Ми просимо вас відкрити ваші серця своєму народу
«Тук-тук», — стукає серце України, стукає серце народу, обливаючись кров’ю гірких столітніх поневірянь, серця усіх небайдужих, що прийшли сьогодні до ваших дверей і стукають до них, молячи, аби ви відчинили.
Ми стукаємо до ваших дверей! Ми просимо вас відкрити ваші серця своєму народу. Ми прохаємо прийняти себе і свою історичну приналежність, відкинувши усі страхи. Сьогодні ми не намагаємося вас переконати, переслідуючи якісь політичні цілі. Сьогодні ми закликаємо вас на хвилинку закрити очі, вуха, і прислухатися до ритму вашого серця, звідки линуть голоси ваших батьків, дідів. Вони нагадуючи про найбільшу святиню, про землю, яку ми так люто й безбожно роздираємо, межуємо й розділяємо між собою, забувши про те, що ми є єдині. Ми — брати, незалежно від того, з Донбасу чи з Івано-Франківська, зі Львову чи Луганська, Одеси чи Чернігова, Ужгороду чи Харкова. Бо наша Україна починається з кожного з нас. Ми чуємо одне одного, де б ми не були, ми знаємо, що, поза всі незгоди, МИ — єдине ціле, об’єднані єдиними кровними вузами нашого народу, нашої нації. Ми просимо ВАС не нехтувати своїм іменем УКРАЇНЦЯ, відмовляючи в праві визнання й належного вшанування особистості Василя Стуса.
Наше життя втрачає сенс, коли ми стаємо байдужими до речей, які мають значення. Бо боротьба не була б тоді боротьбою, коли б її герої не поклали на її вівтар свої життя, несучи хрест життєвих поневірянь, як сталося з більшістю української інтелігенції, української національної еліти і, зокрема, в особі Василя Стуса. Проте минає час, і небайдужі розкладуть все на свої місця і назвуть усе своїми іменами. Василь Стус — національний герой. Його приклад — це приклад нашим дітям про те, що є речі важливіші за власний спокій і комфорт. Іноді боротьба може коштувати власної долі й життя, проте вона дарує надію і віру в майбутнє цілому народу. Це приклад, достойний вшанування й пам’яті, цей приклад має кожен день нагадувати кожному новому поколінню про те, чиї вони діти.
Шановні, любі наші брати Донеччини, вам є нагода мати гордість за те, що у ваших стінах зароджувалась любов до свого народу патріота Василя, у ваших аудиторіях формувалася мудрість, національна свідомість, гордість за своє походження, небайдужість до своїх братів. І стіни пам’ятають, стіни знають і знатимуть. Проте як важливо, аби все те пам’ятали і знали ті, хто здобуватиме собі свою мудрість. Невже за свою палку любов і справжню відданість Стус має поплатитися знехтуванням власного народу? Пощо ім’я патріотизму сьогодні перетворили на щось категорично радикальне з диким обличчям і, назвавши його націоналізмом, забарвили в похмурі тони, змінили його з любові на ненависть і жорстокість.
Насправді цей крик душі не є спробою нав’язати вам бачення історичної правди певної групи осіб, усі ж бо ми знаємо, що правда у кожного своя. Проте істина — одна. І сьогодні незаперечною істиною є те, що ми брати, а тому маємо не забувати про це й захищати не чиюсь правду, а свою, ту, що тут, поруч, під самим серцем. Ту, що не вчора й не завтра, а сьогодні. Ту, що не наказана чи продиктована страхом, а ту, що є до тебе доброю й лагідною. Ту, що звеличує не чиєсь ім’я, а твоє; не ім’я «гражданина советского союза» чи «гражданина российской федерации», а лише — сина своєї матері, свого народу, своєї землі, ім’я «Українця».
Пали стіни в’язниці Радянського Союзу, пали кайдани, що стримували наші голоси вільно, з гордістю вимовити: «Я — Українець! Це моя земля, і її я захищатиму. Це мій дім, і його я оздоблюватиму як зможу. Це моя сім’я, і я не дозволю наруги над нею!» Проте не одужала від радянської отрути наша свідомість, і сьогодні ми радже готові вшановувати ім’я радянського «царька», проте відмовляємося віддати шану борцю за наше спільне право на майбутнє. Ми радше й далі гратимемо за негласними правилами пережитків соціалізму, аніж голосно заявимо про готовність захистити свій дім, свою сім’ю, своїх пращурів і наступників від імперіалістичної наруги. Ми закликаємо вас вшанувати ім’я Василя Стуса заради всього того чистого й світлого, що ще лишилося на цій планеті, відмовивши страхам, амбіціям, вигодам, наказам керувати й вирішувати за вас ваше майбутнє. Ми простягаємо до вас свої руки, готові до єднання, прагнучи усім серцем, аби врешті наша національна сім’я полюбилася у своєму домі. Ми стукаємо до ваших дверей, і будемо стукати, готові вийняти власні серця й ними довбати стіни непорушних фортець, у яких замкнені ваші.
Ми стукаємо ж бо! Відчиніть!
