Весна «під ключ»
Уже в машині, практично виїхавши з міста, в районі Борисполя раптом згадую, що не поклала ключів від дачного будиночка. День зранку на роботі був метушливим, тому склала рюкзачок заздалегідь. Усе мінімальне врахувала, а про найголовніше — про ключі — геть забула. Коли кілька років не був на дачі — бо життєві обставини схильні мінятися не лише у кращий бік — відміняти через таку дрібницю довгоочікувану поїздку навіть не спало на думку. Мрія притулитися до старого будиночка була такою гострою, бажання давно інтригувало, переконуючи, що там буде як завжди добре, і прийде, обов’язково прийде усвідомлення того, що ми всі разом, та і пам’ять допоможе... Щоправда, відразу пригадався жарт. Просить дамочка у золотої рибки: «Хочу, щоб у мене все було», а та їй спокійно відповідає: «У вас усе було»...
Приїхавши, стоячи біля замкненої дачі, зовсім не розуміючи, як ночуватиму, мов божевільна, повторювала лише одне слово — спасибі, спасибі, спасибі за щасливі весни й осені, за квітневий ніжний аромат зелені, за велике небо, яке щонайменше за дві години почне дражнити вишуканістю зірок — і так винахідливо, що міські дизайнерські прийоми здадуться метушнею з простенькими кубиками під звичним соусом манії величі. Але де ж ночувати? Мені зовсім не було страшно, бо лише торкнувшись дерев’яного ѓанку, відчула себе вдома, і таке ясне, потужне звільнення від міського тиску, що здалися і небо, й замкнений будиночок семизірковим готелем. Усе ж варто поквапитися та знайти золотий ключик, — нагадала собі, гальмуючи ейфорію.
Власне, темою цього матеріалу було простеньке бажання поговорити про ключі, точніше, про клопоти з ними, які за роки дачного життя-буття дуже втомили: то намертво замкнеться замок — і знову зрізай петлі, й міняй, то який-небудь скромненький ключик впаде на землю начебто поряд — і мов крізь землю, то дублікати, розмножені на всяк випадок для кожного члена сім’ї, так замутять навіть хорошу пам’ять... Утім, я певна, навряд чи комусь це незнайоме. Підступний цей предмет, визначений у словнику як металевий стержень особливої форми для відімкнення та замкнення замка.
На щастя, господарські звички всіх домочадців були однакові, й поступово у коморі зібралося піввідра непотрібних ключів і ключиків, переважно традиційно й невідмінно «made in China». Сіла на ѓанку і, доки остаточно не стемніло, почала добирати ключ, який, можливо, відімкне веранду. Мимоволі посміхнулася шаленій думці: у злодіїв це виходить значно краще. Поступово зауважила, що зірки на небі вже щодуху граються у піжмурки й доганялки, десь злітають і летять наді мною літаки, можливо, на далекі екзотичні острови. А мені ж було не до того: впивалася відчуттям хвилинного щастя цілковито робінзонівської відстороненості щодо цієї доволі прохолодної ночі.
Проте, китайські вироби-клони не брали такий самий примітивний замок на веранді, який раптом почав виявляти свій норов і образу: мовляв, усю зиму охороняв веранду як міг, а тут, замість дяки, порушують недоторканість грубими маніпуляціями.
Все-таки будь-яка криза має дно, можливо, воно зачаїлося і на місці засіків малої батьківщини. Принаймні, намацавши на дні відра, де зберігалися ключі, черговий і піднісши до замка, помітила, що він тихесенько клацнув, наче зітхнув утомлено, і веранда відчинилася. Аби пережити таке гостре щастя, треба летіти в дуже далекі й дорогі круїзи, а тут усе безкоштовно, — нашіптувала собі втішні плюси. Сам будинок, звісно, не відкрити — там замки не китайські, відтак ночувати доведеться на веранді. Добре, що великий дубовий стіл — якщо покласти подушки від крісел — може стати щасливим ложем для самотньої туристки. Поки що було зовсім не до сну. На літній кухні знайшла й запалила свічку, язичок її полум’я почав зализувати рани, кивати в такт моєму диханню, мовляв, усе розумію, зі мною не пропадеш. Незабутня ніч пройшла чудово, хоч і було дуже холодно. Вранці приїхали діти з ключами й теплою їжею і були приголомшені, що можна так радіти. Можливо, ця ніч була незапланованим, дуже потрібним душі прозрінням, і ти знову навчишся відпочивати у своєму будиночку, — подумали вони, однак уголос не сказали. І так усе зрозуміло.
Аналізуючи цю плутанину, вирішили, що в садибі має бути один ключник, але як цього досягти, щоб уникнути чехарди. Сиділи за тим самим дубовим столом і систематизували ключі: від дворових будівель — тут, від сауни — на своєму брелоку, від вхідної хвіртки — на найяскравішій підвісці. Щойно хотіла нанизати його — як дізнаюся, що на хвіртку вже приладнали новий замок, буцімто надійніший, і знов отримала новий ключ. Знову запам’ятовуй «личко». Коли було закінчено аналіз помилок, вирішили викинути заповітне відро, а нові ключі любити й пестити, щоб не затуркувати собі голову непотрібними головоломками. Чомусь мені стало шкода старих ключів від прекрасного життя і вирішила з них створити філософський колаж під назвою «Ніч на веранді у день народження».
До того ж, для ключа нового не цурайся старого...
