Чи є Галичина українським П’ємонтом?

Декілька років тому я писала про український П’ємонт у одному із своїх юнацьких патріотичних віршів: «Наш П’ємонт давно топив цей лід, щоб змінила хід уся історія». Зараз ці слова видаються мені підсвідомим натяком на те, як довго все-таки Галичина прагла зробити щось дійсно визначне і поворотне в історії і своєї країни, і своїх сусідів, і як часто та болісно терпіла поразки, й як вперто, впевнено та послідовно і Росія, і Польща намагалися довести Україні, що без них вона ні на що не здатна. Цілком показове вираження думки про те, що, український народ зобов’язаний залишитися з Польщею, оскільки не в силі створити власної держави, можемо знайти у щоденниках Зофії Коссак-Щуцької під назвою «Пожежа». Та, зрештою, це не єдиний показовий приклад.

Загалом, коли вперше почула визначення «український П’ємонт» на одному з уроків історії, то мені дуже сподобався такий підхід і я як галичанка, українка-патріотка, не позбавлена локального галицького патріотизму, завжди підкреслено, гордо використовувала це словосполучення для означення рідного міста. Зараз, звичайно, у мене з’явилося куди більше думок і, відповідно, протиставлень довкола цієї теми. Нюанс у тому, чи справді адекватно так іменувати Львів, або, в ширшому понятті, Галичину, а то й усю Західну Україну (з огляду на проголошення Августином Волошиним Карпатської України у 1938 році). Без сумніву, зі Львова завжди лунав голос, як не за незалежність, то за волю, хоча можна дуже багато полемізувати довкола того, що саме вкладають українці у визначення волі, чому так довго йшли до незалежності та наскільки ці два поняття різняться у своїх значеннях і уявленнях про них. Та П’ємонт в Італії — це, перш за все, збройний рух за об’єднаннях італійських земель. Галичани ж досі часто вкладають у свій патріотизм значну долю сепаратизму, особливо тоді, коли страшенно не хочеться довго і наполегливо працювати у напрямку до зближення або після чергового невдалого візиту на Схід чи ознайомлення з висвітленням українських питань у місцевих східних, або ж популярних на Сході російських ЗМІ.

Навіть якщо не вдаватися в історію, а зосередитися на сьогоденні, то Галичина була, є і залишається, певною мірою, колискою української культури, традиції, мови і, що важливо, релігії. Зараз нема потреби у збройному повстанні, адже тими чи іншими способами, будучи під владою й Польщі, й Австро-Угорщини, а потім і Росії, Галичині все таки вдалося зберегти перераховані вище ознаки життя патріотичної свідомості нації, незважаючи на закиди, що це здобутки локального характеру. Навіть якщо говорити про те, що своїм існуванням та діяльністю український П’ємонт намагався розв’язати лише проблеми культури та літератури, а не політики, і був прихистком українського письменства, то все ж не варто забувати, що духовні сили нації часом сильніші за фізичні. Той факт, що потужний апарат української інтелігенції, який мав можливість промовляти до людей з теренів саме Західної України, усвідомлював все ж потребу збройної боротьби і сформував Легіон Українських Січових Стрільців, Українську Галицьку Армію, вже дає нам право говорити про Галичину як про український П’ємонт. І не варто позиціонувати поразку ЗУНР у протистоянні з Польщею, зраду Пілсудського як ознаки відсутності елементів боротьби у нашому П’ємонті. Це буде жорстоко і несправедливо. Галичина народила і живила не одного поборника незалежної, самостійної, об’єднаної України, і не наша вина й не наше право судити те, що вийшло не зовсім так, як хотілося.

Єдиною святою метою українського П’ємонту зараз повинна бути праця заради зближення усіх куточків нашої Батьківщини, яку несправедливо і жорстоко було поділено та пошматовано. Розпалювання національної ворожнечі, замішане на питаннях політики, — це дуже ефективна зброя у руках противників зближення українців і формування їхньої повноцінної, однорідної культурної та релігійної ідентичності. Як на мене, то досить вести підрахунок побитих горщиків та нерозпочатих збройних повстань за об’єднання та незалежність України, адже саме зараз є більш ніж достатньо шансів вдосконалити та об’єднати нашу націю мирним шляхом.