«Наїзд» на незрячих

Понад два роки поспіль директор Республіканського будинку звукозапису та друку Українського товариства сліпих Петро Омельчук оббиває пороги столичної мерії, намагаючись довести міським чиновникам законне право цього підприємства на приміщення, яке розташоване в провулку Шевченка, 4. Адже саме тут з 1971 року розташована єдина в Україні друкарня, де виготовляють газети, журнали, книги та іншу літературу для незрячих.

— Із 1934 року наша друкарня випускає періодику — газету «Промінь», журнали «Школяр», «Заклик» та літературу різних жанрів для інвалідів по зору. 1965 року також була створена студія звукозапису, котра об’єдналася із друкарнею, і таким чином виникла видавнича група. Відтоді ми озвучуємо книги на спеціальних звукоутворювачах, які є в кожного незрячого, — розповідає Петро Омельчук.

За словами пана Петра, історія приміщення, яке нині займає Будинок звукозапису, сягає радянських часів. Спочатку підприємства Українського товариства сліпих займали три поверхи у збудованому за власні кошти будинку на вулиці Кудрявській, але потім рішенням колегії Міністерства соціального забезпечення України їм була передана на баланс будівля в провулку Шевченка, 4.

— Фактично наше підприємство помінялося з міністерством місцями. А до цього, як ми сюди в’їхали, Українське товариство сліпих вклало понад 100 тисяч карбованців у ремонт цього приміщення. Наше законне право на будівлю на Шевченка, 4, підтверджують чимало документів, зокрема акт на землю. Та от із видачею свідоцтва на право власності міськдержадміністрація зволікає — кажуть, що в нас не вистачає всіх потрібних паперів, — розповідає Петро Омельчук.

Минулого року, аби відвоювати своє право на приміщення, Республіканський будинок звукозапису та друку звернувся до Господарського суду. Рішення Феміди було на користь інвалідів і зобов’язувало мерію видати Будинку звукозапису свідоцтво на право власності. Втім, справедливість не встигла восторжествувати, оскільки згаданий судовий вердикт чомусь був скасований Апеляційним судом.

— Не знаю, виселять нас чи ні. Нині ми перебуваємо у підвішеному стані. У січні цього року надали заступникові голови столичної міськдержадміністрації Анатолієві Голубченку потрібні документи, але відповіді від нього ми досі не отримали. Вважаю, причина, з якої відмовляють у видачі свідоцтва, — формальна. Якби хотіли, то могли б допомогти, — вважає директор Республіканського будинку звукозапису і друку.

Про проблеми незрячих людей Петро Омельчук знає не з розповідей: понад 30 років тому внаслідок отриманої виробничої травми він утратив зір. Тому як ніхто інший усвідомлює потреби інвалідів по зору.

— Адже вони не можуть ні подивитися телевізор, ні самостійно піти в магазин чи вибратися на риболовлю. А для незрячих людей головне — це спілкування. Був випадок, коли зупинилося одне із підприємств, де працювали люди з обмеженими можливостями, то вони безкоштовно виходили на роботу, лише для того, аби бути разом. Тому наша продукція для незрячих — як вікно у світ.

Нині в Республіканському будинку звукозапису та друку працюють 40 осіб основного персоналу та близько 10 дикторів, частина з них — інваліди, інших працівників можна вважати ентузіастами своєї справи, оскільки заробітна плата на підприємстві складає 700—800 гривень на місяць. За словами керівника підприємства, щорічно Будинок звукозапису та друку випускає понад три десятки книг для незрячих та близько 200 — озвучує. Випущені та озвучені книги направляють у бібліотеки в різні міста України. На новинки чекають 60 тисяч осіб, адже стільки в Україні налічується інвалідів по зору. Окрім проблеми з приміщенням, у працівників Будинку звукозапису існують ще й фінансові негаразди, оскільки коштів на озвучення книг держава не виділяє зовсім. Тому, аби видати книги «з голосом», доводиться вишукувати внутрішні резерви підприємства. На запитання про наявність спонсорів директор лише руками розвів, мовляв, які там спонсори...

— На жаль, багато хто не розуміє потреб людей з обмеженими можливостями. От, наприклад, в 30-х роках минулого століття, був випадок, коли в США Конгрес відхилив законодавчий акт, який стосувався незрячих людей. Після цього президент Рузвельт запропонував конгресменам провести експеримент — їм зав’язали хустинками очі, і після того, як вони спробували попрацювати у такому режимі 15 хвилин, законодавці одноголосно проголосували за той законопроект, який раніше відхилили. Я вважаю, що і нашим чиновникам не завадить іноді проводити подібні експерименти, — вважає Петро Омельчук.

На запитання «Дня», чому столична влада зволікає із видачею Республіканському будинку звукозапису і друку свідоцтва на право власності, заступник голови міськдержадміністрації Анатолій Голубченко пообіцяв звернутися з цим питанням до міського голови Леоніда Черновецького і розібратися... Коли це трапиться — не сказав. Однак, як вважає депутат Верховної Ради України Володимир Бондаренко, питання Республіканського будинку звукозапису ще довго залишиться невирішеним, оскільки справа там не в документах, а в тому, що підприємство, яке випускає літературу для незрячих, розташоване прямісінько в серці столиці — на майдані Незалежності...