Книга для III тисячоліття

Писати про таку людину, як Шевченко, Поета, Мислителя й Творця духовного космосу українців, чиє Слово створило нашу націю як таку (щодо багатьох геніїв різних народів світу таке твердження виглядало б занадто пафосним, гучним та голослівним — але не щодо Шевченка!), — це право, яке треба заслужити, часом, усім своїм життям. Бо для цього необхідні не лише глибоке, багатогранне знання життя й творчості Генія, досконалість наукового аналізу, навіть не лише любов до поета — треба мати здатність проникатися Шевченковим баченням України і світу, бачити його (і нашу!) добу, збагнути світ його ідеалів, вистраждано вірити у те, у що вірив він... І зневажати шевченкофобів у масці «шевченкознавців».

Отже, йдеться про співрозмірнiсть масштабів двох особистостей — того, про кого пишуть, і того, хто, власне, пише. Не так вже багато (навіть із загальновизнаних фахівців) з українських авторів можуть створити таке комплексне, універсальне дослідження з шевченкознавчої тематики (водночас наукове й есеїстичне), яке стало б принципово новим словом у пізнанні Поета. Тим більше, що обсяг написаного про Шевченка — і в Україні, і в світі загалом — вже тепер у тисячі разів перевищує обсяг написаного ним самим. Тому поява такої фундаментальної праці, як монографія видатного українського вченого-енциклопедиста, філолога, культуролога, громадського діяча, академіка Івана Михайловича Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (Київ, видавничий центр «Києво-Могилянська академія, 2008), де викладено цілісну, струнку, глибоко фактично обгрунтовану концепцію шляху Кобзаря у вимірах земного існування і в координатах вічності — це величезний інтелектуальний поштовх для кожного українця, для кожного, хто розуміє, що Шевченко «вовіки насущний» (використовуючи назву одного з розділів книги Івана Михайловича). Точніше, це має бути інтелектуальним поштовхом, проте чи станеться так, враховуючи небезпечну духовну кризу суспільства, й, до того ж, ганебно, неприпустимо мізерний тираж книги (1000 примірників на всю Україну...)?

Презентація праці Івана Дзюби (точніше, її другого, розширеного й значно доповненого видання — перше, випущене 2005 року видавництвом «Альтернативи», не дійшло до широкого читача) відбулась в Українському домі напередодні 194-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Головуючий, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України Микола Жулинський наголосив, що поява цієї монографії обсягом понад 700 сторінок, що належить перу людини, яка має абсолютне моральне право виходити з такою публікацією, — це така подія, котра повинна хвилювати і цікавити суспільство. За оцінкою Миколи Григоровича Жулинського, «в центрі уваги книги — рух Шевченка крізь простір і крізь свій час; і все це вперше викладено у вражаюче широкому історичному, інтелектуальному та духовному контексті» (автор, додамо від себе, опрацював, проаналізував, пропустив через свою свідомість сотні, тисячі праць, власних імен, документів, висловлювань, думок й цитат відомих і забутих нині людей).

Поет, Шевченківський лауреат Василь Герасим’юк зазначив, що писати про Шевченка гідно, всебічно, як належить — це, по суті, космогонічне завдання, й Іван Михайлович його блискуче виконав. Саме з цією книгою нам належить йти в III тисячоліття, підкреслив промовець; Дзюба бездоганно переконливо й яскраво показує, яка саме людина писала «Кобзар» — і як поезія «Кобзаря», в свою чергу, «писала», створювала Шевченка як геніальну людину. І не тільки цю людину, а й всіх нас! Тобто, використовуючи карбовану формулу Івана Дзюби, «Шевченка творила його поезія» — це воістину так. Серед комплексу проблем, які всебічно висвітлені у презентованій праці, Василь Герасим’юк виокремив такі: «Шевченко і голос національної самокритики» (або ж «критика Шевченком національних історичних міфів», головний урок тут — це необхідність шукати причини всіх бід у самих собі!); «Шевченко і його покликання» (людина, яка відчуває свою місію, виконує надважкі завдання, і Дзюба показує нам, як він це робив). Іван Михайлович наочно доводить, вів далі Василь Герасим’юк, що Шевченко розв’язав ті завдання, котрі європейські літератури вирішували протягом декількох століть. Загалом же цей твір, як і вся Шевченкіана академіка Дзюби (а початок їй поклала випущена у 1995 році тоненька книжечка «Застукали сердешну волю...», присвячена 150-річчю створення поеми «Кавказ») — це є, на думку Василя Герасим’юка, абсолютно необхідний курс читання для всіх українських літераторів, всіх українських інтелігентів.

