Головне й другорядне

Стає цілком очевидно, що команда Обами — при всьому розумі, досвіді та здібностях цих людей — за визначенням не зможе виправдати всіх надій, які покладають на неї торжествуючі, але й занепокоєні американці, та безліч людей в інших країнах, так само занепокоєних, але повних очікувань.

Наш новий президент — який уміє виголошувати сміливі й запальні промови та водночас виявляти обережність, вдумливість і тверезість у практичних рішеннях — має всі потрібні якості, аби стати великим лідером. Але сьогодні, коли Америка й увесь світ вступають у 2009 р., перед ним стоять надзвичайно складні проблеми і завдання.

Крім того, Барак Обама мусить знати, що йому не уникнути розставляння пріоритетів: він не може зробити все для всіх, виправдати всі надії, вилікувати всі недуги світу. Якщо він не зосередиться на головному, то просто потоне в морі проблем.

То на чому ж йому слід зосередитися? Цілеспрямовано приділяти всю увагу оздоровленню економіки, як це робила адміністрація Рузвельта в перші роки перебування при владі, коли міжнародні проблеми ігнорувалися й часто зустрічали зневажливе ставлення, сьогодні неможливо. Нашому новому президентові доведеться йти в майбутнє з томиками Адама Сміта і Джона Мейнарда Кейнса в одній руці, та творами Карла фон Клаузевіца й сера Гелфорда Макіндера* в іншій. Об’ємна виходить бібліотечка.

Проте якщо центральне місце в роки першого терміну Обами займатимуть реалізація плану щодо соціально-економічного оздоровлення країни плюс проблеми світової економіки та геополітичні відносини з великими державами, які питання скоріш за все будуть визнані другорядними й відсунуті на узбіччя?

Цей список доволі великий, тому давайте обмежимося чотирма зовнішньополітичними сферами, які, за всього їх значення для відповідних країн і дійових осіб, навряд чи опиняться серед перших пунктів порядку денного нової адміністрації. Всі вони важливі, та я сумніваюся, що їм буде приділено суттєву увагу. Як би мені хотілося помилитися!

По-перше, Латинська Америка. Мене завжди вражало, наскільки мало уваги Сполучені Штати приділяють іншим країнам Західної півкулі, передусім, нашому південному сусіду — Мексиці, але також і іншим важливим за своїм значенням державам — наприклад, Бразилії й Аргентині.

Побувавши за останні роки в усіх трьох країнах, я дійшов до висновку, що по всьому субконтиненту дуже багато хто прагне шанобливих, збалансованих відносин зі своїми двоюрідними братами-янкі. Та чи готовий Вашингтон усерйоз зайнятися побудовою таких відносин — не обмежуючись парою символічних візитів президента? Сумніваюся.

Ми вважаємо, що Латинська Америка «нікуди не дінеться», і якщо Обама зможе зламати цей стереотип, це буде вагомим досягненням.

По-друге, Африка. Знаю, мої слова можуть здатися нісенітницею. Вся риторика передвиборної кампанії нового президента говорить про те, що він бере близько до серця долю континенту, де народилися його предки, і пам’ятає про нього.

Цілком можливо, так і є. Та що саме — і наскільки систематично — нова адміністрація може зробити для допомоги Африці, не зрозуміло. Найефективнішою та найневідкладнiшою допомогою стало б різке підвищення світових цін на предмети сировинного експорту африканських країн: кавові зерна, земляний горіх, каучук, нафта, ліс, фосфати. Це дозволило б припинити падіння експортних прибутків, забезпечити африканські держави твердою валютою та зберегти робочі місця. Проте в умовах нинішньої загальносвітової депресії подібний варіант малоймовірний — і, крім того, для самих США краще низькі світові ціни на сировину, оскільки багато її видів ми імпортуємо.

Було б також чудово, якби адміністрація Обами змогла, мов за помахом чарівної палички, забезпечити мир і безпеку у змучених війною регіонах Африки — за сукупною територією ці зони конфліктів напевно вдвічі перевищують Європу. Жодна інша зовнішня сила на таке не здатна. Такого результату дозволила б домогтися десятирічна присутність 250 000 американських солдатів із відповідним тиловим забезпеченням. Однак наскільки це вірогідно? Радше рак на горі свистітиме.

Подумаймо, яке реальне місце на шкалі пріоритетів нової адміністрації займатиме Центральна Африка за два-три роки? Це не цинізм, а елементарний реалізм. Якщо у майбутньому вибухне масштабна криза довкола України або Тайваню, як швидко заступнику держсекретаря з Африки вдасться пробитися до президента — якщо взагалі вдасться?

По-третє, реформа ООН і Бреттон-Вудської системи. Що ж, справа це, безсумнівно, потрібна. Всім зрозуміло, що міжнародні структури у фінансово-економічній галузі та в політиці й безпеці, створені в 1944–1945 рр., не відповідають потребам нового сторіччя; власне, вони, ймовірно, застаріли ще на початок вісімдесятих років минулого сторіччя. Всесвітня система безпеки, в рамках якої лише п’ять зі 192 існуючих на планеті держав мають особливі права вето і привілейований статус постійних членів Ради Безпеки ООН, — причому три з них у довгостроковому плані переживають відносний занепад (я маю на увазі Британію, Францію, і, будьмо відверті, Росію за всіх збудованих Путіним «потьомкінських сіл») — виглядає просто абсурдною.

Оскільки відмовитися від своїх прав п’ятеро постійних членів Ради Безпеки явно не бажають, їм варто було б, принаймні, потіснитися за столом президії, допустивши туди Індію та Бразилію. Однак це завдання навряд чи займе важливе місце у «пам’ятці» невідкладних справ нової вашингтонської команди. Те саме можна сказати і про будь-яку істотну зміну балансу сил у Всесвітньому банку та Міжнародному валютному фонді, що так вдало розташований на 14 вулиці у центрі американської столиці; Сполучені Штати статус-кво з Бреттон-Вудською системою цілком влаштовує.

Звісно, Обама закликатиме Всесвітній банк допомогти 60 найбіднішим державам світу, а МВФ — поводитися делікатніше з Ісландією. Але це не питання життя і смерті. Що до додаткових реформ ООН — вдосконалення координації миротворчих операцій і методів стимулювання розвитку, відповідь буде приблизно такою самою: шляхетна справа, та нам зараз не до цього.

По-четверте, Європа, Євросоюз, міжатлантичні відносини взагалі. Такий висновок може викликати бурхливу реакцію в Берліні, Римі, Лондоні й Парижі (втім, у Парижа не викликає бурхливої реакції?), але, підозрюю, загальноєвропейський екстаз щодо Обами — пам’ятаєте 200 000 ентузіастів біля Бранденбурзьких воріт? — навряд чи приведе до визнання у відповідь Європи «дороговказною зорею» американської зовнішньої політики та стратегії.

Власне, нинішні відносини з Європою Вашингтон влаштовують. Вона не створює проблем, на відміну від Китаю, Росії, Близького Сходу або Ірану. Допомоги у військово-стратегічній галузі від неї все менше. Регіон, беззаперечно, має велике значення у плані економічної взаємодії, та цим краще займатися у Нью-Йорку, а не в окрузі Колумбія.

Одним словом, підвищена увага Європи до Обами навряд чи спонукатиме його так само високо оцінювати значення Старого Світу, хоча найближчими роками ми, безсумнівно, почуємо чимало люб’язних промов про давні й міцні зв’язки Америки з іншим берегом Атлантики.

Головними пріоритетами для адміністрації Обами стануть порятунок американської економіки та збереження нинішнього геополітичного устрою. Решті — навіть таким важливим питанням, як відносини з Африкою, Латинською Америкою, Європою і проблеми ООН — доведеться трохи зачекати.

Чудові цинічні французькі дипломати колишніх часів мене б зрозуміли. Що вони казали в таких випадках? Gouverner, c’est choisir. «Правити — значить робити вибір». Так було, так є і так буде.

Пол КЕННЕДІ — професор і керівник програми з вивчення проблем міжнародної безпеки Йєльського університету

* Гелфорд Макіндер (1861 – 1947) — відомий британський учений і державний діяч. Вважається одним з основоположників геополітики