Острівне врегулювання

Герої кінофільму Івана Пир’єва «Трактористи» з натхненням співали про «залізних коней», якими вони збиралися обійти всі поля. Однак пісня братів Дмитра та Данила Покрасів запам’яталася словами, що стали лозунгом не тільки сталінської епохи: «Чужой земли мы не хотим ни пяди, но своей вершка не отдадим!». Щодо чужої землі — це перебір. У радянські часи хотіли дуже, та й при нагоді прихоплювали, але навіть за нікчемні острови на ріці Уссурі билися, не зважаючи ні на що. Логіка була простою: віддамо вершок — створимо прецедент та вимагатимуть усю єдину й неподільну. Хоч у травні 1991 р. Михайло Горбачов підписав із Китаєм договір про передачу острова Даманський сусідній державі. Виправданням було те, що ріка Уссурі змінила русло та острів, за який весною 1969 р. проходили кровопролитні бої, виявився на китайській території. Відтоді тривали довгі переговори між Росією та Китаєм. І ось здійснилося — Росія поступається островом Тарабаров, половиною острова Великий Уссурійський на Амурі та островом Великий на ріці Аргунь. Кордон тепер проходить не через китайський берег, а по фарватеру цих річок. Віддали не так вже й багато — лише 375 кв. км, вершок, як співали та співають досі ...

ВШАНУВАЛИ ВЕЛИКОГО СУСІДА

Територіальні проблеми завжди вирішуються дуже складно. Перший договір між Росією та Китаєм, що визначив їхнiй кордон по Амуру та Уссурі, був підписаний у 1689 р. Навіть тоді він був досить спірним. До того ж текст на двох мовах не був аутентичним та допускав різні тлумачення. Приблизно через 170 років йому на зміну прийшов Пекінський договір 1860 р. Острови на Амурі та Уссурі відійшли до Росії, оскільки кордон проходив китайським берегом. Таке окреслення кордону диктувалося тим, що провести його по фарватеру або по середній лінії не виявлялося можливим через особливості течії Амуру та Уссурі. Вони з плином часу міняють свої русла, i територія суміжної держави з природних причин може або збільшуватися, або зменшуватися. Не випадково схильні до образного мислення китайці називають ріку Амур «Хейлунцзян» — Чорний дракон. Китайські революціонери на чолі з Сунь Ятсеном, незважаючи на хороші стосунки з Москвою, вважали договори з царською Росією нерівноправними та неодноразово піднімали прикордонне питання. Такої ж думки дотримувався і Мао Цзедун. Навіть у часи великої дружби на початку 1950-х рр. у Китаї видавали географічні карти, на яких острови та ряд інших територій СРСР були віднесені до тимчасово окупованих. 1964 року між сторонами пройшли консультації з територіальних питань, але вони швидко зайшли в глухий кут. В умовах подальшої конфронтації в Москві ніхто навіть і не мислив про поступку стратегічно важливих островів. На Великому Уссурійському був побудований могутній укрепрайон, який мав прикрити можливий наступ противника на Хабаровськ, до якого вниз за течією Амуру всього 30 кілометрів. Над островом Тарабаров проходить траєкторія зльоту військових літаків 11-ї армії ВПС Росії, а також цивільних, які вилітають із Хабаровська.

Китайська дипломатія вміє чекати. Їй властиве масштабне у часі бачення проблеми. У Пекіні мислять категоріями не років та десятиріч, а півстоліття та століття. Якщо є можливість отримати результат блискавично, але при цьому ризикнути або почекати, але домогтися свого гарантованого — китайці виберуть другий шлях. Нікуди не поспішати. Те, що здається неможливим сьогодні, може вирішитися через багато років за умов, що кардинально змінилися. Причому до їхньої зміни китайці по можливості докладають зусиль. Зараз водні ресурси не менш важливі, ніж енергетичні. І на китайській стороні вже багато років ведуться гідротехнічні роботи, які розмивають пологий лівий російський берег Амуру. В результаті ріка в районі Хабаровська катастрофічно міліє. При цьому протоки Скажена та Пензенська, що розташовані на протилежному березі, з кожним роком ширшають та глибшають. За підрахунками гідрологів, щорічно їх стік зростає не менше ніж на 3%. Вже взимку 2005 р. Пензенська протока увібрала в себе 51% загального стоку води в Амурі, а це означає, що на даний час вона є вже головним руслом, а не другорядним рукавом. Таким чином, велика частина річкового стоку проходить поблизу китайського берега. Щоб якось стабілізувати положення, на російському березі в 2005 р. також провели ряд гідротехнічних робіт, побудували греблю через Пензенську протоку, і процес обміління загальмувався. Однак з передачею островів Тарабарова й частини Великого Уссурійського Китаю є побоювання, що нові господарі розберуть греблю, і процес обміління Амуру на російському березі піде катастрофічно швидко. З подібним явищем Росія стикається в Омську. Через велике використання води в Казахстані ріка Іртиш у районі міста сильно обміліла й вимагає масштабних гідротехнічних робіт, щоб запобігти катастрофі. Проте в Москві подібними проблемами не сильно стурбовані. Місцеві складності, не більше того.

У ході візиту президента Володимира Путіна до Китаю в жовтні 2004 р. була підписана «Додаткова угода між Російською Федерацією та Китайською Народною Республікою про російсько- китайський кордон на її Східній частині». Цей договір був надто негативно сприйнятий насамперед на Далекому Сході. Виник суспільний рух «За територіальну цілісність Росії», проблема островів стала центральною на виборах у Хабаровському краї. Губернатор краю та кандидат на новий термін Віктор Ішаєв заявив: «Я не прихильник політичних заяв, але відносно Великого Уссурійського та Тарабарового островів категорично заявляю — це наша земля!». Крайова дума вирішила провести відкриті слухання по прикордонному врегулюванню. І судячи з настрою депутатів, результат мав стати для Москви невтішним. Комітети крайової думи в останній момент не внесли пункт про слухання в порядок денний сесії. Говорять, що після ряду дзвінків з Москви. Архієреї Російської православної церкви, що зібралися в Хабаровську з усіх регіонів Далекого Сходу, прийняли від імені віруючих далекосхідних єпархій звернення до президента, в якому просили «звернути увагу на можливі порушення його діями»: по- перше, Декларації про державний суверенітет Російській Федерації, прийнятої З’їздом народних депутатів РСФСР 12 червня 1990 р., що свідчить: «Територія Росії не може бути змінена без волевиявлення народу, вираженого шляхом референдуму», по-друге, принципів цілісності та недоторканості кордонів, закріплених у статтях 4 та 5 Конституції Російської Федерації. Новообраний губернатор Ішаєв як справжній політик забув про свої передвиборні обіцянки та став підкреслювати важливість прикордонного врегулювання для торгових та політичних відносин двох країн. Про його старанність Москва не забула.

ОДНИМ ВІДДАЮТЬ, У ІНШИХ ВИМАГАЮТЬ

Звичайно, комуністи при ратифікації угоди з Китаєм у травні 2005 р. намагалися показати себе справжніми захисниками землі російської. Кремль таким чином продемонстрував, як важко йому з такою опозицією, але все обійшлося. У серпні поточного року російські прикордонники підуть на свій берег Амуру. Адже на острові Великий Уссурійський, свою частину китайці називають Хейсяцзидао — острів Чорного Ведмедя, відповідно Тарабаров перетвориться на Іньлундао — острів Срібного Дракона, жителі Хабаровська мають велике майно у вигляді дач, прикордонники — житлові будинки. Чи дозволять китайці пролітати над Тарабаровим літакам, зокрема військовим, також не зрозуміло. Роза вітрів така, що в разі заборони аеродром у Хабаровську доведеться перенести. Поки є туманне формулювання про спільну господарську діяльність.

При своїх складностях у відносинах із Заходом Росія намагається розігрувати китайську карту. У Москві є потужне угруповання на чолі із заступником прем’єр- міністра Ігорем Сечиним, яке вважає за необхідне перенести центр тяжіння російської зовнішньої політики із заходу на схід. Заради досягнення цієї мети не шкода навіть стратегічно важливих островів амурського архіпелагу. Точнісінько так само в Першопрестольній готові піти на подальше прикордонне врегулювання в Забайкаллі й Примор’ї. При такому підході не важко здогадатися, що завжди на користь Китаю. Натомість від Китаю чекають підтримки при вступі до СОТ і більшої узгодженості в протистоянні Вашингтону. Поки здебільшого Пекін таку підтримку надавав. Зокрема в конфлікті з Іраном і нещодавно стосовно санкцій проти Зімбабве. Хоча в останньому випадку він більше турбувався про себе, оскільки на Заході не вщухають голоси з вимогою запровадження санкцій проти Китаю у зв’язку з подіями в Тибеті. Створювати в Зімбабве прецедент китайське керівництво не схотіло. Поки в Пекіні висловлюють вдоволення досягнутим урегулюванням, але немає підстав вважати, що територіальні претензії до Росії на цьому вичерпуються. Для китайців острів Чорного Ведмедя важливий як символ. Експерти в Піднебесній уже запустили формулу «один острів — дві держави», вказуючи, що домовленість з Росією проторувала шлях до «нового мислення» в прикордонних суперечках КНР з Індією, Японією, В’єтнамом. Під час візиту російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, в Пекіні на кожному кроці висіли портрети Дмитра Медведєва. Але все це вже було. І пісні співали, що «Росіянин з китайцем — брати навіки», хоча вік братства виявився дуже коротким. Як би нинішня ейфорія не закінчилася гірким протверезінням. Адже карти з позначенням «тимчасово окупованих» Росією територій в Пекіні продовжують друкувати. Тільки острова вже не повернути, та й гарантій на майбутнє жодних немає. Спільного договору про кордон між двома країнами немає, коли буде, невідомо, й це залишає можливість для появи майбутніх проблем.

Російська дипломатія ступила на небезпечний шлях. У Токіо уважно стежать за прикордонним урегулюванням з Китаєм і постараються використати його в розв’язанні проблеми «північних територій». Дійсно, якщо стратегічно важливі острови амурського архіпелагу можна віддати, то чому цього не зробити й у відношенні островів Ітуруп, Шикотан, Кунашир і архіпелагу Хабомаї? Безсумнівно, що Японія погодилася б на відому матеріальну компенсацію. Але так міркуватимуть і інші. У Фінляндії теж багато таких, кого не влаштовує нинішній кордон з Росією.

Характерно, що прикордонні проблеми з країнами Балтії у Росії виглядали просто нерозв’язними. Наприклад, у Москві й чути не хотіли про повернення до Юр’ївського договору з Естонією 1920 р. Але щойно Таллінн вступив до НАТО і ЄС, одразу все вирішилося. Ратифікація не відбулася із суто політичних причин. Естонія в преамбулі договору вимагає згадки про радянську окупацію. Щойно в Москві відчувають силу, відразу стають поступливими.

Це чітко видно на прикладі Грузії й України. Обидві країни не входять до НАТО, тому Москва обрала з першою тактику військового тиску й підтримки сепаратистів. З Україною на офіційному рівні поки обмежуються нотами з вимогами не допускати церковного розколу, але затуліни, лужкови й інші створюють інформаційне напруження, за яким цілком можуть піти територіальні вимоги. При цьому на Далекому Сході російську землю віддавати можна, а от визнати, що місто «російської слави» належить іншій державі, не хочуть. Така вибірковість цілком логічна для російської зовнішньої політики. У Москві вважають, що Грузія й Україна слабкі, й поводяться як big frog in a little puddle — велика жаба в маленькій калюжі. Тільки силою можна добитися набагато меншого, ніж добрим словом.