Відомий критик, публіцист, громадський діяч, професор Максим Стріха охарактеризував обговорювану монографію як «захоплюючий інтелектуальний роман про те, як відбувався Шевченко, як відбувалося становлення української літератури та української нації». Серед найважливіших достоїнств книги Івана Дзюби, на думку М. Стріхи, варто передусім назвати «граничну чесність» та «відсутність будь-яких спекуляцій на цю, винятково важливу, тему». Написати таку книгу, за переконанням пана Стріхи, міг тільки Іван Дзюба — і ця праця, поза сумнівом, увійде до «золотого фонду» української Шевченкіани. Уклін Вам, Іване Михайловичу, завершив свій виступ Максим Стріха, за те, що Ви написали, а наш обов’язок — прочитати її та переказати іншим!

Професор Києво-Могилянської академії, доктор філологічних наук Володимир Панченко зосередився на «ключовій формулі», яка визначає підхід автора до Шевченка і його доби: «Слід iти в його час, в повітря Шевченкової епохи». Книга, зазначив Володимир Євгенович, «читається з почуттям терапевтичного полегшення, додає розуміння й відчуття того, що не тільки нам було тяжко!» Ще один дуже важливий момент праці, на думку професора Панченка, — це всерозуміння Івана Михайловича Дзюби (промовець нагадав слова Ліни Василівни Костенко про те, що Дзюба «чает» людину навіть тоді, коли немає вже надії «чаять», бо хоче зрозуміти кожного...) Йдеться про намагання Івана Михайловича всебічно показати складні речі — тут він неперевершений, підкреслив Володимир Панченко.

Завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, професор Валерія Смілянська акцентувала увагу на тому, що книга академіка Дзюби — це тільки «верхівка айсберга» (а весь обшир гори непомітний читачеві). Бо автор показує нам життя й творчість Шевченка у фантастично широкому контексті, на тлі визначальних європейських та світових подій; і саме в цьому — дивовижна актуальність монографії, бо стає зрозумілим, як багато з того, що сталося з нами, Шевченко ще тоді передбачав! А от академік НАН України Віталій Дончик почав свій виступ з того, що наш час — це доба не лише девальвації цінностей, але й, відповідно, девальвації оцінок. Ця книга, вважає Віталій Дончик, є справжньою інтелектуальною розкішшю, і, якби наша суспільна свідомість була цілком нормальною, можна уявити, як могла б вона резонувати... Академік висловив надію, що ми прийдемо до такої науки (і книга Івана Михайловича Дзюби є тут провісником!), де буде есеїстично, невимушено, блискуче подана життєво необхідна сума ідей.

Після виступу відомого критика й літературознавця Вадима Скуратівського (а там було чимало цікавого, зокрема, шанований вчений закликав розібратися з «апологетичним сумбуром» навколо Шевченка, чому, так само як і відсічі знахабнілим шевченкофобам, буде сприяти презентована монографія — «універсальний путівник по Шевченку», «повернення до норми у найвищому і точному значенні цього слова», «де відтворена надзвичайно складна діалектика взаємодії історії й геніальної особистості») всі з нетерпінням стали чекати на виступ самого автора, Івана Михайловича Дзюби. Подякувавши всім, хто сприяв підготовці й виданню книги (окремо — керівнику Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» Вірі Соловйовій, редактору Олені Пазюк), подякувавши також і за високу оцінку праці («Цих похвал, очевидно, перебільшених, вистачить мені на всі майбутні роки життя, навіть з надлишком», сказав Іван Михайлович), академік Дзюба зізнався, що задум праці (а використана лише незначна частина зібраного матеріалу) виник з усвідомлення необхідності створити шевченкознавче дослідження всеохоплюючого, «синтетичного» характеру, яке виходило б за межі одного кола проблем, однієї конкретної доби. Іван Михайлович самокритично зізнався, що бачить у книзі дуже й дуже багато «недоробок», не все вдалося урахувати або вчасно зробити (автору цих рядків, за контрастом, згадалася тут зворушлива самовпевненість деяких «корифеїв науки»). У книзі, сказав академік Дзюба, є певна полеміка зі спробами принизити Шевченка — як також і з тими, хто не здатний відчувати історію, хто позбавлений «нерва соціальної совісті» (звернімо увагу, читачу, на це життєво важливе і таке «немодне» зараз слово — «совість!»). Адже в багатьох розмовах про Шевченка, уточнив Іван Михайлович, вражає неприпустиме «абстрагування» від історичної конкретики, від реалій доби. А це лише спотворює образ Поета, віддаляє його від нас... Своє заключне слово Іван Михайлович завершив тим, що поділився своїми планами: і надалі «дуже багато працювати», розвиваючи українське шевченкознавство.

Виступ нашого видатного сучасника виявився вельми коротким. Тому ми, аби заохотити читача «Дня» до якомога вдумливішого ознайомлення з книгою «Тарас Шевченко. Життя і творчість», хотіли б навести, бодай стисло, декілька ключових думок та цитат, що стосуються аналізу Шевченка та його доби, здійсненого Іваном Михайловичем Дзюбою. На переконання академіка Дзюби, «поява Шевченка не була несподіванкою — це був закономірний акт творчої волі народу». Ця творча воля українського народу прокладала собі шлях в умовах нестерпної, витонченої та цинічної русифікації; Іван Михайлович наводить у книзі вражаючий документ, котрий хотілося б зацитувати повністю. Це — проект колонізації «западных губерний» (тобто сучасної Волині, частини Західної України та Західної Білорусі), що належить перу міністра державного майна в уряді Миколи I графа Кисельова: «Мерою вольного переселения русских промышленников предполагается образовать в западных губерниях купеческое и мещанское сословие из коренных русских, которое даст новое движение торговле и в смутные обстоятельства послужит важною для правительства опорою». Проект був швидко схвалений, адже, за переконанням імперського уряду, «эта мера усилит промышленность, уменьшит исключительное влияние евреев на коммерческие обороты и, что важнее всего, посеет в крае русские начала и водворит русское население, которое более всего может послужить если не к слитию, то, по крайней мере, к теснейшему сближению Западного края с коренной Россией». Без коментарів...

Втім, окрім блискучої антиімперської складової, є в книзі Івана Михайловича безліч інших, не менш змістовних компонентів . Це і гостра національна самокритика, цілком в дусі Шевченка (невеличкий приклад: академік Дзюба пише про «одну з довгострокових українських традицій — негласну самокомпенсацію за не зовсім щире вірнопідданство»), і не менш гостра критика «суємудрія» у ставленні до життя й творчості Шевченка, коли, приміром, на підставі того, що головними персонажами багатьох творів Шевченка — і в «Кобзарі», і пізніше — є дівчина, жінка, мати, з’являються останнім часом «сміливі» твердження про Шевченкову «фемінність», точаться «теоретичні» балачки про переважання жіночого начала в природі українця, про його «страждальний комплекс» тощо. Або ж звернімо увагу на те, як чесно, об’єктивно, без потурання новіт нім «ліберал-модерністським» віянням, показано в книзі Шевченка — автора справді бунтарських, революційних віршів, гострого критика (якщо не ворога) офіційної православної церкви, людину, котра ніколи не забувала про своє кріпацьке минуле (і не зрікалась його!). А підсумовуючи, скажімо так: читайте цю книгу для III тисячоліття, українці!