Звинувачуючи демократію

У такий момент, як сьогодні, розставляння сил на моральному фронті, здавалося б, повинне бути абсолютно зрозуміле. Російські війська окуповують чималу частину крихітної сусідньої країни Грузії і господарюють на її військових базах. Російські літаки літали в грузинському небі, куди хотіли, бомблячи як військові, так і цивільні об’єкти. Повідомляється, що російські кораблі контролюють грузинський порт Поті; також повідомляється, що підконтрольні Росії бойовики масово ріжуть мирних жителів Грузії. Російські офіційні особи відкрито висловлюються за повалення демократично обраного уряду Грузії.

І незважаючи на все це, вашингтонські розумники із зовнішньої політики кудкудакають, що грузини, мовляв, самі винні — не треба було йти незалежним курсом. Та й уряд Буша — чим він думав, коли підтримувало їх у цій небезпечній помилці? Якщо ця критика вірна, то невірним виявляється фундаментальний принцип американської зовнішньої політики, що сповідується вже безліч поколінь — так що потрібно чітко розуміти, що поставлено на карту.

Один з аргументів, що перетворюють жертву в злочинця, стосується тактики: мовляв, Михаїл Саакашвілі, демократично обраний президент Грузії, здійснив дурість, піддавшись на провокацію росіян і почавши військову операцію з повернення до складу Грузії невеликого сепаратистського регіону. Сам Саакашвілі стверджує, що факти свідчать про зворотне, що він віддав наказ своїм військам почати діяти лише тоді, коли на марші була вже ціла колона російської бронетехніки. Якщо це не так — тобто якщо першим зробив свій хід саме він, — то, дійсно, дурість наявна; і якщо грузинська артилерія стріляла в мирних жителів, то це повинно бути засуджене. Але якщо вже кому й варто розмахувати зараз прапором кари за військові злочини, то явно не росіянам, які двічі руйнували столицю їхнього власного сепаратистського регіону Чечні — місто Грозний, — і які в ім’ям територіальної цілісності вбили десятки тисяч мирних жителів.

Крім того, з’являється все більше переконливих доказів того, що ця війна була запланована Росією і розв’язана нею. Як пише у своєму вчорашньому номері New York Times, Росія почала кібервійну проти грузинської інтернет-інфраструктури ще 20 липня, а ще кількома тижнями раніше російські залізничні війська ввійшли в інший сепаратистський регіон Грузії і налагодили основні шляхи. У Росії у повній готовності виявилося 150 танків та іншої бронетехніки; були готові списки стратегічних цілей для літаків; до берегів Грузії був готовий підійти військовий флот. До того ж, увесь тиждень, що передував війні, підконтрольні Росії бойовики все лютіше й лютіше обстрілювали грузинські села.

Представники США переконували Саакашвілі виявляти стриманість перед обличчям цих провокацій. Однак якщо уряд Буша звинувачується в тому, що заохочував прагнення Грузії до реальної незалежності, то йому, дійсно, повинен бути винесений вердикт «винен» — у такій самій мірі, що й уряду Клінтона, який заохочував Грузію за часів Едуарда Шеварднадзе, і уряду першого президента Буша, який вітав звільнення країн Варшавського договору 1989 року, коли впала Берлінська стіна. А зараз нам кажуть, що вторгнення, вчинене Росією минулого тижня, показує недалекоглядність усієї цієї політики — насправді, виявляється, Сполучені Штати повинні були допомогти Грузії усвідомити, що вона — частина російської «сфери впливу» і що рука допомоги Америки не може дотягнутися до неї.

Адже з першого погляду це начебто суцільний здоровий глузд. Зрештою, що нам Грузія — далека країна без будь-яких природних ресурсів? Яка ж логіка керує нашими діями? У «сфері» Москви були свого часу і Польща, і Угорщина, і Естонія, і Литва тощо. Вони що, також повинні поклонитися Володимиру Путіну? А чому тоді, до речі, не Фінляндія? Відразу ж почне відновлюватися світ, що не відповідає інтересам Америки й протилежний духу американців.

Якщо демократично обрана Україна (так у тексті. — Прим. перекл.) ухвалить рішення не вступати в НАТО — а позиція українців щодо цього питання аж ніяк не єдина, — то НАТО не нав’язуватиметься Україні. Але якщо українці — або грузини, або вірмени, та хто завгодно — не приймуть російську авторитарну модель і ухвалять рішення зв’язати свою долю з Заходом, хіба Сполучені Штати повинні стриматися від «підбурювання»? Ще з часів Радянського Союзу, коли США не відступали від боротьби за права «полонених народів», американська політика полягала в тому, що незалежні нації повинні бути вільні в тому, як їм управляти своїм життям і будувати своє майбутнє. Як підтримувати і наскільки ефективно підтримувати подібні спрямування — це, звичайно, змінюється в залежності від конкретного випадку й конкретного часу; і, природно, не завжди для підтримки подібних спрямувань використовуватиметься військова сила. Але якщо Сполучені Штати підуть у «реалізм» і погодяться з васальним статусом хоча б для однієї нації, це буде повний відхід від тих принципів і дій, якими ми керувалися досі.