце займали пошуки історичної легітимності — в минулому. Нинішній політичний режим шукав обгрунтування легітимності в майбутньому.

Це істотна, але не єдина відмінність. Дискусії двадцятирічної давності були дійсно суспільними — стимулювалися і модерирувалися зверху, але викликали живий відгук. Нинішні ж і дискусіями не назвеш. Це піарівські кампанії з могутнім апаратним забезпеченням і практично нульовою аудиторією.

Тобто, незважаючи на демонстрацію прихильності до філософського співтовариства, воно залишилося без помітної підтримки і не було залучене до обслуговування влади. Та й було б дивно, якби політичний режим, що відмовився від експертизи своїх рішень, що не вдається до допомоги прикладних наукових дисциплін, раптом наблизив би філософів. Вони виявилися не потрібні навіть як аудиторія, що сприймає повчання влади, як це було за радянських часів. Владі було достатньо зовсім невеликої кількості людей.

У принципі в заступництві влади для філософії, як і для інших наукових дисциплін, а також для багатьох мистецтв, немає нічого явно поганого. Але річ у тім, що в нинішній ситуації філософія в Росії, як і інші гуманітарні дисципліни, щонайменше існує сама по собі, паралельно владі. Влада може замовляти музику, але платити не збирається. Лякати і спокушати виконавців їй нема чим і нема чого.

Якщо в Росії влада сама собі суддя, то вона і сама собі філософ. Кілька чоловік цілком впораються із завданням, яке остаточно звелося до легітимації нинішньої влади за допомогою моделі майбутнього.

Не було пряника, не було і батога. Як я вже багато разів казав, міністерство правди не взаємодіяло з міністерством любові.

Учорашній указ змінив ситуацію. Причому в усіх відносинах. Комісія, що створюється — це зовсім не міністерство правди. Судячи з кадрового складу і поставлених завдань, це міністерство любові. З учорашнього дня агітпроп в Росії існує в нових умовах. Причому першим завданням нової каральної структури зовсім по-оруелівськи стає історична легітимація політичного режиму, а не його самоствердження через чергову Стратегію-2020 або програму побудови комунізму до московської олімпіади.

Перегляд минулого сприймається — і, до речі, цілком справедливо — як завдання більш важливе і масштабне, ніж визначення шляхів розвитку. При цьому, на відміну від нещодавнього флірту, який ще мляво триває з філософами, влада не виявляє ні найменшого інтересу до істориків. Створюється орган нагляду над історичною наукою, але не більше того. При цьому головний по агітпропу, Владислав Сурков, до нової комісії начебто не належить.

А втім, це цікаво насамперед для тих, хто належить до внутрішньої партії. Нам же їхнє з’ясування стосунків важливе лише настільки, наскільки вони можуть зачіпати простий народ.

Отже, політичний режим визначив свій пріоритет. Історична легітимація виявилася важливішою за легітимацію через майбутнє. Проте ж люди, що задумали все це, я вважаю, не мають ясних уявлень про те, яких зусиль потребуватиме від них контроль за минулим. Особливо якщо враховувати, що колишній досвід такого контролю торкається суспільства з вельми примітивною інформаційною інфраструктурою. Придумати грандіозний план загального щастя на найближчі десять років куди простіше, ніж провести ревізію всього того, що було зроблено істориками з часів перебудови.

Так що найімовірніше кампанію боротьби з фальсифікаціями вони провалять також успішно, як нацпроекти. Але шкодити й заважати людям жити, звичайно, будуть.