Цінності та орієнтири Олександра Герцена

Ті не завжди помітні необізнаній людині, дуже часто приховані, іноді досить повільні, але (як виглядає зовні) безповоротні, наче наступ вічної мерзлоти, процеси, що відбуваються в сучасній Росії, — не можуть залишати байдужими нас, громадян Української держави. Тут не відбудешся буркотливими коментарями на кшталт: «Це проблеми сусідів, це знову дається взнаки їхній багатовіковий деспотизм, але нас в Україні це, дякувати Богові, не стосується!» Шкода, але стосується, й більш безпосередньо, ніж комусь (зокрема й на самісінькій вершині) хотілося б думати... Гоніння на вільне слово, войовничо-патріотичне «відпрасовування» історії на догоду поточним політичним установкам конкретного «господаря» Кремля; старанність, з якою відновлюють побитий міллю сталінський «образ ворога» готові до послуг журналісти й політологи, як то Сергій Марков, Гліб Павловський і Михайло Леонтьєв (тільки тепер цей «образ» включає не тільки країни Заходу, а й Україну, Грузію, держави Балтії!), дедалі більша схильність вдаватися до тиску й сили (економічної, політичної, а часом і військової) для розв’язання великодержавних проблем — усе це, звісно, непокоїть. І непокоїть серйозно. «День» про це неодноразово писав.

І все ж ми не можемо, не маємо права забувати, що в Росії була, є й — будемо вірити — збережеться зовсім інша, демократична політична традиція. Образно кажучи, була Росія аракчеєвих, бенкендорфів, каткових, столипіних, пуришкевичів, єжових і суслових — але була й Росія Рилєєва, Огарьова, Льва Толстого, Карла Брюллова, Чехова, Буніна, Пастернака в нашу епоху — академіка Сахарова, Віктора Некрасова, Льва Копелєва, багатьох інших, хто «не зганьбив себе печерним «патріотизмом» (про таку складну особистість, як покійний Олександр Солженіцин, розмову треба вести довгу й докладну, тут недостатньо просто винести вердикт: колись був дисидентом, потім став великодержавним шовіністом — і крапка). Інакше кажучи, «крім Росії Муравйова, який вішав, є й Росія декабриста Муравйова, якого повісили».

Ці слова належать Олександру Івановичу Герцену, великому письменнику, публіцисту й філософу, великому Громадянинові Росії, людині, яка стала совістю своєї країни (хоча й 22 останні роки свого життя провела в еміграції). 25 березня — не кругла (199-та) річниця від дня його народження. Будемо розглядати це як формальний привід (внутрішня, сутнісна потреба від дат не залежить) поговорити про духовні пошуки Герцена, одного з істинних європейців і демократів у російській історії, його життєві цінності й орієнтири.

Такою цінністю для Герцена була, передусім, боротьба за свободу особистості (насамперед — за внутрішню свободу, а вже потім — за політичну, бо, як не втомлювався підкреслювати Олександр Іванович, не можна людину звільнити «зовні», перш ніж вона не стане вільною внутрішньо!), і свобода слова, друку, протидія будь-якій цензурі (а особливо «добровільній, що йде з глибини душі, «самоцензурі», як ми зараз сказали б) — це, на думку Герцена, найпевніша й найголовніша запорука прав людини, громадянських і духовних свобод. Такі свободи, як чітко розумів великий росіянин, можливі лише в демократичній державі неімперського типу. Тому що не може бути вільним народ, що гнобить інші народи.

Саме з цієї причини, захищаючи невід’ємне право польського народу на національну незалежність (Михайло Леонтьєв зразка 1863 року звинувачував Герцена мало не в національній зраді!), Олександр Іванович у той же час з глибоким душевним болем писав у статті «Виселицы и журналы»: «Патриотическое остервенение вывело наружу все татарское, помещичье, сержантское, что сонно и полузабыто бродило в нас; мы знаем теперь, сколько у нас Аракчеевых в жилах и Николая I в мозгу. Это заставит многих призадуматься и многих приведет к смирению. Не очень видно, далеко образованная Россия забежала перед правительством! Национальный, допетровский уклад не изменился, по крайней мере, в дикой исключительности, в ненависти к иностранному и в неразборчивости средств суда и расправы». І далі: «Человек по натуре свиреп. Толпы оставляют работу, не спят ночи, идут двадцать верст, чтобы увидеть, как вешают какого-нибудь несчастного (написано в 1863 году! — И. С.). Из всех зверей один человек любит смотреть, как мучают ему подобного, один он из убийства делает удовольствие и называют его по преимуществу охотой. Но человек в гуманности воспитывается, он средой отучается от кровожадных инстинктов — какая же среда, в которой жили корреспонденты наших журналов?». І Герцен наводить разючі приклади «патріотичної люті», взяті безпосередньо з газетної хроніки тих днів.

Особливе завзяття в ненависті до «ворогів Росії», «зрадників», «іновірців», «проклятих поляків» і т. ін. виявила 1863 року «ультраросійська» газета «Московские ведомости», чию роль не можна оцінити інакше — Герцен тут гранично чітко ставить крапки над «і», — як злісно-провокаційну (ось би повчитися досвіду у неї деяким каналам московського ТБ!). Саме ця газета у наступних висловах славила Муравйова, «вішальника» та «утихомирювача» Польщі та Литви: «Россия, конечно, не забудет великих услуг, которые будут оказаны ей в эти трудные времена. Она прославит людей, действующих, не виляя, в атмосфере преступлений и клеветы. Эти люди должны знать, что Россия поддержит их своим сочувствием. Это ее долг. Да, Россия должна собраться, как под щитом, вокруг этих людей, которые не отступают перед страшной необходимостью пустить в ход все строгости закона, чтобы спасти Отечество. Если мы лицом к лицу с мятежом, то мы должны подавить его. Мы были бы изменниками и трусами, если бы отказались исполнять свой долг».

А ось коментар Герцена: «Произошло нечто неслыханное в истории: дворянство, аристократия, купечество, словом, все цивилизованное общество империи с шестидесятимиллионым населением, без различия национальности и пола, стало превозносить самые жестокие экзекуции, посылать хвалебные телеграммы, поздравительные адреса, иконы тем людям, которые не вышли на честный бой, а занялись умиротворением посредством виселиц». Писатель приводит и конкретные примеры. Великий князь (! — І. С.) Константин не одобрял того, что делалось в Польше и Литве. «Московские ведомости» смело бросают ему в лицо слово «измена» и брат императора принужден покорно отправиться для лечения на горькие воды в Германию. «Киевский генерал-губернатор Анненков — продолжает Герцен — человек далеко не мягкий и не гуманный, не преследовал, однако, повстанцев с таким подчеркнутым и артистическим усердием, как Муравьев. «Московские ведомости» взяли его под подозрение и с тех пор следили за каждым его шагом. Один из бывших студентов Киевского университета, Ромуальд Ольшанский, пристал к повстанцам. Он был схвачен. Анненков предал его военному суду и приговорил к каторжным работам. Таким решением возмущаются предводитель дворянства Бутович и некий статский советник Юзефович (так, це той самий Юзефович, за доносом якого був підготовлений сумно звісний Емський указ 1876 року, що забороняв публічне використаня української мови! — І. С.) — ни тот, ни другой не имели никакого отношения к делам правосудия, не несли ни малейшей ответственности, и, однако, они берут это дело в свои руки, протестуют и требуют от генерал-губернатора смертной казни для этого человека. Анненков, опасавшийся уже, благодаря нападкам «Московских новостей», что его кредит в Петербурге будет окончательно подорван. Отменяет приговор, приказывает пересмотреть дело и приговаривает Ольшанского к расстрелу в Киевской крепости».

А далі наводяться слова Герцена, які прямо стосуються українофобської діяльності «Московских ведомостей»: «Украинские писатели желают печатать книги по-украински. Они не питают особых симпатий к России и не имеют ни малейших оснований их питать. «Это — польская интрига — восклицают «Ведомости», — они хотят отделиться!» «Замолчите, — кричат им со всех сторон, — разве вы не знаете, что по нынешнему времени ведете людей прямо в тюрьму!» — «Это меня не касается», — отвечает стоическая газета». Якщо ще пригадати багаторазові й наполегливі заклики Герцена на захист національних прав українців («Развяжите им руки, дайте им возможность свободно строить свою национальную и культурную жизнь!»), то перед нами — образ видатного гуманіста й інтернаціоналіста (у справжньому сенсі слова).

Незаконнонароджений син знатного московського дворянина Івана Яковлєва (до речі, далекого родича правлячої імператорської династії Романових, про що не всі знають), Олександр Герцен не лише мріяв, але й усіма своїми силами втілював у реальність високий ідеал: демократичну, вільну, а значить, істинно сильну Росію. Ця Росія Герцена, загалом його благородна духовна спадщина залишиться завжди близька нам.