На велосипеді — до громадянського суспільства
Минулої п’ятниці перед міською державною адміністрацією знову зібрався натовп людей на велосипедах. Це вже вдруге за останні кілька тижнів. Нагадаю, що Асоціація велосипедистів Києва веде боротьбу за те, аби міський голова столиці виконав своє, дане під час двох передвиборних кампаній зобов’язання, а саме — створити для велосипедистів доріжки. На таку боротьбу любителів двох коліс спонукала невесела дійсність — за відсутності спеціально відведеного для них місця для доріжок вони регулярно потрапляють під колеса автомобілів. Зокрема, «День» писав про таку загибель чудового перекладача Анатоля Перепадю. Найсвіжіший приклад — дівчина-велосипедистка, поспішаючи на п’ятничну акцію до мерії, проїздила повз автомобіль, водій якого раптом відчинив дверцята і вона на повному ходу у ці дверцята врізалася — швидка завезла її до лікарні із серйозною травмою.
Про вимоги велосипедистів уже чимало говорили засоби масової інформації. Здавалося б, сказано все і додати нічого. На перший погляд: ну подумаєш — доріжки. Дурниці і дрібниці якась! І говорити особливо начебто нема про що. Безліч інших, важливіших проблем цікавить суспільство. Он, наприклад, ціни зашкалюють, або різниця між бідністю і багатством зростає. Чому я разом з іншими журналістами знову повернувся до цієї теми?
Мені здається, що завзятість велосипедистів у своїх вимогах до міського голови і його команди — лише на перший погляд здається дрібницею, направленою на вирішення локальної проблеми. Проте справа не в доріжках як таких. Київські велосипедисти показують іншим громадянам приклад цивілізованого, демократичного тиску на владу. Без порушення законів, без екстремізму кияни вимагають, щоб вибрана ними влада задовольняла їхні інтереси.
Під час п’ятничної акції біля мерії міський чиновник вийшов до її учасників і показав, що ось, дивитеся: буквально за тиждень після попередньої акції зібрана ціла купа підписів відповідальних бюрократів, які дали своє добро на створення велодоріжок. Правда, не було одного головного підпису, а саме — самого мера. Чиновник пояснив це тим, що в міського голови дуже щільні графік і він не встиг поставити свій автограф. Тоді велосипедисти вирішили влаштувати пікет персонально Черновецькому біля приміщення телеканалу «Київ», де він мав намір виступати. Закінчилося це все тим, що його підпис з’явився під документом. Втім, велосипедисти чудово розуміють, що в країні видається чимало документів, котрі потім не виконуються. Отож, за остаточну перемогу їм ще доведеться поборотися. Скептики можуть зауважити: аж надто багато зусиль доводиться докладати, щоб змусити владу працювати. Мовляв, гори воно все синім полум’ям, якщо на все це потрібно витрачати стільки часу і нервів. Оптимісти, напевно, заперечать: це спочатку буває важко, а якщо влада зрозуміє, що їй не дають жити спокійно в її бюрократичному раю, то вона вимушена буде зважати на киян і в кінцевому підсумку звикне працювати, задовольняти їхні вимоги. І це стосуватиметься не лише велодоріжок, але і, наприклад, незаконних забудов столиці, коли бізнесмени плюють на загальне обличчя міста і ліплять багатоповерхівки на будь-якому вільному клаптику землі. Жителі Києва опираються подібній діяльності усе більш рішуче, само організовуються в такій боротьбі. Я читав навіть, що вони створюють загони самооборони — це їхня відповідь на дії, а точніше, відсутність дій з боку правоохоронних органів.
Ось так крок за кроком створюється те, що політологи називають громадянським суспільством. Просто політологи приходять до нього дорогою теоретичною, через читання всяких мудрих книжок. А інші громадяни — через практику, наприклад, через їзду на велосипеді під вікнами влади, яку вони намагаються примусити служити собі.